Друк

[Гість]

Ласкаво просимо, Гість. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтеся.
18 Липня 2025, 05:14:20

1 година 1 день 1 тиждень 1 місяць Назавжди

Увійти

[Новини]

•    Новини
•      Астрономія
•      Астрозаходи
•    Життя клуба
•      Новини
•      Проекти
•      Заходи
•      Звіти про спостереження
•      Документи
•    Статті
•      Обладнання та телескопи
•      Спостереження
•      Астрофотографія
•      Астрософт
•      Астрономія в Україні
•      Астрономи шуткують
•      Інше
•     
•      Файловий архів

Наш канал

Наші сайти

Астро-сайти

Програми

Наш канал

Наші сайти

Астро-сайти

Програми

[Edward]

Схоже на те. Його статья по цьому телескопу була надрукована в "ОМП",1965, N°12(cc 23-28). Цесевич потім побудував (частково за власний кошт) більший телескоп. Він стояв у парку Шевченка у Одесі. Лінзи до коректора були замовленні у майстерні Пулкова. Але розрахунок був невдалий, поблизу фокуса створювались паразитні бліки, що заважало при спостереженні яскравих об'єктів. Ефективних просвітлюючих покрить тоді не було, тільки одношарове MgF2, aле і те зробити було важко.

[Edward]

415 років тому 26 липня 1609 р. англійський астроном Томас Херріот вперше навів свій 7 кратний телескоп на Місяць.
Провівши ряд спостережень різних фаз він створив першу карту місячноі поверхні

Це не зовсім так. Спостереженнями Місяця займався його колишній учень. Він зробив карту і показав її Харіоту. Нажаль ім'я його не пам'ятаю. Увечері подивлюсь записи і добавлю.

Нашого героя звуть Ловел.
Учень Харіота розпочав астрономічні спостереження за кілька місяців до перших спостережень Галілея. Але вони були не опубліковані і про них дізналися пізніше.

[SIDEROCRATOR]

415 років тому 26 липня 1609 р. англійський астроном Томас Херріот вперше навів свій 7 кратний телескоп на Місяць.
Провівши ряд спостережень різних фаз він створив першу карту місячноі поверхні

Це не зовсім так. Спостереженнями Місяця займався його колишній учень. Він зробив карту і показав її Харіоту. Нажаль ім'я його не пам'ятаю. Увечері подивлюсь записи і добавлю.

Нашого героя звуть Ловел.
Учень Харіота розпочав астрономічні спостереження за кілька місяців до перших спостережень Галілея. Але вони були не опубліковані і про них дізналися пізніше.

Це що пращур Персіваля Ловела?)))

[Edward]

Ага, Ловел з Флагстаффа його ідейний нащадок . В англо-саксів це досить поширене призвище.

[SIDEROCRATOR]

 28 липня 1867 р. народився американо-аргентинський астроном Чарлз Діллон Перрайн (1867 - 1951) .

Народився в Стенбенвіллі (штат Огайо, США), в 1893-1909 працював у Лікській обсерваторії, в 1909-1936 — директор Аргентинської національної обсерваторії в Кордові.

Виконав багато спостережень комет. Протягом 1895-1902 відкрив 9 нових комет, зокрема, комету 18D/Перрайна—Мркоса і першим поспостерігав появу трьох відомих періодичних комет.

Під час повернення періодичної комети Галлея в 1910 отримав велику серію фотографій комети і провів детальні вимірювання її положення і яскравості.
У 1904 відкрив на фотографіях, отриманих з Крослеївського рефлектора, шостий супутник Юпітера, нині відомий як Гімалія, а в 1905 — сьомий супутник, названий Елара.
Виявив розширення світної області у міжзоряній хмарі навколо Нової Персея 1901 при проходженні світлової хвилі через хмару після спалаху. Отримав перші оцінки кількості спіральних туманностей і показав, що воно дуже велике. У 1901 очолював експедицію Лікської обсерваторії на острів Суматра для спостереження повного сонячного затемнення, а в 1914 брав участь в аналогічній експедиції в Крим.

Подякували

2 :Edward, rgb

[SIDEROCRATOR]

105 років тому 12 серпня 1919 р. народилася англійський астроном Маргарет Бербідж (1919-2020)

Народилася в Девенпорті. У 1939 закінчила Лондонський університет. У 1943—1951 — директор обсерваторії цього університету. У 1951—1953 і 1957—1959 працювала в Єркській обсерваторії, в 1955—1957 — в Каліфорнійському технологічному інституті, в 1959—1962 — в університеті Чикаго. З 1962 працювала в Каліфорнійському університеті в Сан-Дієго (з 1964 — професор, з 1979 — директор Центру астрофізики і космічних наук). У 1972—1973 займала пост директора Гринвіцької обсерваторії.

Основні наукові роботи подружжя Бербіджів належать до ядерної астрофізики, теорії внутрішньої будови й еволюції зірок, фізики галактик і квазарів. Разом із Вільямом Фаулером і Фредом Гойлом виконали (1955—1957) основоположні дослідження утворення важких елементів при ядерних реакціях у надрах зірок. У великому циклі робіт, присвяченому галактикам, вивчили їхній хімічний і зоряний склад, обертання, вперше визначили маси багатьох галактик, досліджували незвичайні галактики, в яких відбуваються вибухові процеси. У 1960-х роках одними з перших почали вивчення квазарів, отримали спектри багатьох квазарів і зміряли червоний зсув спектральних ліній в них. Низка робіт належить до теорії випромінювання радіогалактик, квазарів, пульсарів.

Елінор Маргарет Бербідж є одною з ініціаторів створення космічного телескопа, очолювала Комітет з космічного телескопа при Асоціації університетів для досліджень в астрономії.

[SIDEROCRATOR]

210 років тому 13 серпня 1814 р. народився видатний шведський фізик Андерс Ангстрем (1814-1874)

Ангстрем також добре відомий своїми дослідженнями астрофізики , теплообміну , земного магнетизму та полярного сяйва . У 1852 році Ангстрем сформулював у Optiska undersökningar (Оптичні дослідження) закон поглинання, який пізніше був дещо модифікований і відомий як закон Кірхгофа теплового випромінювання.
Андерс Йонас Ангстрьом народився в Медельпаді в родині Йогана Ангстрьома, навчався в Хернесанді. Він переїхав до Уппсали в 1833 році і здобув освіту в Упсальському університеті, де в 1839 році став доцентом фізики. У 1842 році він відправився в Стокгольмську обсерваторію, щоб отримати досвід практичної астрономічної роботи, а наступного року був призначений хранителем астрономічної обсерваторії Упсали.

Захоплений земним магнетизмом, він записав спостереження коливань інтенсивності магнітного поля в різних частинах Швеції, і Стокгольмська академія наук доручила йому незадовго до його смерті завдання опрацювати магнітні дані, отримані HSwMS  Eugenie  у 1851-1853 рр.

У 1858 році він змінив Адольфа Фердинанда Сванберга на кафедрі фізики в Упсалі. Його найважливіша робота була пов'язана з теплопровідністю та спектроскопією . У своїх оптичних дослідженнях "Optiska Undersökningar" , представлених Королівській шведській академії наук у 1853 році, він не лише вказав, що електрична іскра дає два накладених спектри, один від металу електрода, а інший від газу, в якому вона проходить, але з теорії резонансу Леонгарда Ейлера зробив висновок, що розжарений газ випромінює світлові промені з такою ж заломлюваністю, як ті, які він може поглинути. Це твердження, як зауважив сер Едвард Сабін, нагороджуючи його медаллю Рамфорда Королівського товариства в 1872 році, містить фундаментальний принцип спектрального аналізу і хоча його нехтували протягом ряду років, воно дає йому право вважатися одним із засновників спектроскопії.

З 1861 року він приділяв особливу увагу сонячному спектру. Його поєднання спектроскопа з фотографією для вивчення Сонячної системи призвело до доказу того, що атмосфера Сонця містить водень, серед інших елементів (1862), а в 1868 році він опублікував свою велику карту нормального сонячного спектру в Recherches sur le spectre solaire , включаючи детальні вимірювання понад 1000 спектральних ліній , які довго залишалися авторитетними в питаннях довжини хвилі, хоча його вимірювання були неточні на одну частину із 7000 або 8000 через те, що вимірювач, який він використовував як стандарт, був трохи закоротким.
Перші сторінки примірника "Recherches sur le spectre solaire" 1868 року


Він першим у 1867 році дослідив спектр полярного сяйва, виявив і виміряв характерну яскраву лінію в його жовто-зеленій області; але він помилявся, припускаючи, що цю саму лінію, яку часто називають його іменем, також можна побачити в зодіакальному світлі.

Він був обраний членом низки вчених товариств, у тому числі Шведської королівської академії наук у 1850 році, Королівського товариства у 1870 році та Інституту Франції у 1873 році.

Подякували

3 :Edward, rgb, Андрій1939

[SIDEROCRATOR]

15 серпня 1962 року – завершився перший у світі груповий космічний політ. Вперше в історії людства два пілотовані кораблі водночас знаходилися на орбіті Землі - «Восток-3» (космонавт А.Ніколаєв – старт 11 серпня) та «Восток-4» (космонавт П.Попович - старт 12 серпня).

Основну частину систем керування обох кораблів розробили Харківські аерокосмічні підприємства («Хартрон», «Комунар», завод Шевченка та інші). Доклав свою руку і ХАІ. Завдяки великій точності у виведенні на орбіту обох кораблів – вони змогли зблизитеся на відстань 4-6 км. При цьому, вперше в історії, космонавти через ілюмінатор  візуально спостерігали інший космічний корабель і спілкувалися по прямому радіоканалу. Павло Попович: «Вийшов на орбіту, одразу його корабель побачив. Між нами було кілометра чотири. Андріан почав: «Беркут, я Сокіл. Як мене чуєш?» Я йому: «Я не тільки тебе чую, я тебе бачу! Ти праворуч від мене летиш, як маленький місяць».

Це згадував Павло Попович - перший українець, що відправився в подорож до космічних глибин 12 серпня 1962 року. Уродженець містечка  Узин на Білоцерківщині. Ходить легенда, що на орбіті - на прохання житомирянина Сергія Корольова - Павло заспівав «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю".
Чи співали до цього на орбіті – історія поки не дала відповіді. Так що, можливо, це й є перша пісня, що пролунала за межами планети.

Подякували

2 :Edward, rgb

[SIDEROCRATOR]

35 років тому, 25 серпня 1989 р., космічний апарат Voyager-2 наблизився до останньої великої планети Сонячної системи на 48 тисяч км.

Завдяки повторним комп’ютеризованим тестовим моделюванням траєкторій через систему Нептуна, проведеним заздалегідь, диспетчери польоту визначили, що найкращий спосіб провести «Вояджер-2» через систему Нептун-Тритон. Оскільки площина орбіти Тритона значно нахилена по відношенню до площини екліптики; завдяки корекції курсу «Вояджер-2» було спрямовано на траєкторію приблизно 4950 км (3080 миль) над північним полюсом Нептуна. Через п'ять годин після того, як «Вояджер-2» максимально наблизився до Нептуна, він здійснив близький обліт Тритона , найбільшого супутника Нептуна, пройшовши в межах приблизно 40 000 км (25 000 миль).

У 1989 році в експерименті планетарної радіоастрономії « Вояджер-2» (PRA) спостерігалося близько 60 спалахів блискавок або нептунових електростатичних розрядів, що випромінюють енергію понад 7×10 8 Дж. Система плазмових хвиль (PWS) виявила 16 подій електромагнітних хвиль із частотою діапазон 50 Гц – 12 кГц на магнітних широтах 7˚-33˚.  Ці виявлення плазмової хвилі, можливо, були викликані блискавкою протягом 20 хвилин у хмарах аміаку магнітосфери.  Під час  наближення «Вояджера-2 » до Нептуна інструмент PWS забезпечив перші виявлення плазмових хвиль Нептуна з частотою дискретизації 28 800 вибірок на секунду.  Виміряна густина плазми коливається від 10–3 до 10–1 см – 3 .

Вояджер-2 виявив раніше невідомі кільця Нептуна  і підтвердив шість нових супутників: Деспіна , Галатея , Лариса , Протей , Наяда і Таласса . Перебуваючи поблизу Нептуна, «Вояджер-2» виявив « Велику темну пляму », яка з тих пір зникла, згідно зі спостереженнями космічного телескопа Хаббла .  Пізніше припустили, що Велика темна пляма є областю чистого газу, що утворює вікно у висотній метановій хмарі планети.

Жодний космічний апарат з того часу не відвідував найвіддаленішу планету Сонячної системи.

Подякували

1 :Edward

[SIDEROCRATOR]

415 років тому 25 серпня 1609 р. Галілей представив Раднаркому Венеціанської республіки свій телескоп



Семе цікаве те, що всі кого Галілей запрошував подивитися в телескоп в темну пору доби насправді нічого не бачили, бо телескоп знаходився на балконі а йти туди доводилося через освітлений кабінет, а про темнову адаптацію очей тоді ще не знали. Та й хорошою різкістю зображення телескоп Галілея похвалитися не міг. Але ці фактори не завадили йому здійснити ряд блискучих відкриттів і остаточно похоронити Геоцентричну систему Птолемея.
Казус стався і з відкриттям сонячних плям, бо папська вчена комісія поглянувши в телескоп авторитетно заявила, що це  плями не на сонці а на склі труби!
Коли ж Галілей запропонував їм подивитись на Місяць зауваживши при цьому що у нього з Землею схожий рельєф то останні відмовились, ссилаючись на Арістотеля, який писав що такого не може бути 

[SIDEROCRATOR]

165 років тому 1 вересня 1859 р. сталася найпотужніша за історію спостережень геомагнітна буря.
Комплекс подій, що включає в себе як геомагнітну бурю, так і потужні активні явища на Сонці, іноді називають «Подією Керрінгтона».

З 28 серпня по 2 вересня на Сонці спостерігалися численні плями і спалахи. Відразу після полудня 1 вересня британський астроном Річард Керрінгтон спостерігав найбільший спалах, який викликав великий корональний викид маси. Він ішов до Землі і досяг її через 18 годин, що дуже швидко, так як це відстань зазвичай проходиться викидом за 3-4 дня. Викид рухався так швидко тому, що попередні викиди розчистили йому шлях.

1-2 вересня розпочався найбільший за всю історію реєстрації геомагнітний шторм, який викликав відмову телеграфних систем по всій Європі і Північній Америці. Північні сяйва спостерігалися по всьому світу, навіть над Карибами; також цікаво, що над Скелястими горами вони були настільки яскравими, що світіння розбудило золотошукачів, які почали готувати сніданок, думаючи, що настав ранок. Згідно з першими оцінками, Dst-індекс геомагнітної активності (англ. Disturbance Storm Time Index) під час бурі досягав -1760 нТл. Екстраполяція наявних вимірів Dst індексу в область екстремальних бур показує, що бурі з Dst = -1760 нТл бувають на Землі не частіше 1 бурі в 500 років. Однак необхідно відзначити, що в науковій літературі висловлюються серйозні аргументи за те, що в силу методичних проблем аналізу даних півторастолітньої давності оцінка Dst = -1760 нТл виявилася завищена, і величина бурі була не більше -900 нТл.

Геомагнітна буря залишила свій внесок і в астрономіі, якраз в 1859 р. було відкрито явище Спектрального аналізу
Розробка в 1859—1862 роках Кірхгофом і Бунзеном методу спектрального аналізу, який став потужним засобом вивчення небесних тіл, знаменувала появу нової галузі астрономії — астрофізики. Кірхгоф виміряв положення кількох тисяч фраунгоферових ліній в спектрі Сонця і встановив їхній збіг з емісійними лініями десятка земних елементів, з чого зробив висновок, що ці хімічні елементи зустрічаються в атмосфері Сонця. Відкриття Кірхгофа дозволили йому по-новому підійти до проблеми фізичної природи Сонця. Показавши, що пануючі в той час уявлення про холодне темне сонячне ядро і розпечену зовнішню оболонку неспроможні, він запропонував першу науково обґрунтовану модель Сонця як розпеченої кулі з дуже високою температурою, оточеною менш гарячою атмосферою, в якій всі елементи перебувають в газоподібному стані. Сонячні плями правильно вважав холоднішими областями в цій атмосфері.

Сонячні плями 1859 р.

Крижані керни свідчать, що події подібної інтенсивності повторюються в середньому приблизно раз в 500 років. Найсильніша буря з початку космічної ери (з 1957 року) сталася 13 березня 1989 року, коли Dst-індекс геомагнітної активності досягав -640 нТл. Також після 1859 року менш сильні бурі відбувалися в 1921 і 1960 роках, коли відзначалися масові збої радіозв'язку.

[SP]

Викид рухався так швидко тому, що попередні викиди розчистили йому шлях.

В кого які думки, що це малось на увазі?

[SIDEROCRATOR]

220 років тому 1 вересня 1804 р. Карлом Людвигом Гардінгом було відкрито  Юно́ну (лат. 3 Juno) — астероїд у Сонячній системі.  Названий на честь Юнони — дружини Юпітера, верховного римського божества.

Юнона належить до головного поясу астероїдов, очолюючи однойменну родину Юнони (англ. Juno family). Юнона — один з досить великих астероїдів головного поясу — за різними оцінками від 234 до 267 км у діаметрі. Юнона є одним з найбільших членів головного поясу астероїдів в Сонячній системі, але це все ще тільки кілька відсотків маси найбільшого жителя цього регіону: карликової планети Церери. Оберт навколо власної осі астероїд здійснює за 0,3004 доби. Має альбедо 0,238, що дає на відстані 1 а. о. світимість 5,33 зоряної величини, і належить до спектрального класу S.

[SIDEROCRATOR]

4 вересня 973 р. народився видатний персидський астроном та вчений енциклопедист Аль-Біруні (973- 1048).

Біруні як вчений енциклопедист відомий значним внеском у математику, астрономію, фізику, мінералогію, історію та етнографію. Біруні описав календарні системи арабів, персів, греків, євреїв, хорезмійців та інших народів. Автор фундаментальної праці про Індію. Загалом, Аль-Біруні залишив 152 наукових дослідження. З цієї величезної спадщини до нас дійшло лише 30. У низці трактатів Біруні виклав основи математики й астрономії.
Вперше на Середньому Сході висловив думку про рух Землі навколо Сонця. Обчислив довжину кола Землі. Визначив питому вагу багатьох мінералів.

Уявлення аль-Біруні про світоустрій, рух Землі, сили тяжіння набагато випереджали його час. Він висловлював сумнів у справедливості геоцентричної системи Птолемея. Приєднуючись до ідей староіндійських учених про тотожність зірок і Сонця, вважав Сонце вогненною кулею, на відміну від Місяця і планет, що відбивають сонячне світло. Пояснив явище ранішньої і вечірньої зорі як наслідок свічення порошинок в променях прихованого за горизонтом Сонця. Висловив думку про «димоподібну» природу хвостів, що світилися біля диска Сонця під час його затемнень (сонячна корона).

Розробив астрономічні методи геодезичних вимірювань. Удосконалив основні астрономічні інструменти, якими користувалися у той час (астролябію, квадрант, секстант), розвинув теорію тіней — гномоніку. Побудував перший нерухомий (стінний) квадрант радіусом 7,5 м для точних (до 2') спостережень Сонця і планет, який протягом 400 років був найбільшим у світі. Проведені ним вимірювання нахилу екліптики до екватора протягом багатьох століть залишалися неперевершеними за точністю.

Ілюстрація з книги Біруні перською мовою з роз'ясненням фаз Місяця
Одним з перших після старогрецьких учених почав розвивати і широко застосовувати плоску і сферичну тригонометрію як математичну основу практичної астрономії. Розробив новий, вельми точний метод визначення радіусу Землі шляхом спостереження положення горизонту з вершини гори. За 600 років до Віллеброрда Снелліуса запропонував тригонометричний метод вимірювання відстаней, схожий з сучасною тріангуляцією.

Свої астрономічні дослідження аль-Біруні описав в трьох фундаментальних творах: «Книга, що містить роз'яснення належних індійцям учень, прийнятних розумом або відкинутих» («Індія»), «Канон Масуда з астрономії і зіркам», «Книга напоумлення началам науки про зірки».

Геологічні та гірничі знання Аль-Біруні виклав у книзі «Зібрання відомостей для пізнання коштовностей» (XI ст.).

У поясненні природи Біруні стояв на стихійно-матеріалістичних позиціях. З іронією ставився до релігії, заперечував астрологію.

Виступав проти ворожнечі між народами.

Подякували

2 :Edward, rgb

[SIDEROCRATOR]

170 років тому 8 вересня 1954 р. народився Генріх Карл Фрідріх Крейц (1854 - 1907) - німецький астроном, відомий в основному з дослідження орбіт деяких навколосонячних комет та підтвердженню гіпотези, що вони є частинами однієї великої комети, зруйнованої кілька сотень років тому. Це сімейство тепер носить його ім'я; серед цих комет - найяскравіші з спостерігалися в останньому тисячолітті.

Генріх Крейц народився в м Зигені в 1854 році. Отримав докторський ступінь в університеті Бонна в 1880. У 1882 він переїхав в Кіль, влаштувавшись на роботу в місцеві обсерваторію і університет. У 1896 році він став редактором «Astronomische Nachrichten», головного астрономічного журналу того часу, і пропрацював на цій посаді до своєї смерті в 1907 році.

Навколосонячні комети Крейца — сімейство навколосонячних комет, назване на честь астронома Генріха Крейца, який вперше показав їх
взаємозв'язок. Вчені вважають, що всі вони є частинами однієї великої комети, зруйнованої декілька століть тому.
Деякі з них стали Великими кометами, які можна іноді навіть удень побачити біля Сонця. Остання з них, комета Ікея — Секкі, з'явилася 1965 року, і ймовірно, стала однією з найяскравіших комет останнього тисячоліття. Є велика ймовірність того, що в найближчі десятиліття будуть відкриті нові яскраві члени цього сімейства.

Перші комети сімейства були відкриті неозброєним оком. З моменту запуску супутника SOHO в 1995 році виявлені кілька сотень дрібніших членів сімейства. Деякі з них лише кілька метрів у діаметрі. Всі вони повністю зруйнувалися при наближенні до Сонця. Знімки супутника SOHO доступні через Інтернет, і комети на них відкривають переважно астрономи-аматори.
Першою виявленою кометою, орбіта якої проходила надзвичайно близько до Сонця, була Велика комета 1680. Вона пролетіла на відстані лише 200 000 км (0,0013 а. о.) від поверхні Сонця, що дорівнює приблизно половині відстані від Землі до Місяця. Таким чином, вона стала першою з відомих навколосонячних комет. Її перигелійна відстань (тобто від центру Сонця, а не від поверхні) становила лише 1,3 сонячного радіуса. Для гіпотетичного спостерігача, розташованого на поверхні комети, Сонце б займало на небі кут у 80°, було б у 27 000 разів більшим і яскравішим, ніж на Землі, віддаючи 37 мегават тепла на квадратний метр поверхні комети.

Астрономи того часу, включаючи Едмонда Галлея, припустили, що це було повернення комети, яку спостерігали 1106 року також біля Сонця. 163 роки по тому, в 1843-му, з'явилася ще одна комета, що пройшла поблизу від Сонця. І хоча розрахунки орбіти комети показали, що її період становив кілька століть, деякі астрономи задумалися, чи не було це поверненням комети 1680. Велика південна комета 1880 року мала майже таку саму орбіту, що й комета 1843, як і наступна, Велика вереснева комета 1882. Було запропоновано пояснення, що, можливо, це була одна й та сама комета, але її період обертання якимось чином скорочувався при кожному проходженні перигелію, можливо, через тертя об якусь речовину, що оточує Сонце.

Висловлювали ​​й іншу гіпотезу: що всі ці комети були фрагментами однієї давньої навколосонячної комети. Це припущення прозвучало 1880 року, і воно стало особливо правдоподібним після того, як Велика комета 1882 розпалася на кілька частин. 1888 року Генріх Крейц опублікував роботу, в якій показав, що яскраві комети 1843, 1880 і 1882 років, судячи з усього, є фрагментами однієї давно зруйнованої гігантської комети. Було також доведено, що комета 1680 не має до них стосунку.

Після появи наступної комети цього сімейства 1887 року не було помічено жодної до 1945 року. Два члена сімейства з'явилися в 1960-х роках: це комети Перейри (1963) і Ікея — Секі. Остання досягла максимуму яскравості 1965 року і після свого перигелію розпалася на три частини. Поява цих комет практично одна за одною викликала новий інтерес до вивчення динаміки комет Крейца.

Подякували

2 :rgb, Edward

[SIDEROCRATOR]

120 років тому 9 вересня 1904 р. народився французький астроном, винахідник фотопомножувача - Андре Лальман (André Lallemand; 91904 — 1978).

Народився в Сіре-ле-Понтає. Закінчив Страсбурзький університет. Потім працював у Страсбурзькій обсерваторії, після 1945 — у Паризькій обсерваторії, з 1961 — професор Колеж-де-Франс.

Наукові праці присвячені розробці електронно-оптичних приймачів зображення і застосування їх в астрономії. У 1934 почав експерименти з електронної фотографії, які увінчалися створенням в 1951 першої електронної камери (камера Лальмана), призначеної для фотографування слабких небесних об'єктів та їхніх спектрів. При тривалих експозиціях вона дає виграш у 30-40 разів в порівнянні із звичайною фотографією. Камера Лальмана знайшла широке застосування в багатьох обсерваторіях світу.
Андре Лальман встановлює свою камеру на телескоп

Розробив фотопомножувач, призначений спеціально для астрономічних досліджень. У період роботи у Страсбурзькій обсерваторії сконструював високоточний фотометр для вимірювання астронегатівів.
Один з перших фотопомножувачів

Подякували

2 :rgb, Edward

[rgb]

Тiльки вiн не винахiдник фотопомножувача,хоча дуже багато зробив в цiй галузi.А от электронна камера саме його винахIд.

[SIDEROCRATOR]

150 років тому 13 вересня 1874 р. народився румунсько-російський астроном Ніколай Доніч (1874 - 1956)

Народився  в Бессарабії був потомком дворянського роду.
Відвідував курси середньої школи Рішельє в Одесі (до 1893) та Одеського університету. Закінчивши з відзнакою університет у 1897 році, він поїхав до Петербурга, де розпочав свою наукову кар’єру під керівництвом російського астронома акад. Ф. А. Бредіхіна, зокрема, займаючись астрономією, співпрацюючи з найважливішими російськими астрономами того часу: Ф. А. Бредіхіним, О. А. Баклундом, А. А. Белопольським, С. Н. Костинським.

Після одноголосного обрання його членом Астрономічного товариства Росії (1904 р.) Н. Доніч представив на засіданні Товариства детальний звіт про свою роботу та підготовку експедиційних заходів для спостереження повного сонячного затемнення 30 серпня 1905 року. Доніч, який вже був відомим фахівцем у галузі досліджень сонця взяв на себе керівництво експедицією до Іспанії в 1900 р.

У 1908 році він побудував власну астрономічну обсерваторію в Старому Дубасарі в Бессарабії , на правому березі Дністра. Тут установив 10 см телескоп Цейса, на якому проводив спектральні спостереження Сонця, а також багато інших пристроїв. Він був сьомим спостерігачем у Європі за спектрогеліографією та єдиним у Східній Європі.
 У 1918-1944 рр. Жив і працював у Дубасарії Вечі та Бухаресті,  У червні 1936 року він очолив румунську експедицію для вивчення повного сонячного затемнення в Туреччині . Експедицію спонсорував Королівський фонд Румунії, а для наукового спостереження використовувався телескоп фокусної відстані 10 м. З 1944 року він проживав у Франції . Він працював у Медоні та Ніцці .

Астрономічні дослідження Ніколая Доніча стосуються астрономії Сонця, хромосфери , планет , зодіакального світла. Спостерігав 8 сонячних затемнень у різних куточках світу (1900 та 1905 рр. В Іспанії, 1901 р. На острові Суматра , 1904 р. У Камбоджі, 1912 р. У Португалії, 1914 р. У Росії, 1932 р. У США та 1936 р. У Туреччині), 8 місячних затемнень , Він встановив, що на планеті Меркурій немає атмосфери , ґрунтуючись на вивченні проходження планети над диском Сонця в 1907 та 1924 роках , спостерігав і фотографував комету Галлея в рік її переходу в перигелій (1910), досліджував планету Сатурн, спостерігали та вимірювали зодіакальне світло в Єгипті (1908) та Алжирі (1947-1952). У 1907 р. Він сфотографував в Єгипті прохід планети Меркурій над Сонячним диском, як у 1914 р. У 1903 р. Також провів астрономічні спостереження на горі Монблан на висоті 4810 м.

[SIDEROCRATOR]

380 років тому 25 вересня 1644 р. народився Олаф Ремер (Ole Christensen Rømer; 1644 — 1710) — данський астроном, який першим виміряв швидкість світла (1676).

Ремер народився в родині купця. Закінчив Копенгагенський університет. Учень фізика Расмуса Бартоліна, під його керівництвом вивчав математику й астрономію, потім допомагав французькому астрономові Пікару у визначенні географічного розташування Уранібурга. Пікар переконав молодого Ремера податися з ним до Парижа.
Олаф Ремер під час спостережень

1671 року Ремер перебрався до Парижа, де працював у Паризькій обсерваторії. Також він був вчителем дофіна і брав участь у створенні фонтанів Версаля. Ремер став діяльним співробітником Кассіні і був обраний членом паризької академії наук.

Найважливішою з наукових робіт Ремера в Парижі було визначення швидкості світла, засноване на низці спостережень над затемненнями супутника Юпітера Іо. Користуючись складеними Дж. Кассіні таблицями руху супутників Юпітера. Ремер пояснив запізнювання часу затемнення першого супутника (для випадку, коли Земля і Юпітер найвіддаленіші один від одного порівняно з часом затемнення при найменшій відстані між ними) скінченністю швидкості світла. Запізнення становило 22 хвилини, і цей час витрачався світлом, щоб подолати відстань, яка дорівнює діаметру орбіти Землі (за сучасними даними, світло проходить цю відстань приблизно за 17 хвилин). Перший звіт про своє відкриття Ремер надав до Паризької академії 22 листопада 1675 року. Цій же темі він присвятив мемуар «Démonstration touchant le mouvement de la lumière» («Старі мемуари паризької академії наук», тт. I і X). Спочатку гіпотеза Ремера була зустрінута з недовір'ям, оскільки більшість учених були впевнені, що швидкість світла нескінченна. Лише за півстоліття вона затвердилася в науці.

За свідченням Лейбніца, Ремер ще до 1676 року зробив важливе в практичному відношенні відкриття, що епіциклоїдні зубці в зубчатому колесі спричиняють найменше тертя.

У «Старих мемуарах паризької академії» були надруковані ще деякі повідомлення Ремера, наприклад: «Règle universelle pour juger de la bonté des machines qui servent à élèver l'eau par le moyen d'une machine» (т. I); «Construction d'une roue propre à exprimer par son mouvement l'inegalité des révolution des planètes» (там само); «Experimenta circa altitudines et amplitudines projectionis corporum gravium, instituta cum argento vivo» (VI), «De crassitie et viribus tuborum in aquaeductibus secundum diversas fontium altitudines diversas que tuborum diametros» (там само). Опису винаходів Ремера присвячена також низка статей, надрукованих у виданні «Machines approuv. entre 1666 et 1701 par l'Acad. de Paris» (I, 1735).

Вимірювання швидкості світла Ремером

1681 року Ремер повернувся на батьківщину й став професором математики й астрономії в копенгагенському університеті. Він активно займався астрономічними спостереженнями як у себе вдома, так і в університетській обсерваторії, використовуючи вдосконалені інструменти, зроблені за його кресленнями. Ремер взявся за обладнання астрономічної обсерваторії, яка, завдяки його працям, швидко зайняла визначне місце в науці. Ремер винайшов кілька астрономічних інструментів: полуденну трубу, меридіанне коло, екваторіал з годинниковим колом і дугою нахилів та деякі інші. За допомогою них він провів цілу низку чудових досліджень: визначив схилення та пряме піднесення понад 1000 зір; робив протягом 17 чи 18 років спостереження, які, на його думку, мали привести до визначення річних паралаксів нерухомих зір та інше. Окрім згаданих вище інструментів, винайдених Ремером, широкого розповсюдження наприкінці XVII ст. набув мікрометр, що використовується під час спостереження затемнень і має дуже дотепний устрій.

Як королівський математик він розробив національну систему мір і вагів для Данії, яку запровадили 1 травня 1683 року. Ремеру належить також заслуга введення в Данії григоріанського календаря (1710 року). Після повернення Ремера на батьківщину було опубліковано лише два його твори — обидва в «Miscellanea Berolinensia»: «Descriptio luminis borealis» (I, 1710) і «De instrumento astronomicis observationibus inserviente а se invento» (III, 1727). Перша біографія Ремера написана Горребоу і вміщена на початку згаданого вище твору.

1705 року Ремера було призначено на посади поліцмейстера й бургомістра в Копенгагені, які він посідав до самої смерті з великою користю для міста.
На жаль, його спостереження не збереглися: вони згоріли під час великої пожежі в Копенгагені 1728 року. Пожежа знищила й обсерваторію. Учневі й наступникові Ремера по управлінню обсерваторією, Горребоу, вдалося врятувати тільки незначну частину рукописів Ремера.

Подякували

1 :Yurakoz

[SIDEROCRATOR]

18  вересня 1908 р. народився Віктор Амазаспович Амбарцумян (1908 - 1996) - видатний вірменський астрофізик, астроном, засновник школи теоретичної астрофізики в СРСР.

Відомий своїми теоріями про походження і еволюцію зірок і зоряних систем. Амбарцумян працював у галузі фізики зірок і туманностей, зоряної астрономії і динаміки зоряних систем, космогонії зірок і галактик, а також математики. Він - засновник Бюраканськой астрофізичної обсерваторії.

Батько Амбарцумяна був філологом, проте сприяв розвитку здібностей сина в області математики і фізики. По путівці Тифліського міськкому комсомолу в 1925 році він вступив на фізико-математичний факультет Ленінградського педагогічного інституту. У 1926 році, навчаючись вже в Ленінградському університеті, Амбарцумян опублікував першу наукову роботу, присвячену сонячним факелам. У роки навчання входив до числа кореспондентів-спостерігачів Російського товариства любителів світознавства, не будучи формально його членом. По закінченні університету він вступив до аспірантури  Пулковської обсерваторії, де працював під керівництвом А. А. Бєлопольського з 1928 по 1931 рік.

Після закінчення аспірантури працював в Ленінградському університеті, де в 1934 році заснував і очолив першу в СРСР кафедру астрофізики. У 1935 році без захисту дисертації йому було присуджено вчений ступінь доктора фізико-математичних наук. У 1939-1941 роках директор обсерваторії Ленінградського університету. З 1940 року член КПРС. У 1941 році, будучи проректором Ленінградського університету, очолював дослідний філіал університету в місті Єлабуга, куди були евакуйовані наукові лабораторії університету.

У 1943 році була створена Академія наук Вірменської РСР. Амбарцумян був обраний дійсним членом і призначений її віце-президентом, а президентом став І. А. Орбелі. У 1947 році Амбарцумян був обраний президентом АН Вірменської РСР, після чого обирався президентом на всі терміни до 1993 року. З 1993 року він став почесним президентом Національної академії наук Республіки Вірменія.

У 1946 році Амбарцумян заснував Бюраканську астрофізичну обсерваторію, став її першим директором і продовжував керівництво обсерваторією до 1988 року.

У 1932 році в журналі «Monthly Notices» Британського королівського астрономічного товариства була опублікована робота Амбарцумяна «Про променисту рівновагу газових туманностей», визнана наріжним каменем сучасної теорії газових туманностей. З цієї роботи почалася ціла серія робіт Амбарцумяна, присвячених фізиці газових туманностей. В одній з цих робіт (спільно з Н. А. Козирєвим) вдалося вперше оцінити маси газових оболонок, викинутих новими зірками. Методи, розроблені в цій роботі, застосовні при дослідженні газових оболонок, що оточують нестаціонарні зірки, а отримані оцінки мас цих оболонок мають важливе значення для з'ясування проблем еволюції зірок, так як дали можливість виявлення перших ознак зміни станів зірок. Амбарцумян заклав основи променистого рівноваги зоряних оболонок і газових туманностей і пояснив багато особливостей їх спектрів.

У 1936 році Амбарцумян вирішує витончену задачу визначення розподілу просторових швидкостей зірок за допомогою розподілу їх радіальних швидкостей, поставлену знаменитим англійським вченим Артуром Еддінгтоном. Стаття, що містить це рішення, була надрукована в «Monthly Notices» за поданням самого Еддінгтона.
Ця ж математична задача була незалежно вирішена пізніше для цілей медичної комп'ютерної діагностики. За це рішення і створення на його основі відповідної апаратури Г. Н. Хаунсфілда (Англія) і А. М. Кормаку (США) була присуджена Нобелівська премія 1979 року по фізіології і медицини «за розробку комп'ютерної томографії».

Великим внеском в астрономію з'явилися дослідження з статистики і динаміки зоряних систем, які призвели до створення основ статистичної механіки зоряних систем. У 1995 році за цикл робіт по динаміці зоряних систем Амбарцумян був нагороджений Державною премією Російської Федерації.

До 1935-1937 років відноситься полеміка Амбарцумяна з відомим англійським вченим Джеймсом Джинсом про вік нашої зоряної системи - Галактики. Амбарцумян показав, що вік Галактики на три порядки величини (у тисячу разів) менше прийнятої в той час в науці оцінки Джинса.

Велика серія робіт Амбарцумяна присвячується вивченню міжзоряного середовища в Галактиці. У цих роботах було висунуто та обгрунтовано нове уявлення про те, що явище поглинання світла в Галактиці обумовлено наявністю в міжзоряному просторі численних пилових туманностей - поглинаючих хмар. На основі цього подання про клаптиковій структурі міжзоряного поглинаючого середовища була розроблена теорія флуктуацій, яка заклала основу нового напрямку в астрономії.

У роки війни Амбарцумян створив нову теорію розсіювання світла в каламутній середовищі, засновану на запропонованому ним принципі інваріантності. На основі математичного принципу інваріантності Амбарцумян отримав рішення ряду нелінійних задач розсіювання світла. Принцип інваріантності нині широко застосовується і в інших розділах математичної фізики. У 1946 році за створення теорії розсіювання світла в каламутній середовищі Амбарцумяну була присуджена Сталінська премія.

Теоретичний аналіз і узагальнення наглядової матеріалу про зірок і зоряних системах нашої Галактики ознаменувалися відкриттям зоряних систем нового типу, що розширюються систем з позитивною енергією, що одержали назву «зоряних асоціацій». Амбарцумян довів молодість зоряних асоціацій, що послужило основою вирішення цілого ряду принципових проблем зоряної космології. Було доведено, що в Галактиці процеси зореутворення тривають і зараз і мають груповий характер. У 1950 році за відкриття та вивчення нового типу зоряних систем Амбарцумяну була присуджена Сталінська премія.

Особливий інтерес представляють результати дослідження незвичайного випромінювання, так званої безперервної емісії, спостережуваної в спектрах молодих зірок типу Тау Тельця і ​​прилеглих до них нестаціонарних зірок. Ці дослідження привели до важливих висновків щодо природи джерел зоряної енергії. На основі вивчення зоряних асоціацій Амбарцумян розробив нову гіпотезу  дозоряної матерії, що має принципове значення. На відміну від класичної гіпотези, згідно з якою зірки формуються в результаті конденсації (згущення) дифузійної матерії, нова гіпотеза виходила з уявлення про існування масивних тіл - протозірок невідомої природи, в результаті розпаду яких формуються зірки в асоціаціях.

Велика серія досліджень Амбарцумяна присвячена питанням еволюції галактик - величезних зоряних систем типу нашої Галактики. Зокрема, слід відзначити нове уявлення про активність ядер (центральних згущень) галактик, які відіграють вирішальну роль у виникненні та еволюції галактик і їх систем. Завдяки цим дослідженням проблема вивчення нестаціонарних явищ грандіозних масштабів, які спостерігаються в галактиках, стала центральною проблемою позагалактичної астрономії. До цієї серії примикають і важливі дослідження Амбарцумяна та його учнів з відкриття та вивчення блакитних викидів із ядер гігантських галактик, систем галактик нового типу, так званих компактних галактик та ін.

Субрахманьян Чандрасекар в статті, присвяченій 80-річчю Амбарцумяна, писав:

«Серед астрономів цього століття своєї непохитністю і відданістю астрономії лише професор Ян Оорт може зрівнятися з академіком Амбарцумяном, хоча в усьому іншому вони відрізняються один від одного. Порівняння і зіставлення цих двох великих учених буде почесною темою для істориків науки двадцять першого століття. У світі академіка Амбарцумяна астрономія і астрофізика умовно не розділяються на теоретичну і наглядову частини. Він справжній астроном ».

Цитата зі статті нобелівського лауреата А. М. Кормака «Computed tomography: some history and recent developments» // Proc. of Symposia in Applied Mathematics. - 1985. - Т. 29. - С. 35 .:

«... Проблема Радону в тривимірному просторі швидкостей ... Амбарцумян дав її рішення для двох і трьох вимірів в тій же формі, що й Радон. Більше того, він взяв групи зірок трьох спектральних типів, по 400-500 зірок у кожній групі, і використовував свої теоретичні результати для отримання розподілу швидкостей з розподілу радіальних швидкостей .... Це було перше чисельну звернення перетворення Радону, яке спростовує поширене уявлення про те, що комп'ютерна томографія ніби б неможлива без комп'ютерів. Деталі цього обчислення наводяться в статті Амбарцумяна, і вони наводять на думку, що навіть в 1936 році комп'ютерна томографія була б в змозі посприяти, скажімо, діагностиці пухлин мозку ... Здається дуже можливим, що чисельні методи Амбарцумяна могли б надати велику допомогу медицині, якщо б вони були застосовані в 1936 році. »

Наукову роботу Амбарцумян поєднував з активною педагогічною діяльністю. Він - автор першого в СРСР підручника «Теоретична астрофізика» (1939) і співавтор курсу «Теоретична астрофізика» (1952), переведеного на багато мов. З 1931 року читав лекції в Ленінградському університеті. У 1934 році заснував в Ленінградському університеті першу в СРСР кафедру астрофізики, яку очолював до 1947 року. У 1939-1941 роках був директором обсерваторії Ленінградського університету і одночасно, проректором Ленінградського університету з наукової частини. У 1941-1943 роках був завідувачем філією цього університету в Єлабузі. У 1944 році заснував кафедру астрофізики в Єреванському університеті. В. А. Амбарцумян створив наукові школи в Ленінграді і Бюракане, які вплинули на розвиток багатьох розділів астрономії. В. А. Амбарцумян - популяризатор науки, автор цілого ряду книг і статей з різних проблем астрофізики.

Амбарцумян був видатним організатором науки у Вірменії, Росії та на міжнародному рівні. Він був засновником і директором Бюраканської обсерваторії, віце-президентом і президентом Академії наук Вірменської РСР, членом президії Академії наук СРСР, віце-президентом (1948-1956) і президентом (1961-1963) Міжнародного астрономічного союзу, а потім двічі був обраний президентом Міжнародної ради наукових спілок (1966-1972). Був головою правління товариства «Знання» Вірменії.

Подякували

1 :Edward