Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 246203 раз)

SIDEROCRATOR

150 років тому в ніч з 17 на 18 квітня 1880 р. австрійським астрономом Йоганом Палісою в Австрійській військово-морській обсерваторії Пола був відкритий астероїд 216 Клеопатра - металевий астероїд і тринарна система. Особливість астероїда в тому, що в нього є 2 супутники які були відкриті у 2008 році, а пізніше названі Алекселіосом та Клеоселеном.

Форма Клеопатри нестандартна — вона нагадує форму гантелі або собачої кісточки. Довжина в поперечнику становить 217 кілометрів, а супутників — від п'яти до десяти кілометрів.

Клеопатра складається із заліза та нікелю, вага становить чотири мільйони мільярдів тонн. Внутрішній склад астероїда — це численні порожнечі, що займають п'ятдесят відсотків усього об'єму тіла.
Така форма може бути результатом м'якого зіткнення двох об'єктів, згодом об'єдналися в один.

У хімічному складі астероїда, що відноситься до спектрального класу M , були виявлені нікель і залізо , а також енстатіт . Альбедо Клеопатри можна порівняти з альбедо Місяця . Оцінки відбивної здатності астероїда дозволяють припустити, що його щільність становить не менше 3,5 г / см³ , і пористість не більше 60%.

Астероїд не перетинає орбіту Землі і звертається навколо Сонця за 4,67 року.

Супутники
У 1988 році пошук супутників у цього астероїда був здійснений за допомогою телескопа UH88 в обсерваторіях Мауна-Кеа , але зусилля виявилися марними.
Довгий час передбачалося, що Клеопатра є подвійним астероїдом, в основному через велику амплітуди кривої зміни блиску. Дослідження, проведені в 2000 і 2001 році , спростували це припущення. Було з'ясовано, що причиною великої амплітуди є незвичайна форма Клеопатри.

Однак в ході подальших досліджень астероїда, 19 вересня 2008 року за допомогою телескопа-рефлектора Keck-II з використанням адаптивної оптики у Клеопатри були виявлені два невеликих супутники S / 2008 (216) 1 і S / 2008 (216) 2 . Діаметр першого становить близько 5 км , другого - 3 км. 18 лютого 2011 року супутникам були привласнені офіційні назви. S / 2008 (216) 1 отримав ім'я Алексгеліос , а S / 2008 (216) 2 - Клеоселена.
У лютому 2011 року супутники були названі Alexhelios (зовнішній) і Cleoselene (внутрішній), в честь дітей Клеопатри - Олександра Геліоса та Клеопатри Селени II .

Polaris

Цитата: ds40a від 16 Квітня 2025, 23:20:37

Мабуть розробник редактора теж Іван Андронов тільки не астроном Іван Андронов. Задача створення текстового редактора мало співпадає з колом інтересів і потреб для науковця астронома. Може астроном Іван Андронов і займався програмуванням але все ж мало віриться щоб він вгатив купучасу на створення текстового редактору. Путній редактор не напишеш під час перекурів, а вільного часу у науковця ніколи не буває.

Про цей редактор я ще чув в 2003, писатися він міг ще раніше в 80-хх, 90-хх.

SIDEROCRATOR

135 років тому 21 квітня 1890 р. народився німецький астрофізик Вальтер Роберт Вільгельм Гротріан (Walter Robert Wilhelm Grotrian 1890 - 1954)

Зустріч фізиків у Геттінгенському ун-ті В Гротріан стоїть над А. Енштейном
З 1922 року працював в Потсдамській астрофізичній обсерваторії . У 1930 р виступив одним із засновників журналу Zeitschrift für Astrophysik і до кінця життя був його співредактором. З початком Другої світової війни на військовій службі, деякий час перебував при люфтваффе , в 1940 р після окупації Норвегії займався налагодженням роботи обсерваторії в Тромсі.

Найбільш істотний науковий внесок Гротріана пов'язаний з вдосконаленням спектрографа і, зокрема з вивченням спектра сонячної корони;
прорив в інтерпретації її спектральних характеристик пов'язаний з роботою Гротріана в складі експедиції Ервіна Фрейндліха в 1929 році на острові Суматра.
Гротріану належить розробка типу енергетичної діаграми (Діаграма Гротріана) яку він ввів у фізику в 1928 році, коли використовував їх у своїй роботі для графічного зображення спектрів атомів та молекул з одновалентними , двовалентними та тривалентними електронами .
У 1948 р за заслуги в цій області був разом з Бенгтом Едлен висунутий на Нобелівську премію з фізики.

SIDEROCRATOR

35 років тому 24 квітня 1990 р. був запущений телескоп Хаббл

За роки роботи на навколоземній орбіті «Габбл» отримав більше 700 тисяч зображень 22 тисяч небесних об'єктів — зір, туманностей, галактик, планет. Потік даних, які він щоденно генерує в процесі спостережень, становить близько 15 Гб. Загальний їхній обсяг, накопичений за весь час роботи телескопа, перевищує 20 терабайт. Близько 4000 астрономів дістали можливість застосовувати його для спостережень, опубліковано більше 4000 статей у наукових журналах.

На зображенні, отриманому за програмою Hubble Ultra Deep Field, видно сотні галактик, найчервоніші і тьмяніші утворилися всього через 800 млн років після Великого Вибуху
За допомогою вимірювання відстані до цефеїд у скупченні Діви було уточнено значення сталої Габбла. До спостережень орбітального телескопа похибка визначення сталої оцінювалася в 50 %, спостереження дозволили підвищити точність до 10 %.
Вперше отримано карти поверхні Плутона і Ериди.
Вперше спостерігалися ультрафіолетові полярні сяйва на Сатурні, Юпітері і Ганімеді.
Отримано додаткові дані (зокрема, спектрометричні) про планети поза сонячною системою.
Знайдено велику кількість протопланетних дисків навколо зір у Туманності Оріона.
Доведено, що процес формування планет відбувається у більшості зір Чумацького Шляху.
Частково підтверджено теорію про надмасивні чорні діри в центрах галактик, на основі спостережень висунуто гіпотезу, що пов'язує масу чорних дір із властивостями галактики.
За наслідками спостережень квазарів побудовано сучасну космологічну модель: Всесвіт розширюється з прискоренням і заповнений темною енергією, уточнено вік Всесвіту — 13,7 млрд років.
Виявлено еквіваленти гамма-спалахів в оптичному діапазоні (1995 р).
2004 року було сфотографовано ділянку, розміром одну тридцятимільйонну частину площі неба (Hubble Ultra Deep Field), з ефективною витримкою близько 106 секунд (11,3 діб). Отримане зображення містить декілька тисяч тьмяних галактик, що дозволило продовжити вивчення віддалених галактик аж до епохи утворення перших зір. Вперше було отримано зображення протогалактик, перших згустків матерії, які сформувалися менш ніж через мільярд років після Великого Вибуху. Порівняння цієї ділянки з другою, розташованою в іншій частині неба (Hubble South Deep Field), підтвердило гіпотезу про ізотропію Всесвіту.
відкрито понад 1500 нових галактик, серед них GN-z11 — найвіддаленіший з відомих об'єктів у Всесвіті (за станом на березень 2016 року).

Астрономи виконали найточніше на сьогоднішній день обчислення сталої Габбла — величини, що характеризує залежність швидкості віддалення об'єкта від його відстані до спостерігача.

У цьому дослідженні учені вивчали близько 240 цефеїд у семи галактиках. На першому етапі вони обчислили середню світність цефеїд у галактиці NGC 4258. Для цього їм знадобилася видима зоряна величина цих об'єктів, а також відстань до цієї галактики, яка була відома зі спостережень NGC 4258 за допомогою радіотелескопів.

Нарешті, отримані відстані було застосовано для калібрування даних спостережень наднових типу Ia (зокрема, залежності їхньої світності від часу), спалахи яких незадовго до того спостерігалися саме в цих скупченнях. Отримані дані про світність наднових вчені застосували для визначення відстаней до ще віддаленіших зоряних скупчень, у яких теж спостерігалися наднові. Обчисливши відстань, а також вимірявши червоний зсув у їхньому спектрі випромінювання, який визначає швидкість віддалення, астрофізики обчислили нове значення сталої Габбла.

Виявилося, що вона дорівнює 74,2 (±3,6) км/сек на один мегапарсек. Наприклад, це означає, що об'єкт, розташований на відстані 10 мегапарсеків (близько 33 мільйонів світлових років) від Землі, має віддалятися зі швидкістю близько 742 кілометрів на секунду (±36 кілометрів на секунду).

Спеціально для досягнення такої точності всі вимірювання здійснювалися за допомогою одного приладу — телескопа «Габбл». Це було зроблено, щоб зменшити систематичну похибку, яка виникає в результаті вимірювань, зроблених кількома приладами. Окрім того, спостереження здійснювалися в діапазоні хвиль, близькому до інфрачервоного, оскільки випадкові відхилення коливань світності цефеїд мінімальні саме в цьому діапазоні.

Доступ до телескопа

Будь-яка людина або організація може подати заявку на роботу з телескопом, не існує обмежень за національною або академічною належністю. Конкуренція за час спостережень дуже висока, зазвичай сумарно запитаний час у 6—9 разів перевищує реально доступний.

Конкурс заявок на спостереження оголошується приблизно раз на рік. Заявки поділяються на кілька категорій:

Звичайні спостереження (англ. General observer). До цієї категорії потрапляє більшість заявок, що вимагають звичайної процедури й тривалості спостережень
Бліц-спостереження (англ. Snapshot observations) для тих спостережень, що вимагають не більше 45 хвилин (включаючи час наведення телескопа). Вони дозволяють заповнити паузи між звичайними спостереженнями
Термінові спостереження (англ. Target of Opportunity), для вивчення явищ, які можна спостерігати протягом обмеженого, заздалегідь відомого проміжку часу.
Крім того, 10 % часу спостережень залишається в так званому «резерві директора інституту космічного телескопа». Астрономи можуть подати заявку на використання резерву в будь-який час, зазвичай він використовується для спостережень незапланованих короткострокових явищ, таких, як спалахи наднових. Зйомки глибокого космосу за програмами Hubble Deep Field і Hubble Ultra Deep Field також було здійснено за рахунок директорського резерву.

Протягом перших декількох років частина часу з резерву виділялася астрономам-аматорам. Їхні заявки розглядалися комітетом, що складався з видатних астрономів-непрофесіоналів. Основними вимогами до заявки були оригінальність дослідження і тема, що не збігалася з поданими запитами професійних астрономів. У цілому в період між 1990 і 1997 роком було здійснено 13 спостережень за програмами, які запропонували аматори. Надалі, через скорочення бюджету інституту, надання часу нефахівцям було припинено.

SIDEROCRATOR

23 квітня 1896 р. народився видатний оптик Дмитро Максутов (1896-1964).

Стаття Едварда Тригубова, дослідника життя і творчості Д. Максутова
http://www.astroclub.kiev.ua/forum/index.php?page=181

SIDEROCRATOR

22 квітня 1724 р. народився німецький філософ Іммануїл Кант. ( 1724 - 1804)
Народився в Кенігсберзі (нині окупований князівством північних варварів Калінінград). Прожив у цьому місті все життя. У 1745 закінчив Кенігсбергський ун-т. Був домашнім учителем. У 1755 почав викладацьку діяльність в Кенігсбергськом ун-ті. У цьому ж році отримав звання приват-доцента, служив помічником бібліотекаря в ун-ті. У 1770 був призначений професором. У 1786 був обраний ректором ун-ту, в 1788 переобраний на другий термін. У 1797 за станом здоров'я залишив ун-т.

Астрономією займався в перший період своєї творчості (до кінця 1760), що характеризується переважанням природничонаукових інтересів.
У 1754 в статті "Дослідження питання, чи зазнала Земля в своєму обертанні навколо осі, завдяки якому відбувається зміна дня і ночі" розглянув систему Земля - Місяць і зробив висновок про те, що приливне тертя повинно уповільнити обертання Землі навколо осі. У праці "Загальна природна історія і теорія неба" (1755) виклав свою гіпотезу космогонії, згідно з якою планети і Сонце виникли із хмари розсіяної матерії, що займала колись весь простір Сонячної системи. Частинки цієї хмари стикалися одна з одною, що призвело до його ущільнення і впорядкованого обертальному руху навколо центрального згущення, з якого згодом утворилося Сонце. Надалі відбулася фрагментація матерії навколо Сонця на окремі згустки, з яких утворилися планети.
Слова Канта "Дайте мені матерію, і я побудую з її світ" були спрямовані проти біблійного світогляду. Через 50 років після Канта аналогічна гіпотеза була висловлена П. С. Лапласом, що привернув для її обгрунтування нові дані фізики і механіки. Погляди обох учених часто викладаються як єдина гіпотеза Канта - Лапласа. Ця гіпотеза зробила великий вплив на весь наступний розвиток природознавства, вона послужила перехідним етапом від метафізичного світогляду до еволюційного. Сучасні космогонічні гіпотези в загальних рисах використовують ідеї Канта і Лапласа, описуючи більш детально процеси зіткнення частинок з врахуванням переходу механічної енергії в теплову і впливу електромагнітних полів в міжзоряному середовищі.
Канту належать підтверджені згодом здогади про існування Великої системи галактик ("молочних шляхів"), а також про роль відштовхуючих сил в космосі поряд з силами тяжіння.

Дві речі наповнюють душу все новим та зростаючим захопленням і благоговінням, щочастіше і щотриваліше я про них розмірковую: зоряне небо наді мною і моральний закон в мені. (Кант)

Edward

імануїл квант

SIDEROCRATOR

Цитата: Edward від 27 Квітня 2025, 09:39:15

імануїл квант

імануїл кварк

SIDEROCRATOR

125 років тому 28 квітня 1900 р. народився нідерландський астроном Ян Гендрик О́орт (нід. Jan Hendrik Oort 1900-1992)

Закінчив Гронінгенський університет, де навчався разом з Якобусом Каптейном, у 1921—1922 рр. працював в тому ж університеті, у 1922—1924 рр. — у Єльській обсерваторії (США).
Протягом 1924—1970 рр. працював у Лейденській обсерваторії, з 1945 р. — її директор; у 1926—1970 рр. викладав у Лейденському університеті, з 1945 року — професор.

Основні наукові роботи присвячені дослідженню будови і динаміки Галактики та питанням космогонії.
1927 р. на основі статистичного вивчення променевих швидкостей і власних рухів зірок чітко обґрунтував гіпотезу Бертіла Ліндблада про обертання галактики навколо її центру. Довів, що Галактика обертається не як тверде тіло — внутрішні її частини обертаються швидше, швидкість зменшується зі зростанням відстані від центру; визначив величину ефекту диференціального обертання (Постійна Оорта), швидкість галактичного обертання (220 км/с в околиці Сонця) і період обертання (220 млн років в околиці Сонця). Роботи Оорта поклали початок вивченню динаміки галактики.

Детально розглянув роль дифузної речовини в кінематичній і динамічній картині Галактики. 1932 р. вперше оцінив щільність дифузної міжзоряної речовини за допомогою z-компоненти швидкості зірок (перпендикулярній площині Галактики) і знайшов її межу — 3×10−24 г/см3. 1938 р. довів, що більша частина поглинаючої речовини в Галактиці зосереджена в шарі завтовшки по 200 парсеків з обох боків галактичної площини; довів також, що зоряна щільність зростає у напрямку до галактичного центру і що Сонце розташоване в області зі зниженою зоряною щільністю.

З появою радіоастрономії продовжував вивчення Галактики радіоастрономічними методами — брав участь у встановленні великомасштабної структури, у дослідженнях хмар міжзоряного газу.

Оорт — автор теорії сферичної кометної хмари, яке є джерелом багатьох спостережуваних комет. Ця хмара простягається до відстані 150 000 а.о. від Сонця, комети більшу частину часу перебувають далеко від Сонця і тому невидимі. Під впливом найближчих зірок швидкості окремих комет можуть змінюватися настільки, що останні потрапляють в околиці Сонця і стають видимими; тут вони під дією гравітації планет змінюють свої орбіти і можуть ставати періодичними.

Спільно з Лайменом Спітцером запропонував механізм утворення протозірок у міжзоряних хмарах (стиснення газу під дією тиску випромінювання гарячих зірок, що утворилися раніше). Спільно з Гендріком Крістофелем ван де Гулстом розробив теорію утворення міжзоряних пилових частинок шляхом акреції міжзоряного газу. Виявив, що випромінювання Крабоподібної туманності поляризоване і має синхротронну природу.

Оорт багато в чому сприяв розвитку радіоастрономії на європейському континенті, зокрема, спорудженню радіотелескопу у Вестерборку, а також у Південній Європейській обсерваторії. У 1958—1961 рр.— президент Міжнародного астрономічного союзу.

SIDEROCRATOR

29 квітня 1854 р. народився Жуль Анрі́ Пуанкаре́ (фр. Jules Henri Poincaré; *29 квітня 1854— †17 липня 1912, Париж) — французький математик, фізик, філософ і теоретик науки. Голова Паризької академії наук (з 1906) і Французької академії (з 1908). Пуанкаре називають одним з найбільших математиків всіх часів, останнім математиком-універсалом, людиною, здатною охопити всі математичні результати свого часу.

Анрі Пуанкаре народився 29 квітня 1854 року в містечку Сіте-Дюкаль поблизу Нансі (Лотарингія, Франція). Його батько, Леон Пуанкаре, був професором медицини в Університеті Нансі.

З самого дитинства за Анрі закріпилася слава неуважної, недбалої людини, що має труднощі з графічним закріпленням своїх знань. Ці риси в майбутньому виявилися в своєрідній індивідуальній манері Пуанкаре-ученого. У дитинстві Анрі переніс дифтерію, яка ускладнилася паралічем ніг і м'якого піднебіння. Хвороба затягнулася на декілька місяців, протягом яких він не міг ні ходити, ні говорити. За цей час у нього дуже сильно розвинулося слухове сприйняття і, зокрема, з'явилася цікава здатність — кольорове сприйняття звуків, яка збереглася у нього до кінця життя.

Хороша домашня підготовка - дозволила Анрі у вісім з половиною років вступити відразу на другий рік навчання в ліцеї. Там його відзначають як старанного і допитливого учня. На цьому етапі його інтерес до математики помірний — через деякий час він переходить на відділення словесності. 3 серпня 1871 року Пуанкаре отримує ступінь бакалавра словесності з оцінкою «добре». Через декілька днів Анрі виявив бажання брати участь в іспитах на ступінь бакалавра наук, який йому вдалося здати, але лише з оцінкою «задовільно», зокрема тому, що він «провалив» письмову роботу з математики. Спізнившись, розпашілий Анрі погано зрозумів завдання — замість того, щоб виводити формулу для суми геометричної прогресії, він відхилився і розкрив зовсім інше питання. Втім, слава про його надзвичайні здібності вже тоді досягла стін університету, тому екзаменаційна комісія пішла назустріч — його було допущено до усного іспиту, який він блискуче склав. У подальші роки математичні таланти Пуанкаре виявляються ще ясніше. У жовтні 1873 року він стає студентом Політехнічної школи. Далі він вступає до Гірничої школи, найавторитетніший у той час спеціальний вищий навчальний заклад. Там він через декілька років захищає докторську дисертацію, про яку Жан Гастон Дарбу, що був у складі комісії, сказав: «З першого ж погляду мені стало ясно, що робота виходить за рамки звичайного і з лишком заслуговує того, щоб її прийняли. Вона містила цілком досить результатів, щоб забезпечити матеріалом багато хороших дисертацій».

Отримавши ступінь доктора, Пуанкаре починає викладацьку діяльність в Кані (Нормандія) і паралельно пише свої перші серйозні статті — вони присвячені введеному ним поняттю автоморфних функцій і відразу привертають увагу європейських математиків. Там же, в Кані, він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Полен д'Андесі. 20 квітня 1881 року вони побралися.

У жовтні 1881 року Пуанкаре погоджується на посаду викладача на Факультеті наук в Паризькому університеті. З осені 1886 року він очолює кафедру математичної фізики і теорії ймовірностей Паризького університету, а в січні 1887 року його обирають членом французької Академії наук. У Парижі він пише свої фундаментальні роботи з диференціальних рівнянь, небесної механіки, топології.

У 1887 році, коли король Швеції Оскар II організував математичний конкурс і запропонував учасникам розрахувати рух тіл Сонячної системи під впливом їхнього власного взаємного притягнення, Пуанкаре показав, що це завдання (так звана задача трьох тіл) не має закінченого математичного рішення. З 1893 року Пуанкаре — член Бюро довгот, з 1896 року очолює кафедру астрономії. У 1904 році Пуанкаре зголосився зайняти посаду професора загальної астрономії у Політехнічній школі без оплати, щоб зберегти викладання дисципліни. В 1906 році стає президентом французької Академії наук.

Помер 17 липня 1912 року в Парижі. Похований в сімейному склепі на столичному кладовищі Монпарнас.

Внесок у науку
Математична діяльність Пуанкаре носила міждисциплінарний характер, завдяки чому за тридцять з невеликим років своєї напруженої творчої діяльності він залишив фундаментальні праці практично у всіх областях математики.

Роботи Пуанкаре, опубліковані Паризькою Академією наук в 1916–1954, становлять 10 томів. Це праці з топології, теорії ймовірності, теорії диференціальних рівнянь, теорії автоморфних функцій, неевклідової геометрії. Пуанкаре серйозно використовував і доповнив методи математичної фізики, зокрема, вніс істотний внесок до теорії потенціалу, теорії теплопровідності. Він також займався розв'язуванням різних завдань з механіки і астрономії. Після захисту докторської дисертації, присвяченої вивченню особливих точок системи диференціальних рівнянь, Пуанкаре написав ряд мемуарів під загальною назвою «Про криві, визначені диференціальними рівняннями». У них він побудував якісну теорію диференціальних рівнянь, досліджував характер ходу інтегральних кривих на площині, дав класифікацію особливих точок, вивчив граничні цикли. Пуанкаре успішно застосовував результати своїх досліджень до задачі про рух трьох тіл, детально вивчивши поведінку розв'язку (періодичність, асимптотичність і т. д.). Ним уведені методи малого параметра, нерухомих точок, рівнянь у варіаціях, розроблена теорія інтегральних інваріантів.

Пуанкаре належать багато важливих для небесної механіки праць про стійкість руху і про фігури рівноваги гравітуючої рідини, що обертається. Пуанкаре вперше ввів в розгляд автоморфні функції і детально їх досліджував. При розробці їх теорії він застосував геометрію Лобачевського. Для функцій декількох комплексних змінних він побудував теорію інтегралів, подібну до теорії інтегралів Коші. Всі ці дослідження врешті-решт привели Пуанкаре до абстрактного топологічного визначення гомотопії і гомології. Також він вперше ввів основні поняття комбінаторної топології, такі як числа Бетті, фундаментальну групу, довів формулу, що зв'язує число ребер, вершин і граней n-вимірного поліедра (формулу Ейлера — Пуанкаре), дав перше точне формулювання інтуїтивного поняття розмірності. В області математичної фізики Пуанкаре досліджував коливання тривимірного континууму, вивчив ряд задач теплопровідності, а також різні задачі в галузі теорії потенціалів, електромагнітних коливань. Йому належать також праці з обґрунтування принципу Діріхле, для чого він розробив т.з. метод виметення.

Ім'я Пуанкаре безпосередньо пов'язане з успіхом теорії відносності: довгий час він співпрацював з Гендріком Лоренцом і ще в 1898 році, задовго до Ейнштейна, в своїй роботі «Вимірювання часу» сформулював принцип відносності, а потім навіть ввів чотиривимірний простір-час, теорію якого в співпраці з Ейнштейном пізніше розробив Герман Мінковський. У 1905 році він написав твір «Про динаміку електрона», в якому розвинув математичні наслідку «постулату відносності». Знайомство з працями Пуанкаре сам Ейнштейн довгий час заперечував. Водночас сам Пуанкаре, який відрізнявся виключно етичним ставленням до наукового доробку колег і завжди у своїх лекціях давав екскурс з історії досліджень у тій чи іншій галузях, стосовно робіт Енштейна та Мінковського не робив ніяких коментарів (навіть не згадував їх).

Астрономічні роботи Пуанкаре відносяться до небесної механіки і космогонії. Його дослідження з якісної теорії диференціальних рівнянь мають важливе значення при вирішенні різних прикладних завдань, особливо в небесній механіці. У праці «Нові методи небесної механіки» (т. 1-3, 1892–1899), а також у «Лекціях з небесної механіки» (т. 1-3, 1905–1910) Пуанкаре розвинув і вдосконалив класичні методи вирішення завдань, пов'язаних з вивченням збуреного руху. Досліджував періодичні та асимптотичні рішення диференціальних рівнянь, ввів методи малого параметра, рівняння в варіаціях, розробив теорію інтегральних інваріантів, надалі застосовану в теорії стійкості. В області космогонії Пуанкаре поряд із загальною теорією стійкості руху розробив питання про фігури рівноваги гравітуючих рідких мас, що сприяло розвитку уявлень про походження подвійних зірок шляхом ділення одиничних обертових зірок. У книзі «Лекції про космогонічні гіпотези» (1911) дав високу оцінку космогонічній гіпотезі Лапласа, вважаючи основні її положення найбільш обґрунтованими.

Астрономія корисна, тому що вона підносить нас над нами самими; вона корисна, тому що вона велична; вона корисна, тому що вона прекрасна. Вона показує нам, яка нікчемна людина тілом і яка велична вона духом, бо розум її у змозі осягнути сяючі безодні, де її тіло - лише темна точка, у змозі насолоджуватись їхньою безмовною гармонією. Так приходимо ми до усвідомлення своєї могутності, і це усвідомлення ... робить нас сильнішими». (А. Пуанкаре)

SIDEROCRATOR

150 років тому 1 травня 1875 р. народився Гавриїл Адріанович Тихов (1875 — 1960) — радянський астроном, член-кореспондент АН СРСР (1927) і академік АН Казахської РСР (1946).

Народився в Смолевичах (нині Мінська область, Білорусь). У 1897 закінчив Московський університет, в 1898–1900 продовжував освіту в Паризькому університеті і працював практикантом в Медонській обсерваторії під керівництвом П. Ж. С. Жансена. Повернувшись до росії, два роки викладав у москві і Катеринославі. У 1906–1941 працював у Пулковській обсерваторії. У 1919–1931 вів велику викладацьку роботу в Петроградському (Ленінградському) університеті. У 1919 організував і протягом 30 років очолював астрофізичне відділення в Державному природничому інституті імені П. Ф. Лесгафта в Ленінграді, зіграв велику роль у підготовці кадрів радянських астрофізиків. З 1941 жив в Алма-Аті, працював у системі АН СРСР. З 1947 завідував створеним за його ініціативою Сектором астроботаніки АН Казахської РСР.

Основні наукові роботи присвячені фотометрії та колориметрії зірок і планет, атмосферної оптики. Запропонував два методи виявлення дисперсії світла в світовому просторі — за різницею фаз кривих променевих швидкостей спектрально-подвійних зірок, виміряних за лініями поглинання у різних ділянках спектра (1898), і за різницею фаз кривих блиску змінних зірок, отриманих за спостереженнями в різних ділянках спектра (1908). Виявив запізнювання фаз у затемнених зірок в короткохвильовій області спектра (ефект Тихова—Нордмана; французький астроном Шарль Нордман (fr:Charles Nordmann) незалежно відкрив його при візуальних спостереженнях). В наш час це явище не пов'язують з космічною дисперсією світла, відсутність якої була доведено Гарлоу Шеплі в 1917. Одним із перших почав широко застосовувати метод світлофільтрів в астрономії. У 1909 під час великого протистояння Марса отримав його перші фотографії в різних ділянках спектра, за якими виявив відмінність розмірів і яскравості полярних шапок у різних променях, встановив існування блакитної димки в атмосфері планети, яка вуалює деталі поверхні в короткохвильовому діапазоні спектра. Виконав також колориметричні дослідження Сатурна (1909, 1911), Урана і Нептуна (1922). У 1914 за допомогою світлофільтрів зі спостережень попелястого світла Місяця вперше встановив, що Земля при спостереженні з космосу повинна мати голубуватий відтінок. У 1915 запропонував новий метод швидкого наближеного визначення кольорів зірок, в якому використовується об'єктив з сильною хроматичною аберацією в фотографічній області (метод подовжнього спектрографа); в 1937 і 1951 опублікував каталоги кольорів близько 18000 зірок в обраних майданчиках Каптейна.

Протягом 40 років Тихов займався вивченням фізичної природи Марса. На підставі спостережень планети в різних спектральних ділянках шукав докази існування рослинності на Марсі; для цього виконав великі серії дослідів з визначення спектральної відбивної здатності земних рослин, які ростуть в найрізноманітніших кліматичних умовах, ґрунтів та інших природних утворень. Вважав, що ці дослідження в прикордонній між астрономією і ботанікою області відносяться до нової науки, яку назвав «астроботаніка».

Ряд робіт присвячено вивченню оптичних властивостей земної атмосфери. У 1912 запропонував конструкцію приладу для реєстрації й відтворення мерехтіння зірок. У роки першої світової війни займався проблемами аерофотозйомки — розробкою техніки фотографічного процесу, пошуком шляхів зменшення впливу повітряної димки, оптичними дослідженнями природного ландшафту. У 1930 організував аерофотометричну лабораторію в Державному науково-дослідному інституті аерозйомки. У 1936 відкрив аномальну дисперсію світла в атмосфері; розробив оригінальний сапфіровий ціанометр для вивчення кольору денного неба і провів з ним багато рядів спостережень.

Брав участь в 20 наукових експедиціях, у тому числі в 5 експедиціях для спостереження повних сонячних затемнень (у 1914, 1927, 1936, 1941, 1945). При спостереженні затемнення в 1936 вперше помітив, що сонячна корона складається з двох частин: безструктурної «матової» корони і «променистої» корони, що пронизує її струменями. Оцінив колірну температуру корони.

SIDEROCRATOR

1 травня 1955 р. народився Кадзуро Ватанабе — японський астроном-аматор і першовідкривач астероїдів, член «Астрономічного товариства Японії» і «Східної астрономічної асоціації».

Є одним з найуспішніших першовідкривачів астероїдів. За весь час своїх спостережень виявив в цілому 669 астероїдів, більшість спільно з іншим японським астрономом Кін Ендате.

Також є автором або співавтором таких японських публікацій як «Мисливець за астероїдами», «Посібник з фотографування небесних тіл», «Зоряне небо нашої мрії» та інших. Часто публікується в японському журналі «Щомісячний астрономічний гід».

На знак визнання заслуг одному з астероїдів присвоєно ім'я «4155 Ватанабе».

Edward

Була в Тихова автобіографічна книжка "Шєстьдєсят лєт у тєлєскопа". Любив її читати у дитинстві. Багато цікавих фактів з неї почерпав...

rgb

I в мене така е,але купив вже досить недавно.

Edward

Цитата: rgb від 10 Травня 2025, 04:51:24

I в мене така е,але купив вже досить недавно.

А я перший раз прочитав десь у 5 класі

WEST

А я її брав кілька разів в бібліотеці і кожен раз був у захваті, бо тільки починав займатися астрономієй, а потім майже цілком її переписав, щоб більше не ходити в бібліотеку.

SIDEROCRATOR

125 років тому 10 травня 1900 р. народилася aмериканський астроном Сесілія Гелена Пейн-Гапошкіна (1900-1979).

Народилася в Вендоувері (Англія), в 1923 закінчила Кембриджський університет, в тому ж році переїхала до США і відтоді працювала в Гарвардському університеті в Гарвардській обсерваторії. У 1931 отримала громадянство США.

Перша жінка, яка отримала звання професора і очолила кафедру в Гарвардському університеті (1956).

У книзі «Зіркові атмосфери» (1925) вперше розглянула фізичні умови в атмосферах зірок шляхом зіставлення спостережуваних інтенсивностей ліній в спектрах зірок різних спектральних класів з інтенсивностями, розрахованими для різних температур на основі теорії іонізації і збудження атомів, яка незадовго перед цим була розроблена М.Саха, А.Фаулером, Е.А.Мілном та іншими. Побудувавши першу шкалу температур, визначила хімічний склад зоряних атмосфер; прийшла до висновку, що відносний вміст елементів у більшості зірок однаковий і не відрізняється від спостережуваного на Сонці.

У 1934 вийшла заміж за російського емігранта С.І.Гапошкіна. Багато наукової роботи вони виконували удвох.

Починаючи з 1930-х років основне місце в її роботах займають дослідження змінних зір, які вона проводила спільно з чоловіком. Гапошкіни організували у Гарвардській обсерваторії вивчення змінних по пластинках гарвардської колекції, систематизували цей великий матеріал і використовували його для знаходження закономірностей між різними характеристиками змінних багатьох типів; докладно дослідили всі змінні зірки яскравіші 10-й зоряної величини, відкрили багато нових змінних.

Протягом тривалого часу вивчали змінні зірки в Магелланових хмарах, виконали більше 2 мільйонів визначень їхнього блиску по гарвардських пластинках, виявили відмінності в розподілі цефеїд за періодами в різних частинах Хмар. Пейн-Гапошкіна провела порівняння змінних в галактичних кульових скупченнях, Магелланових хмарах і галактиці Андромеди для перегляду шкали абсолютних величин та визначення поправки до шкали відстаней. Численні роботи Пейн-Гапошкіної з вивчення змінних підсумовані нею в книгах «Змінні зірки» (спільно з Гапошкіним, 1938), «Змінні зірки і будова Галактики» (1954), «Галактичні нові» (1957).

Астероїд 2039 Пейн-Гапошкіна названий на честь ученої.

SIDEROCRATOR

20 років тому 15 травня 2005 р. були відкриті супутники Плутона - Нікiта та Гідра.

Два зовнішніх супутники, що одержали назви Гідра (колишній S/2005 P1) і Нікта (колишній S/2005 P2), були відкриті в результаті повторного аналізу фотографій телескопа Хаббл, зроблених у травні 2005 року.

Якщо вважати альбедо супутників рівним показнику Харона, то їхні діаметри оцінюють 125 км і 140 км. Радіус орбіти меншого супутника — 49 тис. км, тобто він перебуває в 2,5 рази далі від Плутона, ніж Харон. Інший супутник рухається орбітою радіусом 65 тис. км. Періоди обертання навколо Плутона становлять близько 11 й 14 діб відповідно.

SIDEROCRATOR

125 років тому 19 травня 1910 р. Земля пройшла через хвіст комети Галлея

Під час цієї появи комета Галлея вперше була сфотографована і вперше отримані спектральні дані про її склад. Мінімальна відстань від Землі склало всього 0,15 а. е., і комета представляла собою яскраве небесне явище Комета була виявлена на 11 вересня 1909 на фотоплатівці М. Вольфом в Гейдельберзі за допомогою 72-см телескопа-рефлектора, обладнаного фотокамерою, у вигляді об'єкта 16-17 зоряної величини (витримка при фотографуванні становила 1 год). Ще більш слабке зображення пізніше знайшлося на фотоплатівці, отриманій 28 серпня. Комета пройшла перигелій 20 квітня (на 3 дні пізніше передбачення Ф. Х. Кауелл і Е. К. Д. Кроммеліна) і на початку травня представляла собою яскраве видовище на передсвітанковому небі. У цей час крізь хвіст комети пройшла Венера. 18 травня комета виявилася точно між Сонцем і Землею, яка теж на кілька годин поринула в кометний хвіст, який завжди спрямований від Сонця. У той же день 18 травня комета пройшла по диску Сонця. Спостереження в Москві проводили В. К. Цераський і П. К. Штернберг за допомогою рефрактора з розділенням 0,2-0,3 ", але не змогли розрізнити ядра. Оскільки комета перебувала на відстані 23 млн км, це дозволило оцінити, що його розміри складають менше 20-30 км. Той же результат був отриманий за спостереженнями в Афінах. Правильність цієї оцінки (максимальний розмір ядра виявився близько 15 км) вдалося підтвердити під час наступної появи, коли ядро вдалося дослідити зблизька за допомогою космічних апаратів. В кінці травня - початку червня 1910 комета мала 1 зоряну величину, а її хвіст мав довжину близько 30 °. Після 20 травня вона стала швидко віддалятися, але фотографічно реєструвалася до 16 червня 1911 (на відстані 5,4 а. о.).

В ході численних досліджень було отримано близько 500 фотографій голови і хвоста комети, близько 100 спектрограм. Було також виконано велику кількість визначень положення комети, уточнивши її орбіту, що мало велике значення при плануванні програми досліджень за допомогою космічних апаратів напередодні наступної появи 1986 року. На підставі досліджень обрисів голови комети за допомогою довгофокусних астрографів С. В. Орлов побудував теорію формування кометної голови.

Спектральний аналіз хвоста комети показав, що в його складі присутні отруйний газ ціан і чадний газ. Оскільки 18 травня Земля повинна була пройти через хвіст комети, це відкриття спровокувало масові передбачення кінця світу, паніку і ажіотажний попит на шарлатанські «антикометні таблетки» і «антикометні парасольки». Насправді, як відзначили багато астрономів, хвіст комети настільки розріджений, що не може надати жодних негативних ефектів на земну атмосферу. 18 травня і в наступні дні були організовані різноманітні спостереження і дослідження атмосфери, але ніяких ефектів, які можна було б пов'язати з дією кометної речовини, виявлено не було.

Комета повпливала на всі сфери життя, виявляється і на музику також. Російський композитор В. Катанський навіть написав вальс "Комета Галлея"

послухати його можна тут: https://www.russian-records.com/data/media/143/050001_b_1526478224.mp3

SIDEROCRATOR

27 травня 1827 р. Засновано Миколаївську астрономічну обсерваторію

Миколаївська астрономічна обсерваторія заснована в 1821 р. адміралом Олексієм Самуїловичом Грейгом як морська обсерваторія з метою забезпечення Чорноморського флоту часом, картами та навчання морських офіцерів астрономічним методам орієнтування. Місцем для будівництва обсерваторії була обрана вершина Спаського кургану — найвищий пагорб м. Миколаєва (52 м), автором проекту головного будинку був головний архітектор Чорноморського адміралтейства Федір Іванович Вунш (1770–1836). За рекомендацією Василя Яковича Струве на пост першого директора був призначений Карл Христофорович Кнорре (1801–1883), якому тоді ще не було й 20 років. Одночасно з діяльністю з підготовки морських офіцерів він почав займатися науковими астрономічними дослідженнями, відомий в історії астрономії як автор 5-го аркуша зоряної карти Берлінської академії наук, за допомогою якої потім були відкриті малі планети 5 Астрея і 8 Флора. К. Кнорре пробув на посаді директора обсерваторії 50 років. Астрономічні дослідження в Обсерваторії були продовжені Другим директором Іваном Єгоровичем Кортацці (1837–1903), який створив каталог положень зірок, згодом названий «Миколаївська зона». У морський період діяльності обсерваторії К. Х. Кнорре і І. Є. Кортацці були виконані гідрографічні роботи на Азовському, Чорному і Мармуровому морях, проведені описи та визначені більш точні географічні координати багатьох опорних пунктів карт зазначених морів. Флот був забезпечений точними інструментами і досконалими методами визначення часу (довготи) і широти.

Миколаївське відділення Пулково (1912–1991)
До 1911 року обсерваторія перебувала в Морському міністерстві, з 1912 по 1991 рр. МАО — південне відділення Пулковської обсерваторії Головним завданням обсерваторії в цей період було поширення системи Пулковських абсолютних зоряних каталогів на південне небо і виконання регулярних спостережень Сонця та тіл Сонячної системи. Для оснащення нового відділення з Одеси були перевезені Вертикальний круг Репсольда[3] і пасажний інструмент Фрейберга-Кондратьєва. У період найбільших потрясінь у житті нашого суспільства: Першої Світової війни, революції, громадянської війни, обсерваторії вдалося пережити і зберегти статус наукової установи, її директором був Борис Павлович Остащенко-Кудрявцев (1879–1956). Відродження обсерваторії після важких випробувань пов'язано з ім'ям четвертого директора Леоніда Івановича Семенова (1878–1965), який очолив обсерваторію в 1923 році. У 1931 році в МАО була створена високоточна Служба часу, яка брала участь у національних і міжнародних програмах з визначення точного часу, а в 1935 році обсерваторія була включена в систему установ Академії наук СРСР як Пулковського відділення.

У роки німецько-радянської війни з серпня 1941 по березень 1944 року обсерваторія перебувала у зоні німецької окупації. Директору Л. І. Семенову вдалося зберегти її від серйозних пошкоджень і руйнувань. У роки повоєнного відродження директором обсерваторії (в 1951 році) призначається Яків Юхимович Гордон (1912–1978). У 1955 році до Миколаєва з Пулкова було перевезено меридіанне коло Репсольда, на якому після відновлення і ряду модернізацій протягом 40 років велися різні спостережувальні програми. У 1961 році після введення в дію перевезеного також з Пулкова зонного астрографа фірми «Карл Цейс» в МАО почалася історія фотографічної астрометрії. Миколаївські фотографічні спостереження тіл Сонячної системи знаходяться в числі одних з найточніших у світі. У 1957–1969 роках проводилися візуальні і фотографічні спостереження ШСЗ для визначення їх орбіт. А в 70-80-ті роки обсерваторія була ініціатором і основним виконавцем декількох наукових експедицій для спостережень в умовах полярної ночі на острові Західний Шпіцберген, в умовах високогір'я на Кавказі. У загальній складності в МАО було створено близько 35 різних каталогів положень небесних світил. У 1978 році директором обсерваторії стала Римма Тимофіївна Федорова (1934 р.н.), яку в 1986 році змінив на цій посаді нинішній директор Геннадій Іванович Пінігін (1943 р.н.).

Миколаївська астрономічна обсерваторія
У 1992 році Миколаївська астрономічна обсерваторія здобула статус самостійної наукової установи, в 2002 році отримала офіційний статус науково-дослідного інституту. Зберігаючи свої наукові традиції, МАО розширила тематику досліджень в області астрономічного приладобудування і дослідження навколоземного простору. У 1995 році в МАО створено і введено в дію автоматичний телескоп з ПЗЗ приймачем[9]Аксіальний меридіанний круг (АМК), який в 1999 році був включений до списку об'єктів, що становлять національне надбання України. Після модернізації та оснащення ПЗС приймачем зонний астрограф був перейменований в мультиканальний телескоп (МКТ). У 2004 році був введений в експлуатацію Швидкісний автоматичний комплекс (ШАК), на якому ведуться регулярні спостереження об'єктів ближнього космосу в рамках участі у виконанні Національної космічної програми України з контролю та аналізу космічної обстановки. У 2009 році створено перший в Україні мобільний телескоп «Мобітел», що складається з чотирьох самостійних монтувань, оснащених сучасними ПЗЗ камерами і системою програмного керування в режимі віддаленого доступу. Проводиться перспективна робота по створенню Миколаївської віртуальної обсерваторії (НікВО) в рамках створення Української національної віртуальної обсерваторії.
Динаміка тіл Сонячної системи: ПЗЗ-спостереження обраних астероїдів з метою поліпшення їхніх орбіт і визначення мас; спостереження астероїдів, що зближаються із Землею; фотометричні спостереження малих планет та супутників великих планет.
Зоряні системи координат: поширення системи каталога Hipparcos на слабкі зірки; дослідження зв'язку радіо й оптичної систем координат; створення каталогів положень зірок в обраних ділянках небесної сфери.
Дослідження навколоземного простору: вдосконалення методики спостережень об'єктів ближнього космосу; спостереження геостаціонарних супутників із метою поліпшення елементів їхніх орбіт; контроль стану іоносфери з метою сейсмопрогнозування і вивчення сонячно-земних зв'язків; регулярні GPS -спостереження.
Інформаційна підтримка астрономічних досліджень: програмне забезпечення проведення й обробки спостережень; створення системи віддаленого доступу до астрономічних комплексів з використанням локальної мережі і Internet; створення і ведення загальної бази даних МАО як елемента віртуальної обсерваторії.
Історія астрономії: внесок МАО в астрометричні дослідження, освітлення діяльності та внеску окремих працівників МАО в різноманітних областях астрометрії, дослідження історії експедицій МАО.

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 246203 раз)