Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 247087 раз)

SIDEROCRATOR

17 січня відсвяткував своє 87- річчя видатний український астроном Іван Антонович Климишин

Автор низки монографій та науково-популярних книг, серед яких «Ударні хвилі в неоднорідних середовищах» (1972), «Астрономія наших днів» (1976), «Астрономія вчора і сьогодні» (1976), «Релятивістська астрономія» (1980), «Календар і хронологія» (1981), «Ударні хвилі в оболонках зірок» (1984)

З 1980 очолював Спеціальну проблемну групу з історії астрономії при Астрономічній раді АН СРСР.

Брав участь у підготовці словників та довідників з астрономії: «Шкільний астрономічний довідник» (1990), «Астрономічний енциклопедичний словник» (2003).

Астероїд 3653 Климишин, відкритий 1979 року Миколою Черних, названо на честь вченого.

SIDEROCRATOR

140 років тому 21 січня 1880 року народився бельгійський та американський астроном Джордж Ван-Бі́сбрук (Georges-Achille Van Biesbroeck; 21 січня 1880 — 23 лютого 1974)

У 1902 закінчив Гентський університет за інженерним фахом. Працюючи дорожнім інженером, займався також астрономією, проводив спостереження подвійних і змінних зірок в обсерваторії в Укклі. Потім два роки вивчав астрономію в Гейдельбергській і Потсдамській обсерваторіях під керівництвом М. Вольфа і К. Шварцшильда. У 1908—17 рр. працював в обсерваторії в Укклі. У 1917 переїхав до США і до 1945 працював в Єркській обсерваторії Чиказького університету (з 1923 професор практичної астрономії). Пішовши у відставку в званні почесного професора університету Чикаго, не залишив занять астрономією, спостерігав на інструментах Єркської обсерваторії, з 1963 був консультантом в місячно-планетній лабораторії університету Аризони, спостерігав на інструментах обсерваторій цього університету і на 84-дюймовому телескопі обсерваторії Кітт-Пік.

Основні роботи відносяться до наглядової і теоретичної астрономії. Впродовж 60 років безперервно проводив вимірювання подвійних зірок на двох великих рефракторах Єркської обсерваторії, найвідповідніших для візуальних спостережень таких об'єктів; виконав тисячі вимірювань відносних положень компонентів з нитяним мікрометром. Ці ряди спостережень особливо цінні для визначення орбіт і мас компонентів. Спостерігав також комети, малі планети, супутники планет (визначав точні положення по фотографіях). Відкрив три нові комети, одну з них періодичну (12,4 роки), і 11 добре спостережуваних астероїдів, а також декілька зірок дуже низької світимості в околицях Сонця. Одна з них, супутник зірки BD+4 4048 названа зіркою ван Бісбрука.

Брав участь у кількох експедиціях для визначення точного положення зірок поблизу диска Сонця під час повних сонячних затемнень з метою перевірки загальної теорії відносності в Бразилії (1947), Кореї (1948) і Судані (1952). Брав участь в експедиціях з вибору місця для будівництва обсерваторій у Західному Техасі (обсерваторія Мак-Доналд, 1930-ті роки) і в Конго (1949—1950).

У 1973 році Центр Міжнародного астрономічного союзу з дослідження малих планет ухвалив рішення назвати малу планету 1781 ім'ям Ван-Бісбрука.

SIDEROCRATOR

20 січня відсвяткував своє 90-річчя Базз Олдрін (Buzz Aldrin) — астронавт США, доктор наук, полковник ВПС у відставці. Друга людина, яка ступила на поверхню Місяця (після Ніла Армстронга).

У 1951 році закінчив Військову академію США West Point із третім місцем із загальної кількості 475 випускників. Літаки почали літати в 1952 році ( Техас ). Він воював у Кореї як пілот ( F-86 ) - здійснив 66 бойових польотів, збив два совкових літаки МіГ-15 та пошкодив один. У 1963 році здобув ступінь доктора наук з космонавтики в Массачусетському технологічному інституті(MIT). Він присвятив свою дипломну роботу "Тим, хто буде реалізовувати космічну програму - нехай я буду одним із них!" Протягом двох місяців після здобуття докторантури його бажання здійснилося. Він швидко заробив собі прізвисько "Д-р Рендес-вуз", яке йому дали колеги, які читали його твір. Він отримав почесні дипломи в коледжі Густава Адольфуса (1967) та Університеті Кларка у Вустер , штат Массачусетс . Затятий бігун, водолаз і гімнаст. Член Асоціації експериментальних пілотів та Американського інституту аеронавтики та космонавтики, а також асоціації інженерів Sigma Gamma Tau та Tau Beta Pi, а також асоціації наукових досліджень Sigma Ksi.
Кваліфікований в 1963 році до третьої групи космонавтів НАСА . Пілот запасу в Геміні 9 , пілот в Геміні 12 , під час цього польоту він перебував від корабля протягом 5 годин і 30 хвилин, пілот резервного модуля екіпажу Apollo 8, і пілот місячного приземлення Apollo 11 (він був другою людиною на Місяці). Він звільнився з НАСА в липні 1971 року і став командувачем пілотів аерокосмічних досліджень у військовій базі в Едвардс , штат Каліфорнія . Вийшов у відставку в 1972 році, він став консультантом корпорації комплексного обслуговування в пляжі Ньюпорт, В даний час він проживає в Південній Каліфорнії, де є консультантом Starcraft Enterprises.

Він опублікував дві книги на Землю і чоловік від Землі Люди Землі.

kervran

Повне ім'я цього видатного астронавта - Едвін Юджин Олдрін Молодший. Взагалі машинний текст додав настрою посеред денної рутини:

"Літаки почали літати 1952 року", "пляж Ньюпорта" і особливо "Рендез-Вуз" - напевне в Америці трохи більше космополітизму, так що вони вимовляють "Рандеву"

SIDEROCRATOR

Цитата: kervran від 23 Січня 2020, 14:14:34

Повне ім'я цього видатного астронавта - Едвін Юджин Олдрін Молодший. Взагалі машинний текст додав настрою посеред денної рутини: "Літаки почали літати 1952 року", "пляж Ньюпорта" і особливо "Рендез-Вуз" - напевне в Америці трохи більше космополітизму, так що вони вимовляють "Рандеву"

треба ж якось народ шевелить

SIDEROCRATOR

28 січня народився французький астроном, конструктор "повітряних телескопів Адрієн Озу (Adrien Auzout, 1622 — 1691).

Народився в Руані, Франція; Де отримав освіту — невідомо, можливо навчався в єзуїтському коледжі. На початку 1640-х років переїхав до Парижа, де проявив інтерес до астрономії і став відомий в академічних колах. В р. 1664–1665 займався спостереженням комет і на основі спостережень зробив кілька припущень щодо виду їх орбіт (еліптичного або параболічного), в чому придбав собі суперника в особі Яна Гевелія. З 1666 по 1668 був членом Французької академії наук, а також був одним із засновників Паризької обсерваторії.

Озу визначає місце для будівництва обсерваторії.

У 1666 році був обраний в члени Лондонського королівського товариства. У 1671 році переїздить до Італії, де й живе ще 20 років, до самої смерті у 1691 році в Римі. Про цей період його життя майже нічого не відомо.

Озу зробив великий внесок у розвиток спостережень за допомогою телескопа, в тому числі в удосконалення позиційного мікрометра. Він зробив багато спостережень з великими повітряними телескопами, а також стисло розглядав питання про будівництво величезного — 300-метрового телескопа для спостереження тварин на Місяці.
В ті часи вважалося, що знищити хроматизм обєктива можна лише збільшенням фокусної відстані. Озу побудував найдовший на той час - 90 метровий телескоп, але видатних відкриттів на ньому так і не зробив. Згодом із винайденням рефлектора, застосування повітряних телескопів зійшло на нівець.

повітряний телескоп часів Озу.

В 1647 році він провів експеримент, який продемонстрував роль тиску повітря в роботі ртутного барометра. В 1667-68 Озу і Жан Пікар приробили збільшувальний пристрій до 38-дюймового квадранта і використовували його для точного визначення координат на Землі.

SIDEROCRATOR

24 січня 1874 р. народився видатний український астроном, один з фундаторів київської астрономічної школи, автор першого україномовного підручника з астрономії для вишів - Сергій Данилович Чорний (1874-1956).
С. Чорний під час спостережень на телескопі в КАО 1920-ті рр.

С. Чорний народився 24 січня 1874 р. в с. Лебедине теперішньої Київської області. Початкову освіту здобув в одній з гімназій Києва. В 1893 р. вступив до Київського університету на фізико-математичний факультет, який закінчив через чотири роки. В той час професором астрономії факультету і директором астрономічної обсерваторії був М. Ф. Хандриков. В ці ж роки починав свою викладацьку діяльність приват-доцентом Р. Ф. Фогель. Лекції цих вчених, спілкування з ними, заняття в астрономічній обсерваторії на все життя визначили інтереси С. Д. Чорного. Після закінчення університету С. Д. Чорний деякий час викладав фізику і математику в духовній семінарії в м. Вологді, потім повернувся до Києва, де спочатку викладав математику в Кадетському корпусі, а потім — в 2-й Київській гімназії. Одночасно він почав наполегливо студіювати сферичну, практичну, теоретичну астрономію, вибрані розділи небесної механіки, вищу геодезію, а також практикувався працювати з переносними астрономічними інструментами і меридіанним кругом. Напружені заняття принесли свої наслідки: в травні 1904 р. були складені магістерські іспити, а в 1908 р. він успішно захистив магістерську дисертацію на тему «Про число можливих рішень задачі при обчисленні параболічних орбіт за способом Ольберса»,за яку йому було надано вчений ступінь магістра астрономії і вищої геодезії. Доречно відмітити, що обмірковуючи тему своєї дисертації, вчений ознайомився з класичним мемуаром Лагранжа про задачу трьох тіл. В ньому було аналітичне доведено, що загальна задача трьох тіл допускає прості часткові розв’язки, коли тіла розташовані у вершинах рівнобічного трикутника або на одній прямій. С. Д. Чорний знайшов геометричний розв’язок цих часткових випадків і в 1907 р. опублікував свою першу наукову працю.

У 1908 р. С. Д. Чорний був обраний професором Варшавського університету і одночасно директором університетської астрономічної обсерваторії та метеорологічної станції, яка знаходилась при ній. В Варшаві він веде інтенсивну педагогічну роботу: на фізико-математичному факультеті читає лекції з описової, сферичної, теоретичної астрономії, геодезії, залучає студентів до астрономічних спостережень, викладає курс описової астрономії слухачкам фізико-математичного факультету Варшавських вищих жіночих курсів. Одночасно в обсерваторії з 6-дюймовим рефрактором Мерца він виконує спостереження комет та покриттів зір Місяцем. В 1910 р., коли з’явилась комета Галлея, кілька астрономів обчислили її параболічну орбіту за трьома спостереженнями. На жаль, всі орбіти відрізнялись одна від одної, а ефемериди, які були обчислені за їхніми елементами, узгоджувались незадовільно. Для С. Д. Чорного з’явилась нагода застосувати свої теоретичні надбання. Виконавши обчислення за формулами зі своєї дисертації, він довів, що задача припускає три розв’язки, а обчислені параболічні орбіти групуються навколо кожного з них. Надалі вчений виконав детальний аналіз проблеми, про що свідчать кілька статей та монографія «Обчислення параболічних орбіт комет за трьома спостереженнями», опублікована у Варшаві в 1911 р. Нарешті, він знайшов, що орбіта комети є еліпсом з великим ексцентриситетом, та показав, чому виявилося невдалим застосування рівняння, запропонованого ним для вибору істинного розв’язку. Виконані дослідження стали суттєвим внеском в теорію визначення параболічних орбіт і отримали подальший розвиток в наступних працях.

У 1915 р., в зв’язку з розгортанням бойових дій першої світової війни в районі Варшави, університет був евакуйований в Ростов-на-Дону. С. Д. Чорний залишався в місті до останнього моменту, зберігаючи обладнання обсерваторії. Йому пощастило вивезти два хронометри, універсальні інструменти Гільденбрандта, трубу кометошукача Гейде, 6-дюймовий об’єктив та інші невеликі інструменти. Вже в серпні 1915 р. С. Д. Чорному вдалось організувати астрономічний кабінет, який розмістився в трьох кімнатах шостого поверху університетського будинку. В кабінеті проводились заняття зі студентами, його інструментальною базою стало обладнання, яке було вивезено з Варшави. З кабінету через горище можна було виходити на дах будівлі і проводити астрономічні спостереження. Тут С. Д. Чорний регулярно визначав поправки хронометрів за способом Цингера, а також здійснював статистичні спостереження сонячних плям і факелів. В 1917 р. за проханням С. Д. Чорного для кабінету була придбана бібліотека відомого астронома С. П. Глазенапа.

В липні 1917 р. за наказом Міністерства народної просвіти Росії евакуйований Варшавський університет був перейменований в Донський і залишений в Ростові. Ця реорганізація не позначилась на діяльності С. Д. Чорного: за ним збереглася колишня кафедра і він продовжував виконувати свої професорські обов’язки, поєднуючи їх з викладанням в Новочеркаському педінституті та на фізико-математичному факультеті Ростовських вищих жіночих курсів.

Евакуація, громадянська війна, брак сучасних інструментів та наукової літератури не сприяли плідній науковій діяльності. Проте С. Д Чорний зміг підготувати цікаві наукові праці: «Простір Лобачевського і небесний простір», «Рух перигелію Меркурія та спеціальна теорія відносності» і почав розвивати теорію пульсації змінної β Ліри.

У 1923 р. Київський університет, в ті роки Вищий інститут народної освіти (ВІНО), обрав С. Д. Чорного професором астрономії. Тоді ж він був призначений директором Київської астрономічної обсерваторії, яка на той період переживала скрутні часи: після смерті професора Р. Ф. Фогеля (лютий 1920 р.) обсерваторія не мала постійного керівника, її штат складався з трьох осіб, інструментальна база залишилась такою ж, як за часів М. Ф. Хандрикова, припинилось видання наукових праць (останній, 5-й том «Анналів обсерваторії» вийшов ще в 1914 р.), наукові спостереження виконувались лише на меридіанному крузі, діяльність закладу звелась переважно до вирішення навчальних завдань, а місцевість навкруги обсерваторії швидко забудовувалась. Всі ці негаразди лягли важким тягарем на плечі С. Д. Чорного. Щоб стимулювати наукову і викладацьку діяльність в обсерваторії, йому довелося докласти чимало зусиль.

На його думку, одним з найважливіших завдань була активізація астрономічних спостережень. Тому він всіляко сприяв роботам М. П. Диченка на меридіанному крузі, налагодив регулярні спостереження покриттів зір Місяцем, спостереження покриттів зір планетами, а також позиційні спостереження яскравих малих планет, великих планет та їхніх супутників, спостереження затемнень і комет. С. Д. Чорний особисто проводив спостереження на рефракторі Мерца (D = 25 см; F = 420 см) і залучав до участі в цій програмі всіх співробітників. За часів С. Д. Чорного Київська обсерваторія брала активну участь в спостереженні повного сонячного затемнення 19 липня 1936 р., тут почались спостереження змінних зір, успішно спостерігались проходження Меркурія по диску Сонця 7 травня 1924 р. та 10 листопада 1927 р. Особливо слід відмітити статистичні спостереження сонячних плям і факелів, які С. Д. Чорний розпочав ще в Ростові. Для Київської обсерваторії вони були новими, але з часом стали одним з основних напрямків її діяльності.

Результати спостережень оброблялись і потім друкувались в різних провідних зарубіжних журналах: «Monthly Notices», «Bulletin for character Figures of Solar Phenomena», «Astronomische Nachrichten», «Astronomische Mitteilungen» та в вітчизняних виданнях. С. Д. Чорний розумів, яке важливе значення для престижу обсерваторії і укріплення її контактів з іншими астрономічними установами має наявність власних видань. Тому за підтримкою Академії наук України він відновив видання «Анналів обсерваторії», перший та другий випуски 6-го тому яких вийшли в 1933 р. і 1936 р.

Щоб наблизити наукові дослідження до потреб практики, в 1933 р. С. Д. Чорний організував в обсерваторії геодезичний сектор, який очолив професор П. К. Нечипоренко. Проте цьому сектору так і не пощастило розвинутись. В 1937 р. П. К. Нечипоренко був репресований (10 років таборів без права листування), а його асистент П. Я. Галушко залишив обсерваторію. Під впливом С. Д. Чорного та його співробітників І. І. Ільїнського та І. І. Путиліна розгорнулись дослідження в галузі теоретичної астрономії і небесної механіки. І. І. Ільїнський займався розробкою методів визначення орбіт планет і комет, а І. І. Путилін зосередив свою увагу на вивченні збуреного руху деяких малих планет, і зокрема Ганімеда. Сам С. Д. Чорний продовжував розробку теорії пульсації β Ліри.

Відсутність необхідних коштів не дозволила С. Д. Чорному суттєво зміцнити інструментальну базу обсерваторії. Проте за роки його директорської діяльності були придбані універсальний інструмент «Askania Werke», зеніт-телескоп, фотографічна камера D-12, астрономічна труба Цейса, хронометр фірми «Nardin».

У 1937 р. при обсерваторії була створена аспірантура. Першими аспірантами професора Чорного стали випускники Київського університету О. К. Король і М. М. Остафов. Перший з часом став одним з провідних науковців ГАО НАН України, другий трагічно загинув в роки Великої Вітчизняної війни 1941 —1945 рр. Інтенсивну навчальну, наукову та науково-організаційну роботу С. Д. Чорний поєднував з великою науково-популяризаторською діяльністю. В 1927 р. разом з І. І. Ільїнським та М. О. Рудським він заснував Українське товариство світознавства, яке проводило інтенсивну діяльність до 1935 р. Співробітники обсерваторії на чолі з С. Д. Чорним активно виступали з лекціями, проводили екскурсії з демонстрацією об’єктів зоряного неба.

Напружена діяльність С. Д. Чорного призвела до погіршення стану його здоров’я, тому навесні 1935 р. він припинив лекційну роботу в університеті, залишивши за собою керівництво аспірантами і завідування обсерваторією. В 1939 р. він звернувся в Наркомпрос України з проханням звільнити його від обов’язків директора обсерваторії. Це прохання було задоволене. Вчений переїжджає в Курськ і починає професорську діяльність в Курському педагогічному інституті. Останній не мав обсерваторії і тому С. Чорний повністю присвятив себе педагогічній діяльності та перекладам класичних курсів з небесної механіки А. Пуанкаре, Тиссерана, Андуайє та ін. Він продовжує дослідження сталості затемнень зір та з теорії пульсації змінної β Ліри, вільної нутації Землі та інших проблем.

Кращі роки життя С. Д. Чорного були затьмарені тяжкими соціальними заворушеннями. Він пережив російсько-японську війну 1904—1905 рр., першу світову війну 1914—1918 рр., евакуацію з Варшави в Ростов, дві революції, громадянську війну з її кровопролиттям і розрухою, голодомор, репресії 1936— 1938 рр., другу світову війну. На його становленні як вченого не могли не позначитися неприязні відношення, що склалися між його вчителями і наставниками М. Ф. Хандриковим і Р. Ф. Фогелем. Як керівник кількох астрономічних обсерваторій він неодноразово стикався з браком коштів, нестачею штатів, а нерідко і з відвертим нерозумінням потреб обсерваторії і байдужістю до них. Однак, не зважаючи на всі труднощі, які випали на його долю, він робив все можливе для організації різноманітних астрономічних спостережень, сам багато і плідно спостерігав. Він підготував і виховав багато студентів. До його школи належать такі відомі фахівці, як М. Ф. Субботін, Б. М. Щиголєв, О. К. Король, О. О. Батирев та інші.

В спадщині С. Д. Чорного понад 100 наукових праць, повідомлень про результати спостережень різноманітних астрономічних явищ. Найбільш суттєвий внесок він зробив в теоретичну астрономію. Тематика його робіт в цій галузі охоплює теорію визначення параболічних орбіт, рух перигелію орбіти Меркурія, дослідження сталості систем затемнень змінних зір типу β Ліри, теорію вільної нутації Землі. С. Д. Чорний є автором першого підручника українською мовою з описової астрономії. Ця книга написана на рівні досягнень в астрономії тих років, насичена відомостями з історії цієї науки, ілюстрована фотографіями, серед яких багато фотографій Київської обсерваторії та її інструментів, доповнена картою зоряного неба і 13 допоміжними таблицями. С. Д. Чорний був дуже скромною людиною, вимогливим до себе і до своїх колег. За справами він навіть не потурбувався про своєчасне оформлення документів на присвоєння йому без захисту вченого ступеня доктора наук.

(за матеріалами астрономічного календаря 1999р.)

Титульна сторінка першого україномовного підручника з астрономії

SIDEROCRATOR

110 років тому 3 лютого 1910 р. народився американський астроном Льюїс Джордж Хіні (Louis George Henyey ; 1910-1970).

Народився в Пенсільванії в родині емігрантів з Угорщини . У 1933 році закінчив Кейзівську школу прикладних наук в Клівленді , продовжував освіту в Єркській обсерваторії , де продовжував працювати з 1937 по 1947 роки . У 1940-1941 році стажувався в Колумбійському університеті під керівництвом Х. Бете . З 1947 року працював в Каліфорнійському університеті в Берклі (з 1954 - професор, в 1959-1964 - завідувач кафедрою і директор Лейшнеровської обсерваторії цього університету). У 1964-1966 році був президентом Тихоокеанського астрономічного товариства .

Основні праці в області внутрішньої будови і еволюції зірок . Розроблені ним обчислювальні методи знайшли широке застосування і зіграли велику роль у розвитку досліджень в цій області. Зокрема, виконав розрахунки ранніх етапів еволюції зірок на стадії гравітаційного стиснення . Спочатку займався вивченням міжзоряного середовища, відбивних туманностей, дифузного міжзоряного випромінювання, потім розробляв теорію переносу випромінювання. Розглянув деякі теоретичні аспекти освіти спектральних ліній в газових туманностях і в атмосферах зірок . Ввів широко використовуваний в даний час в теорії переносу модельну індикатриси розсіяння ( індікатриса Хені - Грінстейна). Займався конструюванням оптичних інструментів. Спільно з Д.Грінстейном створив світосильну ширококутну камеру для астрофотографії , що отримала назву камери Хіні - Грінстейна.

SIDEROCRATOR

3 лютого 1966 р. «Луна-9» — радянська автоматична міжпланетна станція для вивчення Місяця та космічного простору здійснила першу в історії м'яку посадку на Місяць і передала перші фотографії з його поверхні.

Посадка сталася 3 лютого 1966 о 18:45:30 UT в західній частині Океану Бур, на північний схід від кратера Кавальєрі (біля 7.08° пн. ш. 64.37° зх. д.)[3]. 1970 року на честь цієї події цю маленьку ділянку назвали рівниною Посадки (лат. Planitia Descensus).

Приблизно через 250 с після приземлення розкрилися 4 пелюстки оболонки апарата, що стабілізувало його положення на поверхні і дозволило почати роботу. Вже через 15 хвилин було відзнято першу панораму поверхні Місяця, а згодом — кілька нових панорам. Детектор випромінювання, єдиний науковий прилад на борту, відміряв дозу 30 мрад (0,3 мілігрей) на день. Важливим результатом стало встановлення того, що апарат не тоне в місячному пилу. Зі станцією було проведено 7 сеансів зв'язку загальною тривалістю 8 годин 5 хвилин. Останній контакт був о 22:55 UT 6 лютого 1966, коли вичерпався заряд її батарей.

SIDEROCRATOR

110 років тому 2 лютого 1910 р. народився канадський астроном Ендрю Мак-Келлар ( Andrew Mc Kellar; 1910 — 1960)

З 1935 році працював у астрофізичній обсерваторії в Вікторії.
Вивчав молекулярні смуги в спектрах холодних зір, відкрив і ідентифікував кілька смуг, в 1936 році визначив відносний вміст ізотопів вуглецю 12 °C і 13 °C в атмосферах холодних вуглецевих зірок і показав, що він істотно відрізняється від сонячного. Виявив аномально високий вміст літію в атмосферах деяких пізніх зірок. У 1940 році остаточно встановив існування молекул у міжзоряному просторі, зокрема знайшов там молекули CH, CN і NaH. Досліджував молекулярні емісійні спектри комет. Того ж року пояснив деякі особливості цих спектрів за допомогою механізму резонансного збурення сонячним випромінюванням. У 1950-ті роки був одним з організаторів міжнародної кооперативної програми вивчення затемнюваних систем з протяжними атмосферами ζ Візничого, 31 Лебедя і VV Цефея.

SIDEROCRATOR

185 років тому 5 лютого 1835 р. народився німецький астроном Фрідріх Август Теодор Віннеке (нім. Friedrich August Theodor Winnecke, 1835 — 1897).

Після закінчення навчання, спочатку працював асистентом у Берлінській обсерваторії[en].

Віннеке працював у Пулковській обсерваторії поблизу Санкт-Петербурга з 1858 по 1865, але повернувся до Німеччини, проживав у Карлсруе. З 1872 по 1881 рік був професором астрономії в Страсбурзькому університеті.

У 1874 році відіграв важливу роль в експедиції з вивчення проходження Венери перед диском Сонця, у якій займався усією підготовчою роботою, а також виконав значну кількість підрахунків за результатами. Він відкрив велику кількість комет, включаючи періодичну комету 7P / Понса-Віннеке і комету, спершу відому під назвою комети «Понса-Коджа-Віннеке-Форбса», але пізніше перейменовану на 27P / Кроммеліна на честь Ендрю Кроммеліна, який розрахував її орбіту.

Віннеке також уклав список подвійних зірок, «Каталог подвійних зірок Віннеке» (1869 рік). Відкрив ряд туманностей.

SIDEROCRATOR

155 років тому 6 лютого 1865 р народився англійський астроном Ендрю Кроммелін (Andrew Claude de la Cherois Crommelin 1865 - 1939).

Ендрю Клод Кроммелін народився в містечку Шеру в провінції Шампань (Франція). Освіту здобув в Англії, спочатку в коледжі Мальборо, а потім в Кембріджському університеті (Трініті Коледж). Працював в Королівській Грінвічській обсерваторії і був учасником кількох експедицій в смуги сонячних затемнень .

Спеціалізувався на дослідженні комет . Його обчислення 1929 року орбіт комет, раніше відомих як комета Форбса 1928 III, комета Коджіа-Віннеке 1873 VII, і комети Понса 1818 II, показали, що це одна і та ж періодична комета, названа кометою Понса-Коджіа-Віннеке. Вона була знову перейменована в 1948 році після смерті Кроммеліна, в його честь ( 27P / Crommelin).

Кроммелін також відомий спільним з Кауеллом циклом робіт, присвяченим розрахунками орбіти минулих і майбутніх появ комети Галлея .

З 1904 по 1906 був Президентом Британської астрономічної асоціації. У 1917-1923 секретар, а в 1929-1930 президент Королівського астрономічного товариства.

SIDEROCRATOR

95 років тому 16 лютого 1925 р. народився Коїтіро Томіта (1925 - 2006 ) - японський астроном і першовідкривач астероїдів, який працював в дослідному центрі CERGA .

З 1947 по 1985 рік активний спостерігач комет і астероїдів, першовідкривач комети C / 1964 L1 (Томіта-Гербер-Хонда). У період з 1978 по 1982 рік в центрі CERGA виявив в цілому 9 астероїдів.

Став піонером в області популяризації астрономії в Японії. Є автором ряду книг по астрономії, одна з яких в 1982 році була переведена на російську мову і видана в СРСР .

SIDEROCRATOR

17 лютого 1600 р. інквізиція спалила Джордано Бруно(1548-1600) видатного італійського філософа епохи Відродження.

подаю тут фрагменти свого реферату до кандидатського екзамену з філософії
Неабиякий розум і безкомпромісне прагнення істини привели його на шлях захисту вчення Коперника, допомогли йому розбити рамки давніх традицій, й піти далі в усвідомленні істинних розмірів Всесвіту. У 60-ті роки XVI cтоліття за скороченим викладом Іоахіма Ретика Бруно познайомився з геліоцентричною теорією Коперника. Вона видалася йому спочатку безглуздою, бо він був упевнений в системі Птолемея, але змусила критично поглянути на офіційне вчення Птолемея і більше уважно – до матеріалістичних ученнь давньогрецьких атомістів про нескінченність Всесвіту. Особливо велику роль у формуванні поглядів Бруно відіграло його ознайомлення з натурфілософським вченням Миколи Кузанського, у якому заперечувалася здаиність будь-якого тіла бути центром Всесвіту, оскільки він нескінченний. Уражений цією ідеєю, Бруно зрозумів, які грандіозні перспективи відкривав геліоцентризм, якщо розуміти їх як вчення про будову усього Всесвіту, або як теорію типової для Всесвіту системи – планетної. Це своє відкриття Бруно висловив натхненними словами своєї поеми про природу:
«…Звідси вгору прагну я, сповнений віри!
Кристал небес мені не перепона більше.
Але відкривши їх, полину в бескінечність…»
Об'єднавши філософсько-космологічну концепцію Миколи Кузанського й чіткі астрономічні висновки теорії Коперника, Бруно створив власну картину нескінченого Всесвіту. Концепція Всесвіту Бруно й у наші дні вражає глибиною ідей та точністю наукових передбачень. Вона розроблена й викладена у двох творах Бруно, виданих ним у 1584 році: «Про причини, початок і єдине» і «Про нескінченність Всесвіту і світів».
У своєму трактаті «Про нескінченність Всесвіту і світів» Джордано Бруно висловив твердження, що фізичний Всесвіт нескінченний і включає нескінченну кількість світів, у кожному з яких є сонце і декілька планет. Таким чином, сонце всього лише невелика зірка серед інших зірок в нескінченному Всесвіті. Ідеї висловлені Дж. Бруно випереджали час на багато століть, лише декілька років тому за допомогою найпотужніших телескопів було відкрито планети біля інших зірок, що стало незаперечним доказом правильності його вчення[2]. У трактаті «Про нескінченність Всесвіту і світів» Джордано Бруно ставить питання які остаточно ламають всю стару систему світобудови, Так, він запитує в читача, якщо простір обривається то що знаходиться за цим обривом? Чим заповнене те, що лежить далі? І взагалі, яка товщина стіни на краю Всесвіту? Свої подальші роздуми про нескінченність Всесвіту Джордано Бруно розкриває в одному з діалогів між дійовими особами Ельпіно і Філотео в згаданій вище книзі: „Ельпіно: Чи можливо, щоб Всесвіт був нескінченним? Філотео: Чи можливо щоб Всесвіт був скінченним? Ельпіно: Як можеш ти довести його скінченність? Філотео: А чи можеш ти довести його скінченність? Ельпіно: Як може Всесвіт простягатися? Філотео: А як він може бути обмеженим?..., Якщо Всесвіт скінченний, то я спитаю тебе, де знаходиться цей світ? Де знаходиться цей Всесвіт? Арістотель відповідає, що він у нас самих..., але положення в просторі є ні чим іншим як поверхня і межа тіла, що його утримує, а тому те, що не має опори відповідно не має і положення в просторі. Що ж хотів ти сказати о Арістотель цими словами, що Всесвіт знаходиться всередині нас. Який висновок ти можеш винести стосовно того що лежить за межами цього Всесвіту? Якщо ж ти стверджуєш, що там нічого немає то значить небеса і світ знаходяться ніде... Світ – це дещо таке, що не підлягає дослідженню. Тому, якщо ти говориш, що за світом знаходиться божественний розум, а тому бог стає положенням в просторі для всього сущого, то я скажу, що неможливо, аби я міг істинно стверджувати, ніби існує така поверхня або межа, за якими нема ні тіла, ні пустого простору, навіть якби там був сам Бог. Тому що божественності не характерно заповнювати простір і тим більше що божественності не характерно бути межею якогось тіла.” [14, c. 18].
Основні ідеї вчення Джордано Бруно стверджують, що Всесвіт єдиний, матеріальний, нескінченний і вічний. Те, що ми бачимо, – лише мала частина світу. Зірки – це сонця інших планетних систем. Земля – пилинка в безкрайніх просторах галактики. Так, Дж. Бруно наводить цілком сучасні припущення, що „в нескінченному просторі є нескінченна кількість тіл, подібних до нашої Землі і нашого Сонця, і жодна з них не знаходиться у більшій мірі в центрі Всесвіту, бо він нескінченний, а тому не має ані центра, ані краю, ані верху, ані низу. Їх мають лише скінченні світи, де існують деякі певні центри, якими є сонця і вогні, навколо яких обертаються всі планети, землі, води, подібно до того, як навколо сусіднього нам Сонця існують сім планет. Кожна з цих зірок або цих світів, обертаючись навколо власного центра, здається їх жителям міцним і стійким світом, навколо якого обертаються всі зірки як навколо центра Всесвіту. Таким чином, немає тільки одного світу, тільки однієї Землі, тільки одного Сонця, але існує стільки світів, скільки ми бачимо навколо нас виблискуючих світил [5].
Основа всього існуючого, на думку Бруно, – матеріальне начало. Воно породжує все із самого себе і є причиною усіх природних речей і явищ. Джордано Бруно утверджував матеріальну єдність світу і його об’єктивність – продовжував розвивати матеріалістичні традиції античної філософії. Водночас він стверджував, що “природа – це бог у речах”, тобто, стояв на позиціях пантеїзму. Джордано Бруно був прихильником стихійної діалектики. Він високо цінував ідеї Геракліта про рух, зміни, суперечності. “… Знищення на думку Д.Бруно: є не що інше як виникнення, і виникнення є не що інше як знищення; любов є ненависть; ненависть є любов…”. І далі: “Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, хай розглядає і спостерігає мінімуми і максимуми суперечностей і протилежностей”[7, c. 291].
Уявлення про єдність протилежностей, про знищення одного і виникнення іншого, про суперечливість природних явищ, було спробою Д.Бруно показати певну пульсацію Всесвіту [2]. У своєму вченні він заперечував існування центру Всесвіту. Бруно стверджував нескінченність Всесвіту в часі та просторі: «стосовно нескінченності безглуздо запитувати про центр. Він – ніде, і він – скрізь. Нескінченний Всесвіт є породженням нескінченної божественної міці. Життя в тій або іншій формі притаманне всім природним речам. Розумне життя має бути не тільки на Землі, а й на інших планетах, що обертаються навколо інших зірок». Бруно уявляв небо, як «єдиний, безмірний простір, лоно якого містить все», як ефірну область (розуміючи ефір як вигляд звичайної матерії), «в якому все пробігає і рухається». «У ньому – незліченні зірки, сузір'я, кулі, сонця і землі, в безкінечній кількості...». «Усі вони, - пише він у іншому місці, - мають свої власні рухи, незалежні від цього світового руху, видимість якого викликається рухом Землі», причому «одні кружляють навколо других»[14, с. 30].
Уява Бруно змальовує ті далі, існування яких з математичної точки зору підтверджує, і до того ж не повністю, лише наука ХХІ століття. Про нашу Сонячну систему він образно висловлюється як про «маленький атом, що розвивається і пересувається серед нескінченної кількості йому подібних всередині великого живого організму - нашого Всесвіту, що не має ані початку, ані кінця. Наш Всесвіт складається не лише з клітин-галактик, але також із великої кількості паралельних світів, що постійно трансформуються; в них виявляється нескінченна кількість форм життя і принципів еволюції». Такі твердження Джордано Бруно можна розглядати як початки теорії про крупномаштабну структуру всесвіту [3].
Бруно писав про колосальні розбіжності у відстанях до різних зірок і дійшов висновку, що співвідношення їх видимого блиску, можливо оманливе. Він поділяв небесні тіла на зірки, сонця і на темні тіла, які лише відбивають сонячне світло «через надлишок на них водних чи хмарних поверхонь», на думку сучасних вчених Бруно стояв і у витоків поняття темної матерії.
Залишаючись ще в межах умоглядно натурфiлософської традицi наслiдуючи багато в чому М. Кузанського, Джордано Бруно зумiв, виходячи з гелiоцентричного вчення Копернiка, прийти до принципово нової картини свiту - безмежного зоряного Всесвiту з багатьма планетними системами, в тому числi i населеними розумними iстотами, – картини, що вже активно протистояла релiгiйним уявленням про свiт.
Основою теоретичної системи Бруно є концепція про єдність світу, що забезпечується праосновою Всесвіту — Єдиним. Єдине розглядається ним як самодостатня сутність, що не потребує зовнішнього втручання жодних сил.
Бруно називає Єдине дуже часто матерією, однак не можна визнати, що сучасні визначення матерії є придатними для бруновського розуміння. В Єдиному збігаються одне і різноманітне, мінімум і максимум; у єдності самодостатність існування кожного особливого фрагменту, «кожна річ являє себе єдине». Багатоявність одного й того самого за сутністю свідчить про підпорядкованість всього видимого світу єдиному законові. У своїй методології Бруно пантеїстично ототожнює матерію і рух, природу і світову душу (часто називаючи її Богом). В його вченні матерія пройнята «універсальною діючою причиною — розумом — першою і головною силою світової душі; світова душа — універсальна форма буття Єдиного». Отже, на відміну від сучасних уявлень для Бруно не стоїть проблема форми організації мислячої матерії. Матерія є мислячою за своїм основним принципом. «Матерія не може існувати без форми, і навпаки, форма є внутрішньою стороною матерії, вона не може бути чимось привнесеним ззовні, надбаним»[9].
Теза про нескінченність Всесвіту має фундаментальне значення для космогонії Бруно. Космос розглядається ним як порожнеча, що повністю заповнена нескінченним розмаїттям матеріальних утворень. Тому стверджувати, що Космос має певне місце, — безглуздо. Світ матеріальний і оформлений скрізь, тому немає ніякого потойбічного джерела подій, джерела руху. Це дало змогу Бруно висловити гіпотезу про існування інших суспільств на інших планетах.
Геліоцентрична теорія, створена та обгрунтована М.Коперником, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею нескінченності Всесвіту та безлічі в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розoсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. Дж. Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, нескіченний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частинками Всесвіту.

SP

Цитувати

Наш Всесвіт складається не лише з клітин-галактик, але також із великої кількості паралельних світів, що постійно трансформуються; в них виявляється нескінченна кількість форм життя і принципів еволюції

Интересно. А что, термин "галактика" уже тогда существовал? И "параллельные миры"? Однако...
А эту цитату в оригинале можно привести?

SIDEROCRATOR

Цитата: SP від 17 Лютого 2020, 17:36:33

Цитувати
Наш Всесвіт складається не лише з клітин-галактик, але також із великої кількості паралельних світів, що постійно трансформуються; в них виявляється нескінченна кількість форм життя і принципів еволюції
Интересно. А что, термин "галактика" уже тогда существовал? И "параллельные миры"? Однако...
А эту цитату в оригинале можно привести?

термін такий уже був.
Дж Годіерна ще в 1618 р. використовував вираз "in juxta Galaxiam" ( в полості галактики) для позначення приналежності туманностей до Чумацького шляху

SP

Цитувати

икористовував вираз "in juxta Galaxiam" ( в полості галактики) для позначення приналежності туманностей до Чумацького шляху

Ха. Это обозначение Млечного Пути (но не Галактики в нашем понимании), и то, что Млечный Путь -это одна из множества галактик Годиерна тоже знал?
И всё же, если не сильно затруднит, оригинальный текст есть?

slava3500

Цитата: SP від 17 Лютого 2020, 19:29:58

Цитувати
икористовував вираз "in juxta Galaxiam" ( в полості галактики) для позначення приналежності туманностей до Чумацького шляху
и то, что Млечный Путь -это одна из множества галактик Годиерна тоже знал?

Я вважаю, що якби Годіерна тоді так заявив, то спалили б разом з Бруно

SIDEROCRATOR

Цитата: slava3500 від 17 Лютого 2020, 19:36:13

Цитата: SP від 17 Лютого 2020, 19:29:58
Цитувати
икористовував вираз "in juxta Galaxiam" ( в полості галактики) для позначення приналежності туманностей до Чумацького шляху
и то, что Млечный Путь -это одна из множества галактик Годиерна тоже знал?
Я вважаю, що якби Годіерна тоді так заявив, то спалили б разом з Бруно

Годіерна пішов далі. Він заявив що не тільки Сонце, але й Земля не є центрами Всесвіту.
читай про це в моїй статті на фронт пейдж форуму.

А від спалення його врятувало те, що його праця була маловідома

SIDEROCRATOR

15 лютого 1858 р. народився видатний американський астроном Вільям Генрі Пікерінг ( William Henry Pickering 1858 - 1938)

Нар. 15 лютого 1858 року в Бостоні, молодший брат астронома Едварда Чарлза Пікерінга. В 1879 році закінчив Массачусетський технологічний інститут. В 1887 р. став професором астрономії Гарвардського університету, працював у Гарвардській обсерваторії, де директором був його брат, Едвард Чарлз Пікерінг.

Перші наукові праці присвячені дослідженням змінних зірок. У 1891 р запропонував перенести спостереження в Південну півкулю, заснувавши разом з братом високогірну спостережну станцію в Арекіпі. У 1891-1894 рр. займався зоряною спектроскопією, а також планетниими спостереженнями, заявивши, зокрема, що в 1892 р відкрив понад 40 відкритих водойм на Марсі.
У 1894 р через конфлікт з керівництвом (власним братом), був змушений покинути університет, і поступив у щойно засновану Обсерваторію Лоуелла у Флагстаффі, Арізона. Асистент Пікерінга - Е. Дуглас займався астрокліматичними дослідженнями і пошуком місця для установки телескопа. Пікерінг займався дослідженнями планети Марс на території Мексики, поки не була готова обсерваторія в Флагстаффі. Матеріали цих спостережень були опубліковані Лоуеллом в 1895 р в книзі Mars. Пікерінг заявив, що спостерігав великі водойми в північній півкулі планети і відкрив три канали.

У 1890-х рр. розішовся з Лоуеллом через особисті розбіжності, зайнявшись питаннями астрофотографії. Вивчаючи фотопластинки 1898 р зроблені в Арекіпській обсерваторії, 17 березня 1899 року відкрив дев'ятий супутник Сатурна - Фебу. Він намагався продовжувати пошук невідомих супутників планет, в 1905 р заявив, що відкрив Феміду - десятий супутник Сатурна, але це відкриття не було підтверджено астрономами (дійсним десятим супутником є Янус, відкритий в 1966 р)

У 1899 р першим запропонував метод обертового дзеркала для вимірювання швидкості метеорів; цей метод знайшов широке застосування. Вперше вдало пояснив зміни спектрів нових зірок розширенням оточуючих їх газових оболонок. У 1910 р виконав велике статистичне дослідження більшості відомих кометних орбіт.

У 1900 р заснував філію Гарвардської обсерваторії на Ямайці, оснащеної 12-дюймовим телескопом, спеціально призначеним для досліджень Місяця. Зайнявся питаннями космології, в 1907 р підтримавши теорію англійського астронома сера Джорджа Говарда Дарвіна (1845-1912, сина творця еволюційної теорії), про те, що Місяць утворився в результаті відцентрового відділення речовини земної кори і мантії. Результатом цього стало утворення улоговин Тихого океану. Одночасно припустив, що результатом виникнення Місяця став дрейф континентів (тобто запропонував цю теорію задовго до А. Вегенера). Гадав, що спочатку земні континенти утворювали єдиний масив, що розколовся після появи Місяця.

Результатом досліджень Місяця став детальний фотографічний атлас супутника Землі, опублікований в 1903 р (The Moon: A Summary of the Existing Knowledge of our Satellite - New York: Doubleday, Page & Company, 1903.) Атлас містив 80 фотографій Місяця діаметром до 37 см .

Не припиняв Пікерінг і досліджень Марса, в 1914-1930 рр. опублікувавши ряд статей, присвячених спостереженнями цієї планети. Саме Пікерінг остаточно довів, що «моря» на Марсі (темні області на диску планети) не є морями в земній сенсі цього слова.

Пікерінг займався пошуками інших, крім Місяця, природних супутників Землі. Він вирахував, що супутник, який звертається на відстані 320 км від земної поверхні, що має діаметр 30 см і таку ж відбивну здатність, як і Місяць, має бути видно в 3-дюймовий телескоп, а супутник діаметром 3 м буде видно неозброєним оком. Пікерінг не займався систематичними пошуками додаткових супутників Землі, хоча з 1888 року його цікавив пошук супутника Місяця. Не виявивши таких супутників, він зробив висновок, що якщо вони й існують, то повинні бути діаметром менше 3 метрів. Також в 1923 році він опублікував статтю «Метеоритний супутник» (англ. A Meteoritic Satellite) в журналі Popular Astronomy (англ.). Стаття фактично містила звернений до астрономам-любителям заклик до пошуку маленьких природних супутників.

Пікерінг був прихильником паранаукових теорії про існування на Місяці органічного життя. Після багаторічних досліджень кратера Ератосфен, в 1924 р заявив, що спостерігав протягом кожного місячного дня регулярні зміни структури поверхні кратера, які пояснював наявністю рослинності або міграціями дрібних форм життя. (В атласі 1903 року він пов'язував ці зміни з накопиченням льоду або інею.) Ці погляди остаточно підірвали репутацію Пікерінга як професійного астронома.

З 1919 р зайнявся пошуками дев'ятої планети Сонячної системи, ґрунтуючись на збуреннях орбіт Урана і Нептуна. Він користувався результатами спостережень, виконаних на обсерваторії Маунт-Вілсон, але планети так і не виявив. (У 1930 р з'ясувалося, що слабке зображення Плутона на фотографіях 1918 було закрито повітряною бульбашкою в фотоемульсії.) Після відкриття Плутона Клайдом Томбо і найменування планети, заявив, що астрономічний символ (♇) містить в зашифрованому вигляді фразу «Лоуелл-Пікерінг ».

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 247087 раз)