Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 247447 раз)

SIDEROCRATOR

150 років тому 8 лютого 1873 р. народився шведський астроном Хуго фон Цейпель (Edvard Hugo von Zeipel; 1873-1959), який першим передбачив ефект гравітаційного потемніння зір.

Народився в Швеції. Закінчив Упсальський університет. У 1898, 1901 і 1902 роках брав участь у наукових експедиціях на Шпіцберген. У 1901-1902 працював в Пулковській обсерваторії, в 1904-1906 - в Паризькій обсерваторії, під керівництвом А. Пуанкаре.

Розробляв теорію збуреного руху в застосуванні до періодичних комет і астероїдів. Запропонував новий метод поділу коротко- і довгоперіодичних рухів в гамільтонових системах типу систем небесної механіки ( «метод Цейпеля»), який ефективно використовується при розрахунках руху природних і штучних небесних тіл. Досліджував закономірності розподілу зірок в кульових скупченнях і розробив метод для визначення відносних мас зірок усередині скупчень. Займався також вивченням внутрішньої будови зірок, зоряною фотометрією, вивченням змінних зірок. Теоретично передбачив ефект «гравітаційного потемніння» - явища, коли зірка обертається настільки швидко, що має сплюснуту форму, таку як, наприклад, у Регула. Коли зірка сплюснута, її радіус на екваторі більше, ніж на полюсах. В результаті, на полюсах прискорення вільного падіння більше, а, отже, більше і температура, і яскравість. Таким чином, полюси мають гравітаційне освітлення, а екватор гравітаційне потемніння

Один із засновників Шведського астрономічного товариства, його президент в 1926-1935 роках,

SIDEROCRATOR

9 лютого 1619 р. інквізицією був спалений Джуліо Ваніні (1585 - 9. II 1619) - італійський філософ-матеріаліст, прихильник вчення Коперника.
Життя Ваніні багато в чому нагадує життя його сучасника Д. Бруно. Багато років поневірявся по містах Європи, виступаючи з лекціями, в яких активно пропагував геліоцентричне вчення Коперника, захищав ідеї Бруно.

У своїй праці De Admirandis Naturae Reginae Deaeque Mortalium Arcanis «Про дивовижні таємниці природи - цариці й богині смертних» (1616) надрукованій у Парижі у 1616 році видавцем Адрієн Пер'є, яку поділено на чотири книги:
На Небі і в повітрі, На воді та землі, Про тварин і пристрасті, Про нехристиянські релігії
якв містить у загальній к-ті 60 діалогів (але насправді лише 59, оскільки діалог XXXV відсутній), що відбуваються між автором, в ролі розповсюджувача знань, і уявним Алессандро, який закликає співрозмовника перелічити і пояснити таємниці природи, знайдені навколо і всередині людини.

У суміші переосмислення древніх знань і поширення нових наукових та релігійних теорій головний герой стверджував, що світ єдиний і вічний, що у Всесвіті все знаходиться в безперервному русі, підкоряючись своїм законам. В якості аргументів використовував відкриття Галілея які неможливо було заперечити.

За боротьбу зі схоластикою і релігією, поширення атеїстичних поглядів, гарячу підтримку геліоцентричного вчення Коперника та популяризацію відкриттів Галілея був заарештований і засуджений до страти. Після того як кати відсікли йому язик, був живцем спалений на багатті.
Внизу спалення Ваніні, англійська гравюра 1619 р.

SIDEROCRATOR

130 років тому 12 лютого 1893 р. народився Марсел Ґіллес Йозеф Міннарт (Marcel Gilles Jozef Minnaert, 1893 — 1970) — бельгійський і голландський астроном.

У 1914 закінчив Гентський університет за спеціальністю біологія, потім вивчав фізику і математику в Лейденському університеті. У 1916-1918 викладав фізику в Гентському університеті. Під час Першої світової війни Міннарт був прихильником Фламандської громади і прийняв заміну французької мови нідерландською в період німецької окупації. У зв'язку з цим після закінчення війни він був змушений втекти з Бельгії. У 1918 Міннарт став працювати в Утрехтському університеті в Нідерландах, там він проводив фотометричні дослідження. У Утрехті він зацікавився астрономією і вивченням Сонця, спеціалізувався на спектроскопії та вивченні зоряних атмосфер. З 1920 працював в обсерваторії Утрехтського університету (у 1937-1963 — професор астрономії університету і директор обсерваторії). У 1942-1944 був в'язнем фашистського концтабору.

У 1937 Міннарт був призначений директором зоряної обсерваторії Сонненборг в Утрехті і професором астрономії в університеті. У 1940 він видав свій знаменитий «Атлас сонячного спектру Утрехта», а в 1941 вивів функцію Міннарта, яка використовується для оптичних вимірювань небесних тіл.

У період німецької окупації Нідерландів під час Другої світової війни Міннарт був запроторений у в'язницю через свої антифашистські погляди. Під час ув'язнення він викладав фізику і астрономію іншим ув'язненим. Після закінчення війни став одним із засновників математичного центру в Амстердамі.

Виконав низку досліджень лінійного і безперервного спектру Сонця, результатом яких став виданий в 1940 фундаментальний фотометричний атлас сонячного спектру для області довжин хвиль 3332-8771 Å (спільно з Д. Мюлдерсом і Я. Хаутгастом) і таблиці сонячних фраунгоферових ліній для області 2935-8770 Å (спільно з Ш. Мур-Сіттерлі і Я. Хаутгастом). Розробив метод кількісного аналізу атмосфер Сонця і зірок за їхніми спектрами за допомогою кривих росту, які пов'язують число атомів, що беруть участь в утворенні лінії поглинання, з інтенсивністю лінії. Цей метод вперше дозволив отримати кількісні оцінки хімічного вмісту елементів в атмосферах зірок і деякі фізичні параметри атмосфер. Виконав кількісний аналіз безперервного спектру корони і спектру хромосферних спалахів.

Міннарт був різносторонньо розвиненою людиною і крім усього іншого цікавився бульбашками і музичною природою звуків, що створюються проточною водою. У 1933 він розв'язав задачу про акустичну частоту резонансу окремої бульки у воді (так званий резонанс Міннарта).

Автор ряду широко відомих науково-популярних книг з астрономії та фізичної метеорології. Однією з галузей досліджень Марселя Міннарта було вплив атмосфери на світло і образи. Його класична книга з цієї теми була випущена під назвою «Світло і колір в природі» у 1954 (перекладено на російську мову «Свет и цвет в природе» (1-е вид. 1959, 2-е вид. 1969) і «Практична астрономія» (1971). Особливого визнання заслуговує діяльність Міннарта по зміцненню дружніх зв'язків між астрономами різних країн; протягом багатьох років він очолював комісію Міжнародного астрономічного союзу з обміну між астрономами.

WEST

"Практичну астрономiю" маю, але вона бiльше пiдходить для студентiв, нiж для аматорiв.

SIDEROCRATOR

125 років тому 14 лютого 1898 р. народився швецарський астроном Фріц Цвіккі (1898-1974)
Народився у Варні (Болгарія). У 1920 закінчив Технологічний інститут у Цюриху. До 1925 працював у цьому ж інституті, з 1925 — у Каліфорнійському технологічному інституті (США) і в обсерваторіях Маунт-Вілсон і Маунт-Паломар (з 1942 — професор астрофізики). У 1943—1961 був також головним науковим консультантом фірми «Аероджет Дженерал корпорейшн» (Азуза, штат Каліфорнія).

Основні наукові роботи стосуються позагалактичної астрономії та фізики наднових зір. Відкрив і описав десятки тисяч галактик і скупчень галактик, створив фундаментальний шеститомний каталог галактик. Виконав численні дослідження їхнього просторового розподілу; виходячи з особливостей цього розподілу, дійшов до висновку про існування міжгалактичної поглинаючої речовини хмарної структури, а також загального міжгалактичного поля темної матерії. Першим висловив думку про існування речовини за видимими (оптичними) межами галактик, що знайшло підтвердження в подальших спостереженнях (перемички, мости між галактиками, викиди з них). Разом із С.Смітом (англ. Sinclair Smith) вперше запропонував застосувати теорему віріалу до скупчень галактик і показав, що динамічна енергія скупчень занадто велика, якщо не допустити існування в них прихованої маси. Ця ідея Цвіккі набула принципового значення в сучасній космології. Здійснив пошуки галактик невеликих розмірів, що призвели до відкриття дуже компактних галактик високої світності (так звані галактики-пігмеї). У 1934 спільно з В. Г. В. Бааде виділив наднові як самостійну групу серед нових зір; в 1936 організував службу наднових зір у галактиках, яка, з невеликою перервою, ведеться до теперішнього часу в декількох обсерваторіях. Відкрив багато наднових зір, визначив частоту їхніх спалахів в галактиках різних типів. У 1934 Цвіккі і Бааде першими висловили припущення, що в результаті вибуху наднової утворюється надщільна вироджена зоря, що складається з нейтронів. З явищем наднової Цвіккі пов'язував також походження космічних променів. Відкрив велику кількість білих карликів.

У жовтні 1946 під керівництвом Цвіккі за допомогою ракети V2 здійснили запуск «штучних метеорів» — перший експеримент зі створення штучних астрономічних об'єктів. Розробив і успішно застосував до вивчення галактик метод «аналітичної фотографії», що полягає в накладенні негативного й позитивного відбитків однієї області неба, знятих у різних променях. Є автором своєрідного морфологічного методу досліджень в астрономії й ракетній техніці, викладеного ним у книгах «Морфологічна астрономія» (1957) і «Морфологія реактивного руху» (1962). Засновник і президент (з 1961) Товариства морфологічних досліджень. Цвіккі належать 50 патентів, в основному в галузі ракетної техніки, він винайшов низку реактивних і гідротурбореактивних двигунів.

Гаррі Трумен у 1949 нагородив його медаллю Свободи за внесок у ракетні технології.

SIDEROCRATOR

10 років тому 15 лютого в Челябінську впав метеорит
Падіння спостерігалося як політ яскравого суперболіда у ранковому небі, який вибухнув на висоті кількох десятків кілометрів, спричинивши серію ударних хвиль, які розбивали вікна, частково понищили приблизно 7200 будівель і поранили близько 1500 людей. Фрагменти, що утворилися в результаті вибуху — розлетілися по значній площі.

Метеорит був попередньо класифікований як звичайний хондрит. За попередніми оцінками його композиції, він містить близько 10 % метеоритного заліза, а також олівін та сульфіди.

Згодом таку класифікацію підтвердили, і виявили, що 2/3 екземплярів мають світле забарвлення матриці із типовою хондровою структурою. Середній розмір хондр становить 0.93 см у діаметрі. Метеорит складається в основному з олівіну та ортопіроксенів. У дуже незначній кількості присутні також зерна авгіту та бронзиту. Вкрай рідкісними є зерна польового шпату. Троїліт (4 % об.) та залізо-нікелеві метали (1.3 % об.) трапляються як окремі зернини нерегулярної форми.
Метеороїд належав до групи навколоземних астероїдів під назвою «група Аполлона».

Діаметр астероїда становив приблизно 18 метрів, а маса — близько 9100 т, перед тим, як він увійшов у густіші шари земної атмосфери і став піддаватися абляції. На висоті близько 23.3 км (14.5 миль) болід вибухнув у повітрі, спровокувавши утворення потужних повітряних хвиль. Метеоритні уламки цього космічного тіла приземлилися на поверхню, утворивши велику площу розсіювання.

Науковці зібрали 53 зразки поблизу 6-метрової діри в льодовому покриві озера Чебаркуль, які вважаються такими, що походять від єдиної спільної метеоритної події, у даному випадку — саме падіння метеорита Chelyabinsk. Розмір цих зразків варіюється, при чому вага найбільших уламків становить близько 5 кг, а попередні лабораторні аналізи підтвердили їх метеоритне походження.
Найбільший з виявлених фрагментів загальною вагою у 654 кг був піднятий з дна озера Чебаркуль 16 жовтня 2013 року.
http://www.astroclub.kiev.ua/forum/index.php?topic=31873.msg330232#msg330232

SIDEROCRATOR

325 років тому 16 лютого 1698 р. народився П'єр Буге́р (Pierre Bouguér, 1698— 1758) — французький фізик і астроном, засновник фотометрії. Відомий працями з теорії корабля, геодезії, гідрографії та інших галузей знань. Розробив методи вимірювання сили світла. Встановив закон ослаблення світла (закон Бугера-Ламберта-Бера).

П'єр Бугер народився в місті Ле-Круазік (нижня Бретань) в родині Жана Бугера і Франсуази Жоссо. Батько зробив винятково великий вплив на формування особистості сина. Жан Бугер був «королівським професором гідрографії», що відповідало посадовим особам на морській службі, які мали право на викладання. Він був видатним для свого часу знавцем морської справи, добре знав фізику і математику. Написаний ним повний курс навігації витримав два видання (1698 і 1706 рр.).

П'єр навчався в єзуїтському колегіумі — закритому навчальному закладі з шестирічним терміном навчання, причому показав особливі здібності до точних наук. Він ще не закінчив навчання, коли помер батько, залишивши йому і братові скромний маєток. Після суворого іспиту п'ятнадцятирічний П'єр отримав посаду, яку обіймав батько. Одночасно з викладанням він продовжував поповнювати свої знання фізики, астрономії і морської справи. Великий вплив на подальшу долю Бугера зробило знайомство з працями, а потім і особисте знайомство з відомим фізиком і математиком Жан—Жаком Дорту де Мераном (1678–1771), членом Французької академії наук. Під його впливом Бугер провів перші свої дослідження і опублікував перші свої наукові праці.

У 1730 році Бугер був переведений королівським гідрографом в Гавр. У 1731 році Французька академія наук прийняла його до свого складу зі званням «приєднаного» (що можна приблизно порівняти з нинішнім званням члена-кореспондента), а на початку 1735 року ввела у свій основний склад (так званих довічних «членів-пенсіонерів»).

У 1735 році Академія наук вирішила відправити дві експедиції — одну в екваторіальну Америку (в Перу), іншу до полярного кола, в Лапландію, з метою визначення довжини градуса меридіана в як можливо найвіддаленіших за широтою точках і таким чином експериментально вирішити питання — чи відхиляється форма Землі від сфери. Опублікована Бугером за рік до цього робота про форму Землі сприяла призначенням його одним з керівників експедиції в Перу. Другим був призначений Шарль Марі де ла Кондамін, член Академій в Парижі та Берліні, астроном і досвідчений мандрівник. Північна експедиція виявилася відносно короткою — вона тривала 15 місяців. Експедиція південної групи тривала багато років, проходила у надзвичайно складних гірських умовах і, до того ж, неодноразово піддавалася нападам місцевого населення.

У результаті ретельних вимірів було отримано, що довжина 1° на екваторі становить 110,6 км (56748 туаз). Спільно з результатами північної експедиції, що отримала для 1° величину 111,9 км (57 422 туаз) ці вимірювання дозволили підтвердити гіпотезу про форму Землі як сфероїда. На честь цієї події була навіть викарбувана медаль, на якій зображений Бугер, що спирається на земну кулю і злегка її сплющує.

Бугер повернувся до Франції в червні 1744 року. Досвід тривалих морських переходів сприяв проведенню ним нових досліджень у корабельній справі та навігації.

Останні два роки життя, будучи вже важко хворим, Бугер працював над своїм найвідомішим твором — «Оптичним трактатом про градацію світла», істотно переробленим і доповненим в порівнянні з виданим в 1729 році «Дослідженням градації світла» У серпні 1758 року він відвіз рукопис видавцеві, але побачити його надрукованим йому вже не довелося. Через кілька днів після поїздки, 15 серпня 1758 Бугер помер.

У своїй першій роботі Бугер вирішив одну з фотометричних задач, поставлених Ж. Ж. де Мераном у 1721 році — про оцінку прозорості атмосфери шляхом вимірювання світла від Сонця при різних його висотах. Використовуючи єдине доступне йому джерело порівняння — калібровані свічки, Бугер знайшов спосіб порівняння освітлення від небесних світил і, зокрема, визначив, що світло повного Місяця в 300 тисяч разів слабше від світла Сонця при однаковій їх висоті над горизонтом. Робота «Порівняння сили світла Сонця, Місяця і багатьох свічок» була опублікована лише через декілька років (у 1726 році) — позначилася його відірваність від Парижа та від Академії наук.

Меран сприяв появі і декількох наступних праць Бугера, виконаних на теми від Академії наук. Три з них отримали премії Академії — «Про корабельні щогли», «Про найкращий метод спостереження висоти зірок над рівнем моря», «Про найкращий метод слідкування за коливаннями компаса в морі». Посада, яку займав Бугер і зумовила подальші його інтереси — фотометрія, морська справа, астрономія.

У 1729 році Бугер опублікував книгу «Дослідження градації світла», яка є продовженням його роботи 1726 року. Тут він запропонував способи вимірювання ослаблення світла при проходженні його через атмосферу і морську воду. Він став першими з відомих вчених, який написав про основоположний закон фотометрії, що зараз відомий як закон Бугера-Ламберта-Бера.

У 1734 році він опублікував теоретичну роботу «Порівняння двох законів, яким Земля та інші планети повинні підпорядковуватись щодо форми фігури, яку вони набувають під впливом сили тяжіння».

Під час морської експедиції (1735–1744 рр.) Бугер провів цілу низку досліджень. Так, він провів спостереження на різних висотах астрономічної і земної рефракції. Визначив, що під впливом тяжіння висок відхиляється в бік гори (згаслий вулкан Чимборасо) майже на 8". Вимірювання дальності видимості покритої снігом вершини Чимборасо дозволили йому оцінити величину розсіювання світла повітрям. Він неодноразово піднімався з барометром і термометром на висоту понад 4,5 км з метою вивчити зміну тиску і температури з висотою. Детальний опис проведених експериментів міститься в його книзі «Форма Землі, отримана за спостереженнями Бугера і де ла Кондаміна». Окрім безпосередньо результатів вимірів, він включив у цю працю детальні описи самої подорожі, країн, в яких велися спостереження, і народів, що їх населяли.

Після повернення з морської подорожі Бугер опублікував роботи з корабельної справи і навігації «Трактат про корабель, його конструкція та рух», «Нова конструкція лага» і велику працю «Новий твір по навігації, що містить теорію і практику штурманського мистецтва» (три французькі видання — у 1753, 1761 і 1792 рр., чотири у перекладі російською — у 1764, 1785, 1799 і 1802 рр.).

У подальшому Бугер виконав ряд робіт з оптики, астрономії, навігації, геодезії, механіки. Серед них дослідження з фотометрії, вимірювання паралакса Місяця, розширення повітря, вимірювання довжини градуса меридіана між Парижем і Ам'єном та інші. У 1757 році виходить чергове його керівництво з управління кораблем.

Остання книга «Оптичний трактат про градацію світла» вийшла у 1760 році вже після смерті автора.

SIDEROCRATOR

490 років тому 16 лютого 1533 р. народився видатний угорський вчений гуманіст та астроном Андраш Дудіч (Andreas Duditus 1533-1589), один з перших усвідомив позаземне походження комет та виступив з критикою вчення Арістотеля.

Народився в м. Буда, освіту отримав у Венеції та Падуї.
Дудіч був знайомий з провідними інтелектуальними віяннями свого часу; його візити до Італії ознайомили його з гуманістами та бібліофілами, такими як Паулус Мануцій та Джованні-Вінченцо Пінеллі, а також з роботами П'єтро Помпонацці та Падуанськими Аверроістами.
У 1570-х рр. Дудіч взявся за вивчення математики та медицини, зокрема праць Галена. В широті свого інтелектуального інтересу Дудіч був типовим для ренесансних гуманістів. Як і багато інших італійців, він збирав грецькі математичні рукописи. Серед його рукописів - "Арифметика Діофанта" (яку він переклав латинською в 1575 році); Математичні збірки Паппуса; Elementa astronomiae Geminos і його власний переклад Тетрабіблоса Птолемея. Деякі з цих рукописів були втрачені, але майже 5000 друкованих книг зараз перебувають у Ватикані, Парижі, Лейдені та різних шведських бібліотеках.

Дудіч відомий в основному за його внесок у полеміку щодо великої комети 1577 року, яка розділила астрономів на противників і прихильників вчення Арістотеля.
велика комета 1577р.

Їй він присвятив працю Commentariolus de cometarum significatione et Dissertationes novae de cometis (Коментар про значення комет і нова дисертація про комети) в якій піддав критиці теорію Арістотеля про походження комет, довівши їх позаземне походження.
Хоча спочатку Дудіча цікавила астрологія та згодом він став опонентом астрологів, його праця вказує на його відмову від астрології як марної псевдонауки. Дудіч стверджував, що комета може з'явитися, не викликаючи природних або політичних катаклізмів.
Однак Дудіч спочатку приймав фізичне пояснення Арістотеля про природу комет, як випадкових видихів гарячого повітря з землі, що піднімаються в сублунарну сферу. Але опора на математику і астрономію, а не на астрологію, незабаром привело Дудіча до відмови від Арістотелівської фізичної доктрини.
Спостерігаючи за рухом комети Дудіч дійшов висновку що її паралакс вказує що вона поза місяцем, це спостереження довело, що Арістотелівське пояснення є помилковим. Якщо б бкомети були земним походженням, вони не могли проникнути за межі сублунарної сфери; Цей факт викрив серйозні недоліки в арістотелівській системі, що найяскравіше було викладено в працях Галілея через п'ятдесят років по тому.

SIDEROCRATOR

17 лютого 1600 р. інквізиція спалила Джордано Бруно(1548-1600) видатного італійського філософа епохи Відродження.

Неабиякий розум і безкомпромісне прагнення істини привели його на шлях захисту вчення Коперника, допомогли йому розбити рамки давніх традицій, й піти далі в усвідомленні істинних розмірів Всесвіту. У 60-ті роки XVI cтоліття за скороченим викладом Іоахіма Ретика Бруно познайомився з геліоцентричною теорією Коперника. Вона видалася йому спочатку безглуздою, бо він був упевнений в системі Птолемея, але змусила критично поглянути на офіційне вчення Птолемея і більше уважно – до матеріалістичних ученнь давньогрецьких атомістів про нескінченність Всесвіту. Особливо велику роль у формуванні поглядів Бруно відіграло його ознайомлення з натурфілософським вченням Миколи Кузанського, у якому заперечувалася здаиність будь-якого тіла бути центром Всесвіту, оскільки він нескінченний. Уражений цією ідеєю, Бруно зрозумів, які грандіозні перспективи відкривав геліоцентризм, якщо розуміти їх як вчення про будову усього Всесвіту, або як теорію типової для Всесвіту системи – планетної. Це своє відкриття Бруно висловив натхненними словами своєї поеми про природу:
«…Звідси вгору прагну я, сповнений віри!
Кристал небес мені не перепона більше.
Але відкривши їх, полину в бескінечність…»
Об'єднавши філософсько-космологічну концепцію Миколи Кузанського й чіткі астрономічні висновки теорії Коперника, Бруно створив власну картину нескінченого Всесвіту. Концепція Всесвіту Бруно й у наші дні вражає глибиною ідей та точністю наукових передбачень. Вона розроблена й викладена у двох творах Бруно, виданих ним у 1584 році: «Про причини, початок і єдине» і «Про нескінченність Всесвіту і світів».
У своєму трактаті «Про нескінченність Всесвіту і світів» Джордано Бруно висловив твердження, що фізичний Всесвіт нескінченний і включає нескінченну кількість світів, у кожному з яких є сонце і декілька планет. Таким чином, сонце всього лише невелика зірка серед інших зірок в нескінченному Всесвіті. Ідеї висловлені Дж. Бруно випереджали час на багато століть, лише декілька років тому за допомогою найпотужніших телескопів було відкрито планети біля інших зірок, що стало незаперечним доказом правильності його вчення. У трактаті «Про нескінченність Всесвіту і світів» Джордано Бруно ставить питання які остаточно ламають всю стару систему світобудови, Так, він запитує в читача, якщо простір обривається то що знаходиться за цим обривом? Чим заповнене те, що лежить далі? І взагалі, яка товщина стіни на краю Всесвіту? Свої подальші роздуми про нескінченність Всесвіту Джордано Бруно розкриває в одному з діалогів між дійовими особами Ельпіно і Філотео в згаданій вище книзі: „Ельпіно: Чи можливо, щоб Всесвіт був нескінченним? Філотео: Чи можливо щоб Всесвіт був скінченним? Ельпіно: Як можеш ти довести його скінченність? Філотео: А чи можеш ти довести його скінченність? Ельпіно: Як може Всесвіт простягатися? Філотео: А як він може бути обмеженим?..., Якщо Всесвіт скінченний, то я спитаю тебе, де знаходиться цей світ? Де знаходиться цей Всесвіт? Арістотель відповідає, що він у нас самих..., але положення в просторі є ні чим іншим як поверхня і межа тіла, що його утримує, а тому те, що не має опори відповідно не має і положення в просторі. Що ж хотів ти сказати о Арістотель цими словами, що Всесвіт знаходиться всередині нас. Який висновок ти можеш винести стосовно того що лежить за межами цього Всесвіту? Якщо ж ти стверджуєш, що там нічого немає то значить небеса і світ знаходяться ніде... Світ – це дещо таке, що не підлягає дослідженню. Тому, якщо ти говориш, що за світом знаходиться божественний розум, а тому бог стає положенням в просторі для всього сущого, то я скажу, що неможливо, аби я міг істинно стверджувати, ніби існує така поверхня або межа, за якими нема ні тіла, ні пустого простору, навіть якби там був сам Бог. Тому що божественності не характерно заповнювати простір і тим більше що божественності не характерно бути межею якогось тіла.” .
Основні ідеї вчення Джордано Бруно стверджують, що Всесвіт єдиний, матеріальний, нескінченний і вічний. Те, що ми бачимо, – лише мала частина світу. Зірки – це сонця інших планетних систем. Земля – пилинка в безкрайніх просторах галактики. Так, Дж. Бруно наводить цілком сучасні припущення, що „в нескінченному просторі є нескінченна кількість тіл, подібних до нашої Землі і нашого Сонця, і жодна з них не знаходиться у більшій мірі в центрі Всесвіту, бо він нескінченний, а тому не має ані центра, ані краю, ані верху, ані низу. Їх мають лише скінченні світи, де існують деякі певні центри, якими є сонця і вогні, навколо яких обертаються всі планети, землі, води, подібно до того, як навколо сусіднього нам Сонця існують сім планет. Кожна з цих зірок або цих світів, обертаючись навколо власного центра, здається їх жителям міцним і стійким світом, навколо якого обертаються всі зірки як навколо центра Всесвіту. Таким чином, немає тільки одного світу, тільки однієї Землі, тільки одного Сонця, але існує стільки світів, скільки ми бачимо навколо нас виблискуючих світил [5].
Основа всього існуючого, на думку Бруно, – матеріальне начало. Воно породжує все із самого себе і є причиною усіх природних речей і явищ. Джордано Бруно утверджував матеріальну єдність світу і його об’єктивність – продовжував розвивати матеріалістичні традиції античної філософії. Водночас він стверджував, що “природа – це бог у речах”, тобто, стояв на позиціях пантеїзму. Джордано Бруно був прихильником стихійної діалектики. Він високо цінував ідеї Геракліта про рух, зміни, суперечності. “… Знищення на думку Д.Бруно: є не що інше як виникнення, і виникнення є не що інше як знищення; любов є ненависть; ненависть є любов…”. І далі: “Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, хай розглядає і спостерігає мінімуми і максимуми суперечностей і протилежностей”.
Уявлення про єдність протилежностей, про знищення одного і виникнення іншого, про суперечливість природних явищ, було спробою Д.Бруно показати певну пульсацію Всесвіту . У своєму вченні він заперечував існування центру Всесвіту. Бруно стверджував нескінченність Всесвіту в часі та просторі: «стосовно нескінченності безглуздо запитувати про центр. Він – ніде, і він – скрізь. Нескінченний Всесвіт є породженням нескінченної божественної міці. Життя в тій або іншій формі притаманне всім природним речам. Розумне життя має бути не тільки на Землі, а й на інших планетах, що обертаються навколо інших зірок». Бруно уявляв небо, як «єдиний, безмірний простір, лоно якого містить все», як ефірну область (розуміючи ефір як вигляд звичайної матерії), «в якому все пробігає і рухається». «У ньому – незліченні зірки, сузір'я, кулі, сонця і землі, в безкінечній кількості...». «Усі вони, - пише він у іншому місці, - мають свої власні рухи, незалежні від цього світового руху, видимість якого викликається рухом Землі», причому «одні кружляють навколо других».
Уява Бруно змальовує ті далі, існування яких з математичної точки зору підтверджує, і до того ж не повністю, лише наука ХХІ століття. Про нашу Сонячну систему він образно висловлюється як про «маленький атом, що розвивається і пересувається серед нескінченної кількості йому подібних всередині великого живого організму - нашого Всесвіту, що не має ані початку, ані кінця. Наш Всесвіт складається не лише з клітин-галактик, але також із великої кількості паралельних світів, що постійно трансформуються; в них виявляється нескінченна кількість форм життя і принципів еволюції». Такі твердження Джордано Бруно можна розглядати як початки теорії про крупномаштабну структуру всесвіту.
Бруно писав про колосальні розбіжності у відстанях до різних зірок і дійшов висновку, що співвідношення їх видимого блиску, можливо оманливе. Він поділяв небесні тіла на зірки, сонця і на темні тіла, які лише відбивають сонячне світло «через надлишок на них водних чи хмарних поверхонь», на думку сучасних вчених Бруно стояв і у витоків поняття темної матерії.
Залишаючись ще в межах умоглядно натурфiлософської традицi наслiдуючи багато в чому М. Кузанського, Джордано Бруно зумiв, виходячи з гелiоцентричного вчення Копернiка, прийти до принципово нової картини свiту - безмежного зоряного Всесвiту з багатьма планетними системами, в тому числi i населеними розумними iстотами, – картини, що вже активно протистояла релiгiйним уявленням про свiт.
Основою теоретичної системи Бруно є концепція про єдність світу, що забезпечується праосновою Всесвіту — Єдиним. Єдине розглядається ним як самодостатня сутність, що не потребує зовнішнього втручання жодних сил.
Бруно називає Єдине дуже часто матерією, однак не можна визнати, що сучасні визначення матерії є придатними для бруновського розуміння. В Єдиному збігаються одне і різноманітне, мінімум і максимум; у єдності самодостатність існування кожного особливого фрагменту, «кожна річ являє себе єдине». Багатоявність одного й того самого за сутністю свідчить про підпорядкованість всього видимого світу єдиному законові. У своїй методології Бруно пантеїстично ототожнює матерію і рух, природу і світову душу (часто називаючи її Богом). В його вченні матерія пройнята «універсальною діючою причиною — розумом — першою і головною силою світової душі; світова душа — універсальна форма буття Єдиного». Отже, на відміну від сучасних уявлень для Бруно не стоїть проблема форми організації мислячої матерії. Матерія є мислячою за своїм основним принципом. «Матерія не може існувати без форми, і навпаки, форма є внутрішньою стороною матерії, вона не може бути чимось привнесеним ззовні, надбаним».
Теза про нескінченність Всесвіту має фундаментальне значення для космогонії Бруно. Космос розглядається ним як порожнеча, що повністю заповнена нескінченним розмаїттям матеріальних утворень. Тому стверджувати, що Космос має певне місце, — безглуздо. Світ матеріальний і оформлений скрізь, тому немає ніякого потойбічного джерела подій, джерела руху. Це дало змогу Бруно висловити гіпотезу про існування інших суспільств на інших планетах.
Геліоцентрична теорія, створена та обгрунтована М.Коперником, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею нескінченності Всесвіту та безлічі в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розoсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. Дж. Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, нескіченний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частинками Всесвіту.

Edward

Було б добре, якщо в текстi подаються посилання на лiтературу то приводити ii список. Якщо не, то прибирати [...]

SIDEROCRATOR

Цитата: Edward від 18 Лютого 2023, 00:01:01

Було б добре, якщо в текстi подаються посилання на лiтературу то приводити ii список. Якщо не, то прибирати [...]

Той текст я взяв зі свого канд. реферата по філософії
Нам можна було брать тему на вибір, то й взяв таку : Геліоцентризм та вчення про нескінченність Всесвіту Коперник, Бруно, Галілей

SIDEROCRATOR

550 років тому 19 лютого 1473 р. народився видатний польський астроном Міколай Коперник

Міколай Коперник народився в Торуні — важливому торговому центрі, головному місті тодішньої пруської Польщі, що розміщене на берегах річки Вісли. Його батько був забезпеченим купцем, а мати походила з місцевого багатого й давнього роду. Міколаєві — наймолодшому з чотирьох дітей цієї сім’ї — пішов десятий рік, коли помер його батько (1483 р.). Опікуном родини став материн брат Лука Ваценроде (у деяких джерелах: Лукаш Ваченроде чи Лука Ватцельроде), канонік, а пізніше, з 1489 р., єпископ Вармійський (Вармія — велика область Прусії). Високоосвічений дядько, який свого часу навчався у славних тоді на всю Європу Краківському (Ягеллонському) й Болонському університетах, відіграв величезну роль у долі майбутнього великого астронома.

Міколай Коперник закінчив школу в Торуні, після чого дядько відправив його у польську столицю Краків навчатися в університеті. Там 18-річний Коперник вступив на факультет вільних мистецтв, де кілька років вивчав математику, фізику, астрономію, астрологію, теорію музики, поетику, риторику, класиків (Арістотеля, Сенеку, Ціцерона та ін.), медицину, займався живописом; викладали в Краківському університеті латинською мовою.

Астрономією юний Міколай захопився всерйоз; у Ягеллонському університеті її блискуче викладав професор Альберт Блар із Брудзева, або Альберт Войцех Брудзевський (1445—1497). Професор Брудзевський викладав цей предмет за найкращим у той час навчальним посібником «Нова теорія планет» («Theoricae Novae Planetarum»), який склав Ґ. Пурбах і опублікував Регіомонтан 1472 року, більше того — проф. Брудзевський доповнив названий посібник власним коментарем (він вийшов друком 1495 р.). Таким чином, Міколай Коперник вивчав астрономію саме там, де тоді її найкраще викладали.

Не отримавши диплома, М. Коперник покинув Краківський університет і чотири роки, з осені 1496 р., навчався в Болонському університеті на юридичному факультеті. Він вивчав там церковне право, досконало оволодів грецькою мовою і міг читати античних мислителів (Платона, Арістотеля та ін.) в оригіналі. Разом з тим М. Коперник став учнем і помічником професора Доменіко Новари (1452—1504) — викладача математики й астрономії, знаного теоретика й спостерігача, котрий свого часу вказав на помилки в «Альмагесті» Птолемея. Молодий студент допомагав Д. Новарі виконувати астрономічні спостереження та опанував під його керівництвом це мистецтво. Під час навчання в університеті м. Болоньї М. Коперник познайомився ще з голландцем Павлом Міддельбурзьким (1445—1533), релігієзнавцем і математиком, який згодом керував роботою щодо реформи календаря; ця цікава людина також відіграла неабияку роль у житті Міколая Коперника.

Матеріально М. Коперник був забезпечений, оскільки в 1497 р. його затверджено каноніком кафедрального собору Вармійської єпархії в м. Фромборк (Фрауенбург) та надано відпустку для навчання в Італії. Згодом, у 1503 р., Вармійська єпархія відрядила М. Коперника ще на три роки в Падуанський університет для вивчення медицини (мав неабиякі здібності до цього), юриспруденції та здобуття диплома доктора канонічного (церковного) права.

У травні 1503 р. Міколай Коперник здобув згаданий вище диплом, а в 1506 чи 1507 р. повернувся з Італії на Батьківщину; невдовзі його призначили радником і секретарем єпископа Вармійського Луки Ваценроде, а також лікарем у невеликому місті Лідзбарку. У цьому містечку М. Коперник мешкав до смерті свого дядька (1512 р.), допомагаючи йому, в т.ч. як лікар, а згодом переселився у містечко Фромборк, що на високому горбі на березі Вісли, на побережжі Балтійського моря.

Там, у відносно глухій місцевості Північної Європи, Міколай Коперник мешкав і працював, поселившись в одній із башт Фромборзького собору. Активно провадячи різноманітну діяльність (зокрема, сконструював гідравлічну машину, яка забезпечувала водою мешканців Фромборка), він знаходив час і для астрономічних досліджень.

Величезна наукова заслуга Міколая Коперника в тому, що він запропонував та обґрунтував геліоцентричну модель світобудови на противагу тогочасній геоцентричній моделі, яку розробив давньогрецький учений Клавдій Птолемей (близько 87—165). Теоретичні розмірковування М. Коперник доповнив власними спостереженнями: вимірюваннями положень Сонця, Місяця та планет на уявній небесній сфері; для цього він виготовив простий ручний інструмент — трікетрум, що складався із трьох градуйованих соснових планок.

Свою першу наукову працю щодо нової моделі світобудови — «Міколая Коперника, Малий коментар про гіпотези, що стосуються небесних рухів» («Nicolai Copernici, De Hypothesibus motuum coelestium a se constitutіs Commentariolus»), — він написав у проміжок часу 1520—1530 рр. У цій невеликій за обсягом (усього 12 сторінок), але величезній за значенням роботі стисло, без математичних викладок, сформульовано принципи геліоцентричної системи світу: Земля — не центр Всесвіту, але центр тяжіння для тіл на її поверхні та Місяця (Місяць — супутник Землі); Всесвіт (ним керують надприродні сили) обмежений у просторі, замкнутий усередині сфери нерухомих зір, котра розміщена на величезній відстані від планет, зокрема від Землі; у центрі Всесвіту міститься Сонце; Земля обертається навколо своєї осі; Земля та інші планети обертаються навколо Сонця.

Можна сказати, що М. Коперник обґрунтував істинність уявлень про Всесвіт, які суперечать так званому здоровому глуздові, тобто повсякденному досвіду людей. Такого роду уявлення зафіксовано ще з V ст. до н.е., зокрема їх сформулювали філософ піфагорової школи Філолай Кротонський (приблизно 470 — приблизно 400 до н. е.), філософ Луцій Сенека (4 до н.е. — 65) та вчений, філософ, католицький кардинал Микола Кузанський (1401—1464). Запропонована Міколаєм Коперником геліоцентрична модель світу — наче межа, яка розділяє всю історію фізико-математичних наук; з неї починається сучасний науковий світогляд.

Примірники «Малого коментаря» в рукописних копіях М. Коперник розіслав своїм найближчим друзям, таким чином ознайомлюючи сучасників-учених з основними принципами геліоцентричної моделі світу. Погляди польського астронома руйнували звичну геоцентричну систему світу Птолемея і здавалися настільки дивовижними, що над ними багато хто насміхався, хоча дехто і хвалив. Зокрема, високоосвічений та ерудований кардинал Капуї, німець Ніколаус фон Шонберг (Nikolaus von Schṏnberg, 1472—1537) у 1536 р. схвально відгукнувся про «Малий коментар» і радив Коперникові опублікувати працю, де ці погляди викладені докладно. Схвалив модель світу Коперника і добре освічений папа Климент VII, який 1533 р. послухав на цю тему лекцію вченого Йоганна Відманштадта.

Однак польський учений дуже довго не наважувався публікувати свій трактат «Про обертання небесних сфер» («De revolutionibus orbium coelestium»), плід 30-річних розмірковувань, де він розвинув і обґрунтував геліоцентричну систему світу. Умовив М. Коперника зробити це його давній друг Тідеман Гізе (Tiedemann Giese, 1480—1550), єпископ Кульмський (м. Кульмськ тепер м. Хелмно в Польщі). Виданням трактату клопотався єдиний учень Коперника — німецький учений, професор математики Ґеорґ Ретік (Georg Rheticus, 1514—1574), пізніше цим зайнявся лютеранський релігієзнавець і астроном Андрій Оссіандер. Трактат вийшов друком накладом 1000 примірників 1543 року в Нюрнберзі — через 11 років після того, як був завершений його рукопис. Ґеорґ Ретік надіслав учителеві в м. Фромборк примірник — і важкохворий тоді Міколай Коперник ще потримав його в руках за кілька годин до своєї смерті 24 травня 1543 р.

Зазначимо, що Г. Ретік ще 1540 р. у м. Данціг опублікував невелику працю, де виклав учення Коперника, з яким ознайомився у Фромборку під керівництвом свого великого наставника; скорочена назва цієї праці: «Про книжки обертань небесних сфер Міколая Коперника, перша оповідь, складена одним юнаком, що вивчає математику». Написана у вигляді послання до нюрнберзького математика Й. Шонера (1477—1547), вона стала першою друкованою публікацією щодо геліоцентричної моделі світобудови.

Переслідування ідей Коперника з боку Католицької Церкви розпочалися тільки майже через століття, зокрема книжку «Про обертання небесних сфер» засудила папська Конгрегація ценсури (індекса) 5 березня 1616 р. Відповідний акт підписали кардинал Сент-Сесіль, єпископ Альба та брат Мадлейн; тодішній Папа Римський Павло V не підписав його. Цю заборону офіційно зняли тільки 1828 року, тобто через понад два століття!

Чому М. Коперник так довго (понад 10 років) не публікував свій готовий рукопис трактату? Щодо цього були та є різні погляди. Зокрема, знаний український учений та історик науки Іван Климишин уважає, що основна причина така. М. Коперник, «помістивши» у центрі Всесвіту Сонце, дотримувався хибного припущення, що планети рухаються навколо нього рівномірно по колових орбітах. А щоб пояснити всі нерівномірності руху Землі, інших планет і Місяця, він послугувався поняттям епіциклів, які нагромаджувалися один на одного, хоча кількість епіциклів набагато зменшилася, як порівняти зі системою Птолемея (34 замість понад 80). Отже, система світобудови Коперника була не тільки геліоцентричною, але й епіциклічною — через припущення про рівномірно-колові рухи планет. Можливо, М. Коперник інтуїтивно розумів, що його модель світобудови дещо неправильна, містить пережитки старої системи світу, тому і довго зволікав з публікацією книжки «Про обертання небесних сфер».

Крім геліоцентричної моделі світобудови, М. Коперник зробив ще багато важливого в астрономії. Зокрема, він привів дати давніх спостережень астрономічних явищ (затемнення, поява комет тощо) до григоріанського календаря і на основі цього досить точно обчислив тривалість деяких астрономічних періодів, сам проспостерігав 15 затемнень Сонця й Місяця, передбачив існування фаз у Венери й Меркурія, установив причину прецесії та ін.

Насамкінець відмітимо, що тіло Міколая Коперника поховали у гробниці (фактично у братській могилі), у храмі на честь Св. Яна у м. Фромборку. Як пишуть деякі історики астрономії, згодом Наполеон своїм коштом поновив пам’ятник видатному астрономові. У наш час, 22 травня 2010 р. в кафедральному соборі м. Фромборка останки знаменитого вченого були поміщені в металевий саркофаг, облицьований сандаловим деревом, і урочисто перепоховані — за присутності видатних учених і представників влади Польщі; над гробом звели триметровий пам’ятник великому астрономові. Пам ҆ ятники Міколаєві Копернику є у багатьох населених пунктах Польщі та інших країн. На честь великого сина польського народу названо астероїд, кратери на Місяці й Марсі та сонцеподібна зоря в сузір’ї Рака.

http://www.astrosvit.in.ua/statti/z-istorii-astronomii/do-550-i-richnytsi-vid-dnia-narodzhennia-znamenytoho-polskoho-astronoma-mikolaia-kopernyka

Edward

Шо цiкаво, довгий час нiмцi вважали Копернiка "видатним нiмецьким астрономом"(вони, наприклад, i зараз вважають Б.Шмiдта витатним нiмецьким оптиком, хоча вiн сам себе вважав естонцем i був ним за походженням, бо народився на островi Найсаар, що розташований в кiлькох милях вiд Талiна).
У часи народження М.Копернiка, мiсто звалося на нiмецький манер Торном, а не Торунню. До того ж мiсто наполовину було заселене нiмцями. Все мiсцеве самоврядування, теж бiльшiстю складалося з них же.
На п'ятисотрiчча (на кiлькох мовах) була видана чудова книжка "Земля Миколи Копернiка", чудове видання про тей край.
На фото : "Вежа Копернiка", справа видно будiвлю кафедрального собора, все побудовано у другiй половинi чотирнадцятого сторiчча.
На другому фото пам'ятник Копернiку у м.Торунь
ПМ. Рештки Копернiка розпiзнали по ДНК, яку отримали по знайденi серед його книжок волосинi. Ранiш, точних данних про мiсце його поховання не було.
ПМ2. На мою думку, затягування з друком його твору пов'язанне з тим, що Копернiк розумiв, що його теорiя напряму протерiчить церковному догмату. I хоча iнквiзицiя ще не набрала "обертiв", вiн займаючи хоч i найнижчу церковну пасаду(був канонiком), не наважився кофлiктувати з Святим престолом. I лише вiдчуваючи, що його земний шлях доходить кiнця, дав згоду свойому учневi Ретику дозвiл на друк. Таким чином вiн утримався вiд конфлiкту.

Edward

Торунь.

Игорь Александрович

Варшава

SIDEROCRATOR

215 років тому 28 лютого 1808 р. народився британський астроном і освітянин Чарльз Прітчард ( Charles Pritchard 1808 - 1893)

Закінчив коледж Сент-Джонс в Кембриджі, в 1830 р.
З 1834 по 1862 рік він був директором клапхемської гімназії. Потім він пішов у Фреш-Вотер, на острові Уайт, і активно цікавився справами Королівського астрономічного товариства, де він став почесним секретарем у 1862 році і президентом в 1866 році.

Його кар'єра як професійного астронома розпочалася в 1870 році, коли він був обраний професором з астрономії Оксфордського університету. На його прохання університет вирішив придбати невеликий екваторіальний телескоп для навчання та для досліджень, згодом придбання вилилось в створення нової університетської обсерваторії. За порадою Уоррена Де ла Рю, Прітчард розпочав свою кар'єру з дослідження нутації Місяця.
У 1882 році Прітчард розпочав систематичне заняття зоряною фотометрією. Для цього він застосував інструмент, відомий як "клиновий фотометр", за допомогою якого він вимірював відносну яскравість 2784 зірок між Північним полюсом і схиленням -10°. Результати були опубліковані в 1885 році в його Uranometria Nova Oxoniensis, праця була удостоєна золотої медалі Королівського астрономічного товариства.

Потім він проводив експерименти із застосуванням фотографії до визначення зоряного паралакса. З метою тестування можливостей методу він провів дослідження відомої зірки 61 Cygni, і його результати були добре узгоджені з тими, що раніше досягалися. Хоча згодом було виявлено деякі помилки аля робота стала цінним внеском у астрономію, оскільки вона показала можливість використання фотографії в таких делікатних дослідженнях.

Коли було запропоновано міжнародне фотографічне дослідження неба, йому було відведено зону від 25 ° до 31 ° північного схилення, і в момент його смерті був досягнутий певний прогрес. Прічард став співробітником Нового коледжу в Оксфорді в 1883 році і почесним співробітником Сент-Джонського коледжу в Кембриджі в 1886 році. Він був обраний членом Королівського товариства в 1840 році, а в 1892 році був нагороджений однією з королівських медалей за його роботи з фотометрії та зоряного паралакса.

SIDEROCRATOR

110 років тому 1 березня 1913 р. народився американський аматор астрономії Клінтон Банкер Форд ( Clinton B. Ford 1913 - 1992).

Клінтон Бандер Форд, народився в місті Енн Арбор, штат Мічиган.

Батько Форда, Уолтер, був професором математики в Мічиганському університеті в Енн Арбор. Перша зустріч Форда з зорями пройшла в серпні 1927 року, коли він поїхав з батьком до Боулдеру, (Колорадо) на зустріч Американської астроном. асоціації.

Навесні 1927 р. Професор Ральф Кертіс подарував Фордові дві книги: Splendour of the Heavens і The Friendly Stars "Блиск небес" та "Дружні зірки". В основі оригінального видання останньої книги був заклик Вільяма Тайлера Олкотта з AAVSO сприяти розвитку астрономії, спостерігаючи змінні зірки. Форд сприйняв це всерйоз і 23 вересня 1927 року повідомив про свої перші спостереження змінної зорі R Scuti.

В 15 років Форд з батьком зїздив до Європи де відвідав кілька обсерваторій та музеїв. Він використовував 6-дюймовий рефрактор у Лейденському університеті, щоб зробити 36 оцінок для AAVSO в цей час. Пізніше він відвідав американського астронома Джорджа У. Річі, а потім - співробітників Паризької обсерваторії, де Річі розказав їм про свої бажання створити 300 мм Апланатичний супертелескоп. Тепер ми знаємо це сьогодні як телескоп Річі-Кретьєн. Форд також взяв участь у засіданні Société Astronomique de France, перебуваючи в Парижі.

Повернувшись з Європи, і після закінчення середньої школи, Форд опинився на роботі в Єркській обсерваторії, частково завдяки статті, яку він написав для журналу "Популярна астрономія".

Форд здійснив понад 60 000 спостережень зі змінними та став наймолодшим членом Американської асоціації спостерігачів за змінними зірками у віці п'ятнадцяти років.
Також Форд пробув на посаді секретаря організації протягом 44 років.

Він був відомий в астрономічних колах за цитатою: "Ніколи не спати більше ніж на 90 футів від телескопа". У 1987 році він отримав нагороду "Аматорські досягнення"Тихоокеанського Астрономічного товариства.

Сьогодні головний офіс AAVSO в Кембриджі, штат Массачусетс, називається Центром астрономічних даних та досліджень ім. Клінтона Б. Форда.

SIDEROCRATOR

100 років тому 4 березня 1923 р. народився Сер Альфред Патрік Колдуелл-Мур ( англ. Alfred Patrick Caldwell-Moore ; 1923 , — 2012 ) — англійський астроном, автор численної науково-популярної літератури та телеведучий,

З шестирічного віку Патрік Мур разом зі своєю сім'єю жив у англійському графстві Сассекс . У дитинстві, між 7 та 12 роками, багато хворів, тому освіту здобув переважно не в школі, а вдома. У цей час Мур розробляв для своєї матері завдання на тему «Оповідання про Сонячну систему», що зробило астрономію його захопленням протягом усього життя.

Під час Другої світової війни служив навігатором (навідником) у бомбардувальній авіації Великобританії. Щоб потрапити до авіації, Муру довелося підробити висновок медичної комісії та змінити свій вік (насправді юнакові на цей момент ледве виповнилося 17 років). Після закінчення війни Патрік за допомогою власноручно сконструйованого дзеркального телескопа починає зі свого саду спостереження за Місяцем . Детальні описи поміченого, складені ним карти місячної поверхні та знімки зробили Мура експертом у галузі місячної астрономії.

У 1959 році , при аналізі результатів польоту орбітальної станції СРСР Місяць-3 і розшифровці зроблених з борту станції фотографій, радянські астрономи використовували складені Муром карти місячної поверхні. Мур також брав участь у підготовці місячної місії американської космічної програми Аполлон для того, щоб вибрати найбільш вдале місце для висадки астронавтів. У 1965-1968 роках Патрік Мур був директором планетарію в ірландському місті Арма .

Патрік Мур - відомий письменник та популяризатор науки. Він став автором більш ніж 70 книг з астрономії. З квітня 1957 року він був провідним щомісячною програмою на Бі-бі-сі « Нічне небо ». У зв'язку з цим Мур виявився включеним до Книги рекордів Гіннесса як телеведучий, який найбільше тривалий час працює над програмою. Окрім науково-популярної літератури, Мур був автором низки науково-фантастичних романів, переважно для юнацтва, перший із яких (The Frozen Planet) був надрукований у 1954 році.

Іншою пристрастю Мура, після астрономії, була музика. Він грав на фортепіано та ксилофоні ; розповідають, що на одному з аматорських концертів Мур грою на фортепіано супроводжував Альберта Ейнштейна, який грав на скрипці .

У 2001 році королевою Великобританії Єлизаветою II Патрік Мур був посвячений у лицарі. Мур - почесний член Лондонського королівського товариства (2001) , член Королівського астрономічного товариства .

Протягом багатьох років Патрік був другом Браяна Мея , у співавторстві з ним та Крісом Лінтоттом написали книги «Великий вибух! Повна історія Всесвіту» та «Космічний турист».

У 2010 році знявся в камео в серії « Одинадцята година » телесеріалу « Доктор Хто ».

SIDEROCRATOR

6 березня 1865 р. американський астроном Луіс Резерфорд Lewis Morris Rutherfurd (1816 -1892) використовуючи спеціально скорегований для ультрафіолетового проміння 11.5 дюймовий рефрактор та нову методику фотографування з використанням мокроколодійної емульсії отримав високоякісні зображення місяця, які дали можливість дослідження місячної поверхні та створення точної карти місяця.

Фотографіїя в астрономії застосовувалася з 1840 р. але через малу чутливість фотоматеріалу потрібно було використовувати довгі витримки, крім того дагеротипний процес, дозволяв отримати лише одне фото з неможливістю копіювання.
З винаходом Арчера в 1851 р. мокроколодійного процесу з"явилась можливість фотографування на прозорій підкладинці з дальшим розмноження фото. Крім того мокроколодійні пластинки мали набагато вищу чутливість ніж дагеротипи (до 100-150ісо) і високу роздільну здатність, проте недоліком був короткий час використання пластинки. Мокроколодійні емульсії були чутливі лише в частині спектру з УФ до голубої що вимагало спеціально скорегованих об"єктивів.

Для того часу це стало проривом в астрофотографії.

Edward

Цей 11"об'ектив ми ( з rgb) бачили в експозицii виставки, яку проводила Астрономiчна iсторична асоцiацiя, десь у серединi 2000-х. Зараз вiн у когось в приватнi колекцii. Нас, як оптикiв, шокувала якiсть скла з якого були виготовленi лiнзи. Бульбашок та грубих стрий там було, м'яко кажучи, чимало.

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 247447 раз)