Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 239395 раз)

SIDEROCRATOR

115 років тому 14 лютого 1904 р. Борис Олександрович Воронцов-Вельямінов (1904 — 1994) — радянський астроном українського походження.

Народився в Катеринославі (нині Дніпро). Навчався в Другій Катеринославській гімназії. У 14-річному віці, будучи активним членом астрономічного гуртка, написав статтю «Про внутрішню будову Землі», яку тоді ж надрукував гімназичний журнал.

У 1925 закінчив Московський університет. Будучи студентом, організував в 1921 колектив спостерігачів «Колнаб», в який входили П. П. Паренаго, Е. Р. Мустель, В. У. Фединський, С. К. Всехсвятский і інші. З 1924 працює в Державному астрономічному інституті ім. П. К. Штернберга (до 1931 — Астрофізичний інститут). Разом з науковою роботою понад 30 років (з 1931) проводив велику педагогічну роботу з підготовки кадрів вчителів астрономії.

Наукові роботи присвячені різним питанням астрофізики. Досліджував нестаціонарні зірки, туманності, галактики, комети. У 1930 вперше вивчив розподіл газів в голові комети, довів обертання ядра комети. У 1933 запропонував метод визначення відстаней до планетарних туманностей, метод визначення температур їхніх ядер, розробив класифікацію видимих форм планетарних туманностей. Склав кілька каталогів цих туманностей. Результатами своїх вимірювань блиску зоряних скупчень підтвердив існування поглинання в міжзоряному середовищі.

Починаючи з 1958 відкрив 1200 систем галактик зі спотвореними формами, перемичками і хвостами; назвав їх взаємодіючими. Деякі з цих спотворень були потім пояснені припливною взаємодією, проте, як вважає Воронцов-Вельямінов, для пояснення всіх форм одній цієї причини недостатньо. Опублікував два атласи, що містять фотографії кількох сотень взаємодіючих галактик (1959, 1977). Разом із співробітниками склав і опублікував в 1961—1974 детальний опис морфології 32 000 галактик.

Автор монографій «Галактичні туманності» (1935), «Нові зірки і газові туманності» (1948), «Позагалактична астрономія» (1-е вид. 1972, 2-е вид. 1977), праць «Нариси історії астрономії в Росії» (1956), «Нариси історії астрономії в СРСР» (1960), робіт з історії Русі і краєзнавству. Автор багатьох підручників і навчальних посібників, зокрема підручника для середньої школи «Астрономія», збірки завдань, що витримала сім видань (1-е видання 1939) і переведеного в Англії, Франції і Іспанії. Багато що зробив для популяризації астрономічних знань, вів велику педагогічну роботу.

завдяки цій його книзі в далекому вже 1994 р. почалось моє захоплення астрономією

SIDEROCRATOR

160 років тому 19 лютого 1859 р. народився Сва́нте Август Арре́ніус ( Svante August Arrhenius; 1859 — 1927) — шведський фізик, хімік та астрофізик; професор Стокгольмського університету, потім директор Нобелівського інституту в Стокгольмі; автор теорії електролітичної дисоціації; сформулював основні положення хімічної кінетики; висунув теорію виникнення життя на Землі (теорія панспермії);

Ще в дитинстві Сванте Арреніус додавав числа в звітах, які складав його батько, а відвідуючи кафедральне училище в Уппсалі, виявив виняткові здібності до біології, фізики і математики.

1876 — вступив до Уппсальського університету, де вивчав фізику, хімію і математику.

1878 — здобув ступінь бакалавра природничих наук. Проте продовжував вивчення фізики в Уппсальському університеті протягом трьох наступних років.

1881 — переїхав у Стокгольм, продовжував дослідження у галузі електрики під керівництвом Еріка Едлунда у Шведській королівській академії наук.

Провадив дослідження в галузях астрономії і астрофізики, висунув ідеалістичну теорію про вічність живої речовини та про походження життя на Землі від зародків, занесених з інших планет. Ця гіпотеза склала основу докторської дисертації Арреніуса, що він її 1884 року подав до захисту в Уппсальському університеті. У той час, проте, багато вчених сумнівалися в тому, що в розчині можуть співіснувати протилежно заряджені частки, і рада факультету оцінила його дисертацію за IV класом — надто низько, щоб він міг бути допущений до читання лекцій. Також є першовідкривачем парникового ефекту, що лежить в основі сучасних змін клімату.

Нітрохи не збентежений цим, не тільки опублікував отримані результати, але і розіслав копії своїх тез цілому ряду провідних європейських учених, включаючи знаменитого німецького хіміка Вільгельма Оствальда. Оствальд так зацікавився цією роботою, що відвідав Арреніуса в Упсалі і запросив його попрацювати у своїй лабораторії в Ризькому політехнічному інституті. Арреніус відхилив пропозицію, проте підтримка Оствальда сприяла тому, що він був призначений лектором Упсальского університету. Арреніус займав цю посаду протягом двох років.

1886 — став стипендіатом Шведської королівської академії наук, що дозволило йому працювати і проводити дослідження закордоном. Протягом наступних 5 років він працював у Ризі з Оствальдом, у Вюрцбурзі з Фрідріхом Кольраушем (тут він зустрівся з Вальтером Нернстом), у Грацькому університеті з Людвігом Больцманом і в Амстердамському — із Якобом Вант-Гоффом. Повернувшись до Стокгольму 1891 року, почав читати лекції з фізики в місцевому університеті, а в 1895 році дістав там посаду професора.

1897 — займає посаду ректора Стокгольмського університету.

Протягом усього цього часу продовжує розробляти свою теорію електролітичної дисоціації, а також вивчати осмотичний тиск. (Осмотичний тиск є механізмом прагнення двох різних розчинів по два боки мембрани до встановлення певної рівноважної концентрації, не обов'язково однакової). Вант-Гофф висловив осмотичний тиск формулою PV = iRT, де Р позначає осмотичний тиск речовини, розчиненої в рідині; V — об'єм; R — тиск будь-якого присутнього газу; Т — температуру і i — коефіцієнт, що для газів часто дорівнює 1, а для розчинів, що містять солі, — більший від 1. Вант-Гофф не міг пояснити, чому змінюється значення i, а робота Арреніуса допомогла йому показати, що цей коефіцієнт може бути пов'язаний із числом іонів, що знаходяться в розчині.

1903 — здобув Нобелівську премію з хімії, «як факт визнання особливого значення його теорії електролітичної дисоціації для розвитку хімії». Виступаючи від імені Шведської королівської академії наук, Х. Р. Тернеблад підкреслив, що теорія іонів Арреніуса заклала якісну основу електрохімії, «дозволивши застосовувати до неї математичний підхід».

« Одним із найважливіших результатів теорії Арреніуса — сказав Тернеблад, — є завершення колосального узагальнення, за який перша Нобелівська премія з хімії була присуджена Вант-Гоффу. »
Вчений із широким діапазоном інтересів, Арреніус проводив дослідження в багатьох областях фізики: опублікував статтю про кульові блискавки (1883), вивчав вплив сонячної радіації на атмосферу, шукав пояснення таким кліматичним змінам, як льодовикові періоди, намагався застосувати фізико-хімічні теорії до вивчення вулканічної активності. У 1901 році разом із декількома своїми колегами він підтвердив гіпотезу Джеймса Клерка Максвелла про те, що космічна радіація натискає на частки. Арреніус продовжив вивчення проблеми і, використовуючи це явище, почав спробу пояснити природу північного полярного сяйва і сонячної корони. Він також припустив, що в космічному просторі завдяки тиску світла можуть переноситися спори й інше живе насіння. У 1902 році почав дослідження в галузі імунохімії — науки, що не переставала цікавити його протягом багатьох років.

Після того як у 1905 р. Арреніус вийшов у відставку, залишивши Стокгольмський університет, він був призначений директором фізико-хімічного Нобелівського інституту в Стокгольмі і залишався на цій посаді до кінця життя.

1905 — передбачив можливість глобального потепління через викид діоксиду карбону при спалюванні палива.

AlexCherny

Цитата: ZVEZDOZRETEL від 19 Лютого 2019, 10:17:03

115 років тому 14 лютого 1904 р. Борис Олександрович Воронцов-Вельямінов (1904 — 1994) — радянський астроном українського походження...

Кто помнит эти слова из его библии ЛА "Очерки о Вселенной":
"Мало кто знает, какое отношение к комете Галлея имеют красивые бело-розовые или голубые цветы, известные под названием гортензии. Их родина — Япония, и они были впервые вывезены во Францию ко времени возвращения кометы Галлея. Парижская Академия наук назвала этот новый для Европы цветок в честь женщины, которая была верной помощницей Клеро в его вычислениях. Гортензия Лепот — одна из первых ученых женщин, вероятно, вспоминала в эти дни судьбу своей далекой предшественницы, первой женщины-астронома Гипатии. Много веков тому назад (в IV веке) в знойном Египте, в Александрии, Гипатия изучала течение небесных светил и была растерзана за «колдовство» той же озверелой и темной толпой, руководимой христианскими монахами, которая сожгла величайшую сокровищницу древней учености — Александрийскую библиотеку...
Клеро и Лепот указали более точно время прохождения кометы Галлея через перигелий в середине апреля 1759 г. и предвычислили ее видимый путь по небу. С приближением кометы к Земле и к перигелию комету стали подстерегать ученые, но всех их опередил Палич — крестьянин, открывший ее в декабре 1758 г. Из дальнейших наблюдений выяснилось, что комета Галлея прошла перигелий на 31 день раньше, чем было предвычислено.
В следующем появлении в 1835 г. комета Галлея прошла перигелий всего на 9 дней позже, чем ожидалось по новым, еще более точным расчетам.
В 1910 г. при своем последнем наблюдавшемся появлении, она запоздала к перигелию против вычислений всего лишь на три дня, — так усовершенствовался учет возмущений и точность наблюдения комет. Какова будет ошибка предвычислений к будущему появлению кометы? Оно будет около 1985 г., и автор всем вам, дорогие читатели, желает его увидеть, увы, не рассчитывая на это сам."?
В реалии оказалось, что автор получил такую возможность благодаря своему долголетию.

SIDEROCRATOR

на відміну від Галлея і багатьох астрономів, він дожив до свого передбачення

SIDEROCRATOR

17 лютого 1600 р. інквізиція спалила Джордано Бруно(1548-1600) видатного італійського філософа епохи Відродження.

Подаю матеріал зі свого кандидатського реферату по філософії.
Неабиякий розум і безкомпромісне прагнення істини привели його на шлях захисту вчення Коперника, допомогли йому розбити рамки давніх традицій, й піти далі в усвідомленні істинних розмірів Всесвіту. У 60-ті роки XVI cтоліття за скороченим викладом Іоахіма Ретика Бруно познайомився з геліоцентричною теорією Коперника. Вона видалася йому спочатку безглуздою, бо він був упевнений в системі Птолемея, але змусила критично поглянути на офіційне вчення Птолемея і більше уважно – до матеріалістичних ученнь давньогрецьких атомістів про нескінченність Всесвіту. Особливо велику роль у формуванні поглядів Бруно відіграло його ознайомлення з натурфілософським вченням Миколи Кузанського, у якому заперечувалася здаиність будь-якого тіла бути центром Всесвіту, оскільки він нескінченний. Уражений цією ідеєю, Бруно зрозумів, які грандіозні перспективи відкривав геліоцентризм, якщо розуміти їх як вчення про будову усього Всесвіту, або як теорію типової для Всесвіту системи – планетної. Це своє відкриття Бруно висловив натхненними словами своєї поеми про природу:
«…Звідси вгору прагну я, сповнений віри!
Кристал небес мені не перепона більше.
Але відкривши їх, полину в бескінечність…»
Об'єднавши філософсько-космологічну концепцію Миколи Кузанського й чіткі астрономічні висновки теорії Коперника, Бруно створив власну картину нескінченого Всесвіту. Концепція Всесвіту Бруно й у наші дні вражає глибиною ідей та точністю наукових передбачень. Вона розроблена й викладена у двох творах Бруно, виданих ним у 1584 році: «Про причини, початок і єдине» і «Про нескінченність Всесвіту і світів».
У своєму трактаті «Про нескінченність Всесвіту і світів» Джордано Бруно висловив твердження, що фізичний Всесвіт нескінченний і включає нескінченну кількість світів, у кожному з яких є сонце і декілька планет. Таким чином, сонце всього лише невелика зірка серед інших зірок в нескінченному Всесвіті. Ідеї висловлені Дж. Бруно випереджали час на багато століть, лише декілька років тому за допомогою найпотужніших телескопів було відкрито планети біля інших зірок, що стало незаперечним доказом правильності його вчення[2]. У трактаті «Про нескінченність Всесвіту і світів» Джордано Бруно ставить питання які остаточно ламають всю стару систему світобудови, Так, він запитує в читача, якщо простір обривається то що знаходиться за цим обривом? Чим заповнене те, що лежить далі? І взагалі, яка товщина стіни на краю Всесвіту? Свої подальші роздуми про нескінченність Всесвіту Джордано Бруно розкриває в одному з діалогів між дійовими особами Ельпіно і Філотео в згаданій вище книзі: „Ельпіно: Чи можливо, щоб Всесвіт був нескінченним? Філотео: Чи можливо щоб Всесвіт був скінченним? Ельпіно: Як можеш ти довести його скінченність? Філотео: А чи можеш ти довести його скінченність? Ельпіно: Як може Всесвіт простягатися? Філотео: А як він може бути обмеженим?..., Якщо Всесвіт скінченний, то я спитаю тебе, де знаходиться цей світ? Де знаходиться цей Всесвіт? Арістотель відповідає, що він у нас самих..., але положення в просторі є ні чим іншим як поверхня і межа тіла, що його утримує, а тому те, що не має опори відповідно не має і положення в просторі. Що ж хотів ти сказати о Арістотель цими словами, що Всесвіт знаходиться всередині нас. Який висновок ти можеш винести стосовно того що лежить за межами цього Всесвіту? Якщо ж ти стверджуєш, що там нічого немає то значить небеса і світ знаходяться ніде... Світ – це дещо таке, що не підлягає дослідженню. Тому, якщо ти говориш, що за світом знаходиться божественний розум, а тому бог стає положенням в просторі для всього сущого, то я скажу, що неможливо, аби я міг істинно стверджувати, ніби існує така поверхня або межа, за якими нема ні тіла, ні пустого простору, навіть якби там був сам Бог. Тому що божественності не характерно заповнювати простір і тим більше що божественності не характерно бути межею якогось тіла.” [14, c. 18].
Основні ідеї вчення Джордано Бруно стверджують, що Всесвіт єдиний, матеріальний, нескінченний і вічний. Те, що ми бачимо, – лише мала частина світу. Зірки – це сонця інших планетних систем. Земля – пилинка в безкрайніх просторах галактики. Так, Дж. Бруно наводить цілком сучасні припущення, що „в нескінченному просторі є нескінченна кількість тіл, подібних до нашої Землі і нашого Сонця, і жодна з них не знаходиться у більшій мірі в центрі Всесвіту, бо він нескінченний, а тому не має ані центра, ані краю, ані верху, ані низу. Їх мають лише скінченні світи, де існують деякі певні центри, якими є сонця і вогні, навколо яких обертаються всі планети, землі, води, подібно до того, як навколо сусіднього нам Сонця існують сім планет. Кожна з цих зірок або цих світів, обертаючись навколо власного центра, здається їх жителям міцним і стійким світом, навколо якого обертаються всі зірки як навколо центра Всесвіту. Таким чином, немає тільки одного світу, тільки однієї Землі, тільки одного Сонця, але існує стільки світів, скільки ми бачимо навколо нас виблискуючих світил [5].
Основа всього існуючого, на думку Бруно, – матеріальне начало. Воно породжує все із самого себе і є причиною усіх природних речей і явищ. Джордано Бруно утверджував матеріальну єдність світу і його об’єктивність – продовжував розвивати матеріалістичні традиції античної філософії. Водночас він стверджував, що “природа – це бог у речах”, тобто, стояв на позиціях пантеїзму. Джордано Бруно був прихильником стихійної діалектики. Він високо цінував ідеї Геракліта про рух, зміни, суперечності. “… Знищення на думку Д.Бруно: є не що інше як виникнення, і виникнення є не що інше як знищення; любов є ненависть; ненависть є любов…”. І далі: “Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, хай розглядає і спостерігає мінімуми і максимуми суперечностей і протилежностей”[7, c. 291].
Уявлення про єдність протилежностей, про знищення одного і виникнення іншого, про суперечливість природних явищ, було спробою Д.Бруно показати певну пульсацію Всесвіту [2]. У своєму вченні він заперечував існування центру Всесвіту. Бруно стверджував нескінченність Всесвіту в часі та просторі: «стосовно нескінченності безглуздо запитувати про центр. Він – ніде, і він – скрізь. Нескінченний Всесвіт є породженням нескінченної божественної міці. Життя в тій або іншій формі притаманне всім природним речам. Розумне життя має бути не тільки на Землі, а й на інших планетах, що обертаються навколо інших зірок». Бруно уявляв небо, як «єдиний, безмірний простір, лоно якого містить все», як ефірну область (розуміючи ефір як вигляд звичайної матерії), «в якому все пробігає і рухається». «У ньому – незліченні зірки, сузір'я, кулі, сонця і землі, в безкінечній кількості...». «Усі вони, - пише він у іншому місці, - мають свої власні рухи, незалежні від цього світового руху, видимість якого викликається рухом Землі», причому «одні кружляють навколо других»[14, с. 30].
Уява Бруно змальовує ті далі, існування яких з математичної точки зору підтверджує, і до того ж не повністю, лише наука ХХІ століття. Про нашу Сонячну систему він образно висловлюється як про «маленький атом, що розвивається і пересувається серед нескінченної кількості йому подібних всередині великого живого організму - нашого Всесвіту, що не має ані початку, ані кінця. Наш Всесвіт складається не лише з клітин-галактик, але також із великої кількості паралельних світів, що постійно трансформуються; в них виявляється нескінченна кількість форм життя і принципів еволюції». Такі твердження Джордано Бруно можна розглядати як початки теорії про крупномаштабну структуру всесвіту [3].
Бруно писав про колосальні розбіжності у відстанях до різних зірок і дійшов висновку, що співвідношення їх видимого блиску, можливо оманливе. Він поділяв небесні тіла на зірки, сонця і на темні тіла, які лише відбивають сонячне світло «через надлишок на них водних чи хмарних поверхонь», на думку сучасних вчених Бруно стояв і у витоків поняття темної матерії.
Залишаючись ще в межах умоглядно натурфiлософської традицi наслiдуючи багато в чому М. Кузанського, Джордано Бруно зумiв, виходячи з гелiоцентричного вчення Копернiка, прийти до принципово нової картини свiту - безмежного зоряного Всесвiту з багатьма планетними системами, в тому числi i населеними розумними iстотами, – картини, що вже активно протистояла релiгiйним уявленням про свiт.
Основою теоретичної системи Бруно є концепція про єдність світу, що забезпечується праосновою Всесвіту — Єдиним. Єдине розглядається ним як самодостатня сутність, що не потребує зовнішнього втручання жодних сил.
Бруно називає Єдине дуже часто матерією, однак не можна визнати, що сучасні визначення матерії є придатними для бруновського розуміння. В Єдиному збігаються одне і різноманітне, мінімум і максимум; у єдності самодостатність існування кожного особливого фрагменту, «кожна річ являє себе єдине». Багатоявність одного й того самого за сутністю свідчить про підпорядкованість всього видимого світу єдиному законові. У своїй методології Бруно пантеїстично ототожнює матерію і рух, природу і світову душу (часто називаючи її Богом). В його вченні матерія пройнята «універсальною діючою причиною — розумом — першою і головною силою світової душі; світова душа — універсальна форма буття Єдиного». Отже, на відміну від сучасних уявлень для Бруно не стоїть проблема форми організації мислячої матерії. Матерія є мислячою за своїм основним принципом. «Матерія не може існувати без форми, і навпаки, форма є внутрішньою стороною матерії, вона не може бути чимось привнесеним ззовні, надбаним»[9].
Теза про нескінченність Всесвіту має фундаментальне значення для космогонії Бруно. Космос розглядається ним як порожнеча, що повністю заповнена нескінченним розмаїттям матеріальних утворень. Тому стверджувати, що Космос має певне місце, — безглуздо. Світ матеріальний і оформлений скрізь, тому немає ніякого потойбічного джерела подій, джерела руху. Це дало змогу Бруно висловити гіпотезу про існування інших суспільств на інших планетах.
Геліоцентрична теорія, створена та обгрунтована М.Коперником, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею нескінченності Всесвіту та безлічі в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розoсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. Дж. Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, нескіченний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частинками Всесвіту.

SIDEROCRATOR

Сьогодні народився Клим Іва́нович Чурю́мов (19 02 1937,-15 10 2016) — український астроном і дитячий письменник, першовідкривач комет Чурюмова-Герасименко (1969) та Чурюмова-Солодовникова (1986). Член-кореспондент Національної академії наук України, директор Київського планетарію, головний редактор астрономічного науково-популярного часопису «Наше небо» (2006–2009), президент Українського товариства аматорів астрономії.

У 1949 р. сім'я Чурюмових переїхала до Києва. Після сьомого класу він вступив до Київського залізничного технікуму, який закінчив із відзнакою в 1955 р. Отримав рекомендацію до вступу у вищі навчальні заклади.

Вступив на фізичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (спеціальність «фізика-астрономія»). Після його закінчення, у 1960 р., був направлений на полярну геофізичну станцію в бухті Тіксі Якутської АРСР. Там він досліджував полярні сяйва, земні струми та іоносферу.

У 1962 р., повернувшись до Києва, пішов працювати на завод «Арсенал», де брав участь у розробленні астронавігаційної апаратури для космічних ракет та її випробовуванні на космодромах Байконур і Плесецьк. Після закінчення аспірантури Київського державного університету (спеціальність «астрофізика»), де науковим керівником К. І. Чурюмова був професор С. К. Всехсвятський, залишився працювати науковим співробітником на кафедрі астрономії КДУ. Спостерігав за кометами на заміській станції Київського університету в селі Лісниках і під час астрономічних експедицій у високогірні райони Середньої Азії, Кавказу, до Сибіру, у Приморський край, на Чукотку і Камчатку.

У 1969 р. університет спорядив експедицію в складі трьох осіб, зокрема Клима Чурюмова і Світлани Герасименко, для спостереження періодичних комет в Алма-Ату, в астрофізичний інститут (тепер Астрофізичний інститут імені В. Г. Фесенкова).

У 1972 р. Клим Іванович захистив кандидатську дисертацію «Дослідження комет Ікейя-Секі (1967n), Хонда (1968с), Таго-Сато-Косака (1969ІХ) і нової короткоперіодичної комети Чурюмова-Герасименко на основі фотографічних спостережень». У 1993 р. в Інституті космічних досліджень РАН (Москва) захистив докторську дисертацію на тему «Еволюційні фізичні процеси в кометах».

З 1998 р. К. І. Чурюмов — професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У січні 2004 р., за рішенням Президії Товариства «Знання», його призначено директором науково-просвітницького центру «Київський планетарій».

Головні наукові праці у галузі астрономії комет та астероїдів. Працює в Астрономічній обсерваторії Київського університету.

У вересні 1969 року разом із аспіранткою Світланою Герасименко під час спостереження за кометою Комас-Сола, зробили фото, на якому виявилась ще одна комета, яка отримала назву за іменами першовідкривачів — «Комета Чурюмова-Герасименко» (67P/Churyumov-Gerasimenko).

Другу, довгоперіодичну, комету Клим Чурюмов відкрив разом із В. В. Солодовниковим (з Астрофізичного інституту імені В. Г. Фесенкова, Казахстан) у 1986 р. Вона отримала назву комети Чурюмова-Солодовникова (C/1986 N1 Churyumov-Solodovnikov).

2 березня 2004 з космодрому Куру у Французькій Гвіані було виведено у космос європейський міжпланетний зонд Rosetta. Основним завданням зонда є дослідження комети Чурюмова-Герасименко, якої він досягнув 11 листопада 2014 року та здійснив посадки капсули на поверхню комети.

К. І. Чурюмов опублікував понад 800 наукових робіт, зокрема 4 монографії та 4 навчальні посібники. Був науковим консультантом з астрономії під час другого видання Української радянської енциклопедії.

К. І. Чурюмов, як голова наукових оргкомітетів, організував і провів п'ятнадцять міжнародних астрономічних конференцій: Всехсвятські читання (1985, 1990, 1995, 2000, 2005, 2010), Міжнародний семінар пам'яті професорів О. Ф. Богородського і С. К. Всехсвятського (1994), Міжнародні конференції пам'яті І. С. Астаповича «АІСТ» (1998, 2003, 2008), Міжнародні конференції КАММАК (1999, 2002, 2005, 2008, 2011).

Під керівництвом К. І. Чурюмова захищено одинадцять кандидатських дисертацій із фізики комет і теорії та методики викладання астрономії.

За ініціативою К. І. Чурюмова Міжнародний астрономічний союз назвав національними іменами-символами малі планети: «2427 Кобзар» — на честь Т. Г. Шевченка, «2428 Каменяр» — на честь І. Я. Франка, «2431 Сковорода» — на честь українського філософа XVIII ст. Г. С. Сковороди, «4868 Кнушевія» — на честь Київського національного університету імені Тараса Шевченка, «22616 Боголюбов» — на честь радянського фізика і математика М. М. Боголюбова.
Літературна діяльність
К. І. Чурюмов є автором науково-популярних книжок і дитячим письменником — автором декількох збірок поезій для малят («Малятам про фахи», «Малятам про тварин», «Малятам про човни», «Математика для малят» (у співавторстві), «Пригоди динозаврика Дино»). Автор понад 1000 науково-популярних статей у численних газетах і журналах.

Ім'ям Клима Івановича Чурюмова названо малу планету № 2627 (1984).

Український астроном Микола Степанович Черних назвав відкритий ним астероїд № 3942 ім'ям «Чуріваннія» на честь двох Іванів Івановичів Чурюмових — батька і брата Клима Івановича Чурюмова.

Ще одну з малих планет № 6646 дослідниця комет і астероїдів американський професор Елеанор Гелін (англ. Eleanor Helin) назвала на честь матері Клима Івановича Антоніни Михайлівни Чурюмової «Чуранта».

PS
Лише кілька місяців недожив Клим Іванович до свого 80 річчя.
На відміну від багатьох вчених Клим Іванович таки дочекався до тріумфу одного зі своїх відкриттів. Було очевидно, що ця місія стала невід'ємною частиною його життя, можливо вона і була тим стержнем, який його тримав на цьому світі. Але все має свій початок і має свій кінець так само і місія "Розетта" 30 вересня була згорнута. Апарат розбився об поверхню комети. Клим Іванович, здоровя якого почало погіршуватись з початку вересня, важко переніс звістку про її закінчення. А через 2 тижні обірвалась і його земна місія. Слабке здоровя не витримало грубого дотику життя.

Кому буде цікаво, почитайте спогади про нього
http://www.astroclub.kiev.ua/forum/index.php?topic=41677.msg536595#msg536595

SIDEROCRATOR

190 років тому 22 лютого 1824 р. народився видатний французький астроном П'єр Жуль Сезар Жансен (фр. Pierre Jules César Janssen; 1824 — 1907)

У 1852 закінчив Паризький університет, потім викладав у ліцеї, працював домашнім учителем. У 1862 обладнав власну невелику обсерваторію в Парижі, в якій почав спостереження Сонця. У 1865 був призначений професором фізики в Архітектурну школу. У 1876 став директором новоствореної астрофізичної обсерваторії в Медоні, яку очолював до останніх днів життя. У 1893 заснував обсерваторію на горі Монблан для вирішення задач астрофізики, земної фізики і метеорології, був її директором.

Піонер застосування фотографії та спектроскопії в астрономії, зокрема при вивченні Сонця. У 1862 почав вивчати темні смуги змінної інтенсивності в спектрі Сонця, відкриті Девідом Брюстером у 1833; показав, що вони утворюються в земній атмосфері при проходженні сонячного світла через неї. Зробив кілька експедицій в Альпи (1864, 1888, 1890) для спостереження телуричних ліній і ототожнення породжуючих їх компонентів атмосфери — водяної пари і кисню. Запропонував метод визначення хімічного складу атмосфер планет за лініями і смугами поглинання, що з'являтимуться в спектрі відбитого від них сонячного світла; в 1867 отримав таким чином перші свідчення наявності водяної пари в атмосфері Марса.

Під час спостереження сонячного затемнення 18 серпня 1868 в Індії незалежно від Нормана Лок'єра відкрив метод, що дозволяє спостерігати сонячні протуберанці поза затемненням; тоді ж уперше побачив жовту лінію у випромінюванні протуберанців, відсутню в спектрі якого-небудь земного елемента і приписану згодом Лок'єром новому елементу — гелію. Запропонував конструкцію спектрогеліоскопа — прилада, що дозволяє отримувати монохроматичні зображення Сонця. Першим почав регулярне фотографування Сонця. Створив атлас фотографій поверхні Сонця, отриманих ним у Медонській обсерваторії протягом 1876–1903 років. Якість цих фотографій залишалося неперевершеною до самого останнього часу, коли Сонце було сфотографовано за допомогою телескопів, піднятих на повітряних кулях у стратосферу.

Жансен був ентузіастом астрономічних спостережень з повітряних куль. Неодноразово підіймався на них для спостережень Сонця, метеорних потоків.

Жансен фотографує проходження Венери по диску Сонця 1874 р. з допомогою револьверної камери

Брав участь у багатьох експедиціях для спостережень сонячних затемнень, а також у кількох експедиціях з вивчення магнітного поля Землі (у Перу та на Азорських островах).
Жансен піднімається в обсерваторію на г. Монблан.

SIDEROCRATOR

23 лютого 1945 р. народилась Світлана Іванівна Герасименко (1945, м. Баришівка, Київська область, Україна) — український і таджицький астроном, відкривач комети Чурюмова-Герасименко.

1968 року закінчила кафедру астрономії Київського університету, згодом вступила в аспірантуру. У вересні 1969 року разом із Климом Чурюмовим, співробітником Головної астрономічної обсерваторії НАН України полетіла в експедицію в Алма-Ату для спостереження комет на пятдесятисантиметровому телескопі. У ніч з 11 на 12 вересня 1969 року, спостерігаючи комету Комас Сола, зробили фото, на якому виявилась ще одна комета, яка отримала назву за іменами першовідкривачів — Комета Чурюмова-Герасименко.

1973 року на запрошення Інституту астрофізики Таджикистану, переїхала у Душанбе. Зараз працює науковою співробітницею цього Інституту, проводить спостереження і вивчення комет.

2 березня 2004 року Світлана Герасименко разом із Климом Чурюмовим були присутні на космодромі Куру у Французькій Гвіані при запуску ракети-носія, що вивела в космос європейський міжпланетний зонд «Розетта». Основна мета зонду Rosetta — це дослідження комети Чурюмова-Герасименко (67P/Churyumov-Gerasimenko), якої він досягнув 12 листопада 2014 року близько 17 години за київським часом.

Більш детально можна почитать тут: http://www.bbc.co.uk/russian/science/2014/11/141117_comet_gerasimenko_interview

SIDEROCRATOR

155 років тому 26 лютого 1864 р. народився англійський астроном Джон Евершед (1864-1956).Він першим спостерігав радіальні рухи у сонячних плямах, явище, відоме як ефект Евершеда.
Джон Евершед (в центрі) з колективом Кодайканальської обсерваторіі (Британська Індія поч 20 ст.)

Він зробив це відкриття працюючи в обсерваторії Кодайканал в 1909 р.
Також виявив що в спектральних лініях сонячних плям спостерігається ефект Доплера.
Після виходу на пенсію в 1923 році він створив приватну обсерваторію Ewhurst і побудував великий спектрогеліограф спеціальної конструкції, а інший з високодисперсною рідкою призмою. Він продовжував вивчати довжини хвиль H і K ліній в протуберанцях, даючи значення сонячного обертання на високих рівнях в різних широтах і на різних фазах сонячного циклу. Робота тривала до 1950 року, поки обсерваторія не закрилася, і він подарував деякі свої інструменти Королівській обсерваторії Грінвіча в Херстмонсо.
Евершед за роботою зі спектрогеліографом в Кодайканальській обсерваторії

SIDEROCRATOR

355 років тому 26 лютого 1664 р. народився Ніколас Фатіо де Дуільєр (Nicolas Fatio de Duillier 1664 - 1753) французький математик, філософ, винахідник і релігійний діяч.

Фатіо відомий за його правильне пояснення астрономічного явища зодіакального світла , та запропонувавши «тіньову» теорію гравітації. Він також винайшов і розробив спосіб виготовлення підшипників з коштовних каменів для механічних годинників.
Ніколас Фатіо отримав початкову освіту в Колезі-де-Женове , продовжуючи в 1678 році навчання в Академії Женеви (тепер Женевський університет ), де він залишався до 1680 року. в 18 років Фатіо написав директору Паризької обсерваторії , астроному Джованні Доменіко Кассіні , пропонуючи новий метод визначення відстаней до Сонця і Місяця від Землі, а також пояснення природи форми кільця Сатурна. Фатіо навесні 1682 року поїхав до Парижа і був тепло прийнятий Кассіні.

У тому ж році Кассіні представив свої висновки про астрономічне явище зодіакального світла . Фатіо повторив спостереження Кассіні в Женеві в 1684 році, і в 1685 році він запропонував важливе продовження теорії Кассіні. Праця була опублікована в Амстердамі в 1686 р. Фатіо правильно пояснював зодіакальне світло, як сонячне світло, розсіяне міжпланетною хмарою пилу («зодіакальне хмара»), що поширюється на площині екліптики .

Фатіо розглядав своє запропоноване пояснення ньютонівської гравітації з точки зору зіткнень між звичайною матерією і ефірними корпускулами як його найбільше досягнення. У зв'язку з цим, Фатіо будучи частково мотивований успіхом пояснення зодіакального світла , як сонячного світла , розсіяного міжпланетною хмарою дрібних частинок. Незважаючи на деякий початковий ентузіазм з боку Ньютона і Галлея, механічна теорія гравітації Фатіо скоро впала в забуття, головним чином через те, що в небесних рухах не було виявлено перетягування ефіром руху планет. Фатіо продовжував переглядати і пропагувати свою теорію до кінця свого життя, і подібну ідею знову відкрив земляк Фатіо Жорж-Луї Ле Стейдж. Разом з тим, звіт Фатіо про його теорію не був опублікований до 1929 року, у виданні, підготовленому німецьким істориком математики Карлом Боппом , а потім знову самостійно в 1949 році Бернардом Гайнбіном, в Женевській бібліотеці.

Також Фатіо вивчав дилатацію і скорочення зіниці ока . Він описав волокна передньої увеї та судинної оболонки в листі до Маріотта від 13 квітня 1684 року. У тому ж році на основі досліджень він опублікував статтю в Journal des sçavans про те, як поліпшити виготовлення лінз для телескопів .
Обраний членом Королівського товариства Лондона у віці 24 років, Фатіо ніколи не досягав позиції та репутації, яку обіцяли його ранні досягнення та зв'язки. У 1706 році він залучився до релігійної секти, відомої в Лондоні як " секти французьких пророків ", і наступного року він був засуджений до ганебного стовпа. Його релігійні погляди шкодили його інтелектуальній репутації, але Фатіо продовжував проводити технологічні, наукові та богословські дослідження до своєї смерті у віці 89 років.

AlexCherny

26.02 - День рождения Геннадия Борисова - открыл 7 комет и 30+ астероидов.

SIDEROCRATOR

А ще сьогодні 1842 р. народився видатний французький вчений і популяризатор астрономії Каміль Фламмаріон (1842-1925)

SIDEROCRATOR

Куди не кинь, у лютому народжуються видатні люди. Як тоді так і зараз.

SIDEROCRATOR

27 лютого 1897 р. Народився французький астроном Бернар Ліо (Bernard Lyot 1897-1952) , винахідник коронографа.

У 1917 закінчив Вищу електротехнічну школу. У 1917-1928 працював в Політехнічній школі під керівництвом відомих фізиків А.Перо і Ш.Фабрі, з 1920 — у Медонській обсерваторії.

У 1921-1929 першим виконав великі ряди поляриметричних вимірювань випромінювання планет, основною метою яких було отримання фізичних характеристик поверхневих шарів і атмосфер планет шляхом порівняння лінійної поляризації відбитого і розсіяного ними світла Сонця з поляризацією, створюваною земними зразками. Вже тоді показав, що породи на поверхні Місяця, Марса і Меркурія за своїми поляризаційними властивостям близькі до земних вулканічних порід, а поляризація випромінювання Венери, Юпітера і Сатурну виникає у їхніх атмосферах, причому у Венери вона свідчить про наявність крапель рідини в атмосфері. Виявив, що внутрішнє кільце Сатурна поляризує світло так само, як скельні земні породи. Виявив змінність поляризації випромінювання Сатурна. Всі ці спостереження виконав за допомогою створеного ним високочутливого полярископа. У 1932 створив фотографічний поляриметр, за допомогою якого досліджував поляризацію світла, відбитого яскравими астероїдами. Поліпшив техніку візуальних і фотографічних спостережень планет. Виконав багато детальних спостережень поверхонь планет. Зробив перші замальовки великих супутників Юпітера й Сатурна, спостерігав плями на Титані, вивчив розподіл яскравості в кільцях Сатурна. Сконструював мікрометр подвійного зображення для точних позиційних вимірювань планет.
Розробив оригінальний метод фотографування планет, що дозволяє виключити вплив зернистості емульсії і підвищити контраст (він полягає в накладенні один на одного багатьох негативних зображень).
У 1929-1931 створив коронограф — прилад для спостережень сонячної корони поза затемнень, що дозволило істотно просунути вперед вивчення корони. За допомогою коронографа Ліо досліджував поляризацію корони, її спектр в широкому діапазоні довжин хвиль, відкрив п'ять нових емісійних ліній. Використавши в коронографі інтерференційної-поляризаційні фільтри, отримав монохроматичні зображення корони і диска Сонця в променях різних ліній.
Перший коронограф 1931 р.

SIDEROCRATOR

1 березня 1870 р. народився Ежен Мішель Антоніаді (Eugène Michel Antoniadi/Ευγένιος Αντωνιάδης 1870 - 1944 ) - французький астроном грецького походження, відомий завдяки своїм спостереженнями Марса і Меркурія. Заклав основи сучасного розуміння природи Марсіанських каналів.

Антоніаді народився в Константинополі і з 18 років займався астрономічними спостереженнями, в 1893 став співробітником обсерваторії Фламмаріона в Жювізі . Під час протистояння 1909 року (великого протистояння) провів серію спостережень Марса на 83-сантиметровому рефракторі в Медонській філії Паризької обсерваторії , склав самі детальні карти поверхні Марса того часу. Після цього, слідом за Едвардом Маундером , прийшов до висновку, що марсіанські канали є оптичною ілюзією. У 1924 році (велике протистояння) виявив ознаки вулканічної діяльності на Марсі. За підсумками своїх багаторічних спостережень і вивчення архівних даних випустив монографію «Планета Марс» ( 1930 ) чим наніс остаточну поразку теоріі Ловелла про існування Марсіанських каналів та розвиненої цивілізаціі на червоній планеті.

Антоніаді є автором і першої карти Меркурія.Офіційна номенклатура деталей альбедо Меркурія прийнята XVI Генеральною асамблеєю МАС в 1976 році і заснована на назвах, запропонованих Еженом Антоніаді в 1934 році.
Карта Меркурія Антоніаді

Антоніаді відомий також своєю шкалою видимості , яка характеризує умови для спостереження за зоряним небом цифрою від I до V в залежності від стану атмосфери і широко використовується астрономами-аматорами.

SIDEROCRATOR

100 років тому 3 березня 1919 р. народився видатний французький оптик- практик Жан Тексеро ( Jean Texereau 1919- 2014).

Його книжка - "How to make a telescope" ("Як зробити телескоп") вважається одним з найкращих посiбникiв серед аматорiв телескопобудування у всьому свiтi.

Тексеро був оптичним інженером, його першим професійним проектом була побудова 60 см телескопа Cassegrain в обсерваторії Медон поблизу Парижа.

Він також сприяв поліпшенню оптики найбільших телескопів: 1.06 м Pic-du-Midi, 1,93 м Haute-Provence.

Жан Тексоро також був віце-президентом Міжнародного астрономічного союзу (1952-1958), членом Академії наук (з 1954) і президентом Комісії інструментів при Астрономічному товаристві Франції .

Жан Texereau , як відомо, сфотографував супутник Сатурна , Янус , 29 жовтня 1966 не усвідомлюючи свого відкриття (IAUC 1995), пріоритет був віднесений до першого спостерігача: Одуена Дольфюса , 15 грудня 1966 (тимчасове позначення S / 1966 S 2).

SIDEROCRATOR

115 років тому 4 березня 1904 р. народивсь Георгій (Джордж) Га́мов (1904 — 1968) — американський фізик-теоретик, космолог українського походження. Побудував теорію альфа-розпаду через тунелювання, працював у галузі радіоактивного розпаду атомних ядер, ядерного синтезу в надрах зір, теорією Великого вибуху, походження елементів і над проблемами генетики.

Світове визнання одержав за розробку теорії Великого вибуху - походження Всесвіту, розрахунок генетичного коду, відкриття способів передачі спадкової інформації. Як фізик вивів формулу, що започаткувала теоретичне обґрунтування альфа-розпаду атомного ядра. Г. Гамов — автор теорії утворення хімічних елементів, згідно з якою вся речовина первісно складалася з нейтронів.

Значних успіхів досяг в астрофізиці та космології. Широко використовував для інтерпретації зоряної еволюції ядерну фізику. Першим почав розраховувати моделі зір з термоядерними джерелами енергії, досліджував еволюційні треки зірок, запропонував у 1942 році модель оболонки червоного гіганта, досліджував роль нейтрино при спалахах нових та наднових зір. У 1946–1948 роках розробив теорію утворення хімічних елементів шляхом послідовного нейтронного захоплення та модель гарячого Всесвіту, в межах якої передбачив реліктове випромінювання і 1956 року оцінив його температуру в 6 К. Ця модель була підтверджена 1965 року експериментальним відкриттям реліктового випромінювання. Запропонував механізм зоряного колапсу.

Навчався в Одеському (тоді Новоросійському) та Петроградському університетах.
У 1921 році вступив на математичне відділення фізико-математичного факультету Новоросійського (Одеського) університету, де його викладачами були фізик Микола Кастерін і математик Веніамін Каган. Одночасно Гамов підробляв обчислювачем в Одеській астрономічній обсерваторії, де відвідував астрономічний гурток, створений директором обсерваторії професором Олександром Орловим.

Але вже 1922 року незадоволений рівнем викладання в Одеському університеті Гамов перевівся до Петроградського університету, де лекції читав професор Олександр Фрідман — автор виведеної із теорії відносності теорії «нестаціонарного (розширеного) Всесвіту», що зацікавило юного одесита. Багато його однокурсників у майбутньому стали відомими фізиками: Лев Ландау, Дмитро Іваненко, Матвій Бронштейн, Віктор Амбарцумян. Разом із ними Гамов створив неформальну групу під назвою «джаз-банд» або «Джо-банд», що мала гасло «Не бути знаменитим — некрасиво», разом вони видавали журнал «Покидьки фізики».

Під час навчання в університеті Гамов працював співробітником Метеорологічної станції Державного лісового університету (1922—1923), завідувачем польової метеорологічної обсерваторії Артилерійської школи (1923—1924), позаштатним співробітником Державного оптичного інституту (1924—1925). За його участі було розроблено метод оцінки якості скла.

У той же час опублікував свої перші наукові статті з теоретичної фізики.
1928 року Гамова посилали на стажування в Геттінгенський університет (Німеччина) — провідний центр розвитку квантової механіки (він одержував стипендію Рокфеллера). Там він написав свою першу визначну дослідницьку працю про потенційний бар'єр атомних ядер (тунельний ефект). Молодий дослідник не погодився з висновками Ернеста Резерфорда щодо розсіювання альфа-частинок в урані. Виведена Гамовим формула описувала можливість хвиле-механічного проникнення. Це відкриття стало початком теоретичного обґрунтування альфа-розпаду ядер і зробило вченого світовою знаменитістю. Про успіхи Гамова навіть писала центральна комуністична газета «Правда».

Повертаючись із відрядження, Гамов у Копенгагені зустрівся з Нільсом Бором, який добився надання вченому Карлсберзької стипендії Королівської академії наук Данії. Так Гамов затримався за кордоном. Він побував в Англії у Кавендіській лабораторії Кембриджського університету у Ернста Резерфорда. 1930 року — у Данії, де завершив дослідження, що лягли в основу його майбутньої доповіді на І-му Міжнародному науковому конгресі з атомного ядра в Римі у жовтні 1931 року, куди його запросили, зокрема, Марія Кюрі, Енріко Фермі, Вольфганг Паулі. Але повернувшись до СРСР, науковець не одержав дозволу на поїздку на конгрес, проте його доповідь була зачитана на високому науковому зібранні й включена до збірника матеріалів конгресу.
Окрилені першими успіхами, Гамов, Ландау та їхні прихильники рішуче заявляли про безперспективність сучасного їм покоління науковців і вимагали створення нового інституту теоретичної фізики під їхнім керівництвом. Зрозуміло, що до протесту молодих ніхто не прислухався (хоча пропонований інститут нині існує й носить ім'я одного з «протестантів» — Лева Ландау). Ландау переїхав до Харкова, а Гамова захопили інші плани.

У березні 1932 Гамова за пропозицією Володимира Вернадського обрали членом-кореспондентом Академії наук СРСР, він став наймолодшим в історії академії член-кором (після еміграції з СРСР науковця позбавили цього наукового звання). Гамов розумів, що перспектив для реалізації своїх наукових проектів в умовах заполітизованої й забюрократизованої радянської науки у нього немає. Молодий науковець почав шукати спосіб емігрувати з СРСР. Відпочиваючи в Криму, подружжя Гамових спробувало допливти до турецьких берегів на звичайному човні. Однак, море повернуло їх на батьківщину. Тоді Гамов вирішив домагатися дозволу на наукове закордонне відрядження. За посередництва М. Бухаріна він потрапив на прийом до Голови Раднаркому В. Молотова. Науковець прохав надати йому статус, який мав Петро Капіца — радянський фізик, який працював у Великій Британії. Але йому було відмовлено. 1934 рік став переломним в житті видатного вченого — будучи разом з дружиною у відрядженні в Брюсселі на Сольвеївському конгресі, він відмовився повертатися до Радянського Союзу, за що був викреслений зі списків членів-кореспондентів АН СРСР (відновлений лише 1990 року посмертно). Фактично Г. Гамов розчинив вікно у вільний світ для багатьох радянських учених, які услід за ним проникали за «залізну завісу» із СРСР (хоча, П. Капіца після цього випадку теж став «невиїзним»). Радянська наука надовго потрапила в зону ізоляції від світової.

Гамов емігрував до США, став професором Університету імені Вашингтона у Вашингтоні (до 1956 року), а потім — університету штату Колорадо. Спільно з Едардом Теллером — «батьком» американської водневої бомби, науковець узагальнив теорію ще одного виду радіоактивності — бета-розпаду. До роботи над американським атомним проектом Г. Гамова не залучили, а над водневим проектом він працював, починаючи від 1949 року (побував на атолі Бікіні — атомному полігоні США). У Теллера Гамов знайшов палку підтримку свого рішення не повертатися в СРСР. Е. Теллер — угорець, який на власні очі бачив криваві події, що супроводжували комуністичний заколот Бели Кун в Угорщині 1919 року й на все життя став запеклим антикомуністом.

Колишній одесит заклав основи американської астрофізики та космології. Вченого зацікавив зв'язок між ядерними процесами та космологією. У 1937–1940 роках він вибудував першу послідовну теорію еволюції зір з термоядерними джерелами енергії.

1942 року разом з Е. Теллером запропонував теорію будови червоних гігантів.

У 1946–1948 роках розробив теорію утворення хімічних елементів шляхом послідовного захоплення нейтронів та модель «гарячого Всесвіту» (теорію Великого Вибуху). Наукові передбачення Г. Гамова були підтверджені експериментами американських дослідників А. Пензіаса та Р. Вільсона, котрі 1978 року стали Нобелівськими лауреатами.

1954 року наукові інтереси вченого перемістилися в галузь біології. Його гіпотеза (концепція генетичного коду) була підтверджена подальшим розвитком молекулярної генетики. 1968 року американські вчені Р. Голлі, Г. Корана та М. Ніренберг одержали Нобелівську премію за розшифровку генетичного коду, «підказану» Г. Гамовим. Цікаво, що Г. Гамов був автором трьох гіпотез, розробники яких стали лауреатами Нобелівської премії.

Г. Гамов — автор багатьох визнаних світовою читацькою аудиторією науково-популярних книг, зокрема «Містер Томпкінс у Країні Чудес» (1939), трилогії «Народження й смерть Сонця» (1949), «Біографія Землі» (1941), «Народження Всесвіту» (1952), «Раз, два, три… нескінченність» (1947), «Тридцять років, що сколихнули фізику» (1966), «Моя світова лінія: неофіційна біографія» (1970).

SP

Добавлю, что Гамова долго не отпускали за границу вместе с женой (оправданно боялись, что он не вернётся), поэтому он дважды весьма рискованно пытался нелегально пересечь госграницу. Сначала на байдарке с женой он попробовал переплыть через Черное море из Симеиза (!) в Турцию. Поднявшаяся буря отнесла их назад, они чудом остались живы (к слову прогнозы погоды тогда тоже были засекречены). В другой раз они собирались на лыжах перейти с Кольского полуострова в Норвегию, где едва не замерзли в снегах. А "решился вопрос" после личного захода Гамова к Молотову, где он обосновал необходимость присутствия жены тем, что некоторые вещи перед покупкой надо примерять.

Chepurny

Можно упомянуть еще одну историю, т.н. "αβγ paper". Аспирант Гамова, Р.Альфер, подготовил к публикации статью по звездному нуклеосинтезу (позже статья легла в основу его диссертации). Посмотрев на авторов (Альфер, Гамов), Гамов, пользуясь правом на начальственный волюнтаризм (в этом смысле американская наука является типовой частью мировой науки, мы такое тоже знаем), включил вторым автором своего знакомого, известного американского физика немецкого происхождения Ганса Бете. В итоге список авторов стал выглядеть так: Альфер, Бете, Гамов. Альфер позже, ставши маститым ученым, возмущался этой выходкой Гамова, но в то время он был всего лишь юным аспирантом, а кто ж в мировой науке обращает внимания на мнение юных аспирантов? Сам же Гамов возмущался только тем, что Р.Герман, проводивший для Гамова расчеты на (в то время очень дефицитной) ЭВМ, категорически отказался сменить свою фамилию на Дельтер, и поэтому не был включен Гамовым в список соавторов.

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%82%D1%8F_%D0%90%D0%BB%D1%84%D0%B5%D1%80%D0%B0_%E2%80%93_%D0%91%D0%B5%D1%82%D0%B5_%E2%80%93_%D0%93%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0

SIDEROCRATOR

Цитата: SP від 04 Березня 2019, 10:58:09

Добавлю, что Гамова долго не отпускали за границу вместе с женой (оправданно боялись, что он не вернётся), поэтому он дважды весьма рискованно пытался нелегально пересечь госграницу. Сначала на байдарке с женой он попробовал переплыть через Черное море из Симеиза (!) в Турцию. Поднявшаяся буря отнесла их назад, они чудом остались живы (к слову прогнозы погоды тогда тоже были засекречены). В другой раз они собирались на лыжах перейти с Кольского полуострова в Норвегию, где едва не замерзли в снегах. А "решился вопрос" после личного захода Гамова к Молотову, где он обосновал необходимость присутствия жены тем, что некоторые вещи перед покупкой надо примерять.

Після неповернення Олександра Смакули такі побоювання були цілком обгрунтовані

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 239395 раз)