Друк

[Гість]

Ласкаво просимо, Гість. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтеся.
16 Вересня 2025, 05:15:54

1 година 1 день 1 тиждень 1 місяць Назавжди

Увійти

[Новини]

•    Новини
•      Астрономія
•      Астрозаходи
•    Життя клуба
•      Новини
•      Проекти
•      Заходи
•      Звіти про спостереження
•      Документи
•    Статті
•      Обладнання та телескопи
•      Спостереження
•      Астрофотографія
•      Астрософт
•      Астрономія в Україні
•      Астрономи шуткують
•      Інше
•     
•      Файловий архів

Наш канал

Наші сайти

Астро-сайти

Програми

Наш канал

Наші сайти

Астро-сайти

Програми

[Polaris]

Які колись прізвища були Грейг, Вунш, Струве, Кнорре, Кортацці. Чом би зараз не запрошувати на керівні посади людей з такими прізвищами, це би дало поштовх як тоді в 19 ст.

[Edward]

Які колись прізвища були Грейг, Вунш, Струве, Кнорре, Кортацці. Чом би зараз не запрошувати на керівні посади людей з такими прізвищами, це би дало поштовх як тоді в 19 ст.

Та нє, тренди змінилися . То все було наслідками імперської політики. Царі завжди набирали на службу дрібних німецьких дворян, які мали більш-менш передову європейську освіту і вони просто служили самодєржцу. До того ж, це було економічно вигідно бо вони менше крали ніж свої. З цього в випливала їх "ефективність". Конче необхідно вирощувати свою еліту і свої національні кадри. "Світле майбутнє" вам ніхто не збудує крім вас самих. Але з династіями які поколіннями сидять на керівних посадах треба "підвязувати", це точно шлях у нікуди...

[SIDEROCRATOR]

Які колись прізвища були Грейг, Вунш, Струве, Кнорре, Кортацці. Чом би зараз не запрошувати на керівні посади людей з такими прізвищами, це би дало поштовх як тоді в 19 ст.

Та нє, тренди змінилися . То все було наслідками імперської політики. Царі завжди набирали на службу дрібних німецьких дворян, які мали більш-менш передову європейську освіту і вони просто служили самодєржцу. До того ж, це було економічно вигідно бо вони менше крали ніж свої. З цього в випливала їх "ефективність". Конче необхідно вирощувати свою еліту і свої національні кадри. "Світле майбутнє" вам ніхто не збудує крім вас самих. Але з династіями які поколіннями сидять на керівних посадах треба "підвязувати", це точно шлях у нікуди...

Нажаль зараз такий підхід із запрошенням  варягів уже не спрацює, бо наша бюрократія і корупція все зведе нанівець

[SIDEROCRATOR]

120 років тому 28 травня 1905 р. було відкрито перший астероїд за допомогою блінк-компаратора
 Він був відкритий німецьким астрономом Паулем Гецом в обсерваторії Хайдельберг. Названий на честь стереоскопа , різновиду блінк-компаратора , який вперше був успішно використаний для відкриття саме цього астероїда. Назва була запропонована Карлом Пульфріхом. (566) Стереоскопія (Stereoskopia) - великий астероїд зовнішньої частини головного пояса , що належить до темного спектрального класу C .

Подякували

2 :Edward, rgb

[WEST]

Як відомо, за допомогою блінк-компаратора Клайд Томбо відкрив Плутон.

[SIDEROCRATOR]

Як відомо, за допомогою блінк-компаратора Клайд Томбо відкрив Плутон.

І не тільки Плутон, а ще й купу астероїдів

[Edward]

Як відомо, за допомогою блінк-компаратора Клайд Томбо відкрив Плутон.

Компаратор в який Томбо зайшов Плутон, зараз стоїть в цоколі першого поверху головного будинка Ловвелівської обсерваторії. Він працював до недавнього часу і можна було наочно подивитись як це все виглядало на справжній парі фотоплатівок з реальним об'ектом.

[rgb]

А  якi програми порiвнюють два зображення?

[SIDEROCRATOR]

Як відомо, за допомогою блінк-компаратора Клайд Томбо відкрив Плутон.

Компаратор в який Томбо зайшов Плутон, зараз стоїть в цоколі першого поверху головного будинка Ловвелівської обсерваторії. Він працював до недавнього часу і можна було наочно подивитись як це все виглядало на справжній парі фотоплатівок з реальним об'ектом.

В музеї ГАО теж компаратор є і він навіть робочий

[SIDEROCRATOR]

5 червня 1965 р. народився Майкл Браун (Michael E. Brown; нар. 1965) — американський астроном, професор планетної астрономії в Каліфорнійському технологічному інституті, Майкла Брауна називають «людиною, яка вбила Плутон», адже саме з його ініціативи Плутон був позбавлений статусу планети. У 2010 році Браун написав автобіографічну книгу «Як я вбив Плутон і чому це було неминуче».

У 2012 році за відкриття й опис об'єктів пояса Койпера був нагороджений престижною премією Кавлі.

У 2016 році Майкл Браун, Костянтин Батигін та їх колеги з Каліфорнійського технологічного інституту припустили існування дев'ятої повноцінної планети в Сонячній системі. Браун оцінив імовірність її реального існування в 90 %.

Відкриття транснептунових об"єктів згодом призвело до конфлікту між астрономами, який згодом назвали  "найгіршим з 17 століття"
28 грудня 2004 року команда Майкла Брауна відкрила об'єкт, який згодом дістав назву Гаумеа, на зображеннях, які вона отримала 6 травня 2004 року в Паломарській обсерваторії (США) за допомогою 1,3-метрового телескопа SMARTS, у процесі пошуків, що мали метою відкриття десятої планети Сонячної системи. У команді цей об'єкт називали «Санта», оскільки його відкрили 28 грудня 2004 року, одразу після Різдва. Утім, вже тоді було зрозуміло, що цей об'єкт не може бути планетою, адже він був значно менший від Плутона, тому Браун не поспішав робити офіційне оголошення про відкриття. Натомість він відклав його, разом з оголошеннями про кілька інших великих транснептунових об'єктів (ТНО), сподіваючись невдовзі отримати результати додаткових спостережень, аби точніше визначити їхню природу.

Відкривши супутники Гаумеа, команда усвідомила, що до складу Гаумеа входить більше кам'янистих порід, ніж в інших ТНО, і що її супутники складаються переважно з льоду[5]. Після цього астрономи відкрили невелике сімейство ТНО із близькими орбітами, і дійшли висновку, що вони є рештками крижаної мантії Гаумеа, яку було викинуто в простір унаслідок зіткнення. 7 липня 2005 року, коли Браун завершував підготовку документа з описом відкриття, у нього народилася донька, Лайла, через що оголошення про відкриття ще відклалося. 20 липня[8] команда з Калтеху опублікувала в Інтернеті витяги зі звіту, які мали передувати оголошенню відкриття на конференції у вересні. Гаумеа у них дістала код K40506A.

Як стверджує Пабло Сантос Санц (Pablo Santos Sanz), студент Хосе Луїса Ортіза Морено в Андалусійському астрофізичному інституті (Instituto de Astrofísica de Andalucía) в Обсерваторії С'єрра-Невада у північній Іспанії, приблизно в той самий час він досліджував масив фотографій, які команда Ортіза почала отримувати в грудні 2002 року. За його словами, він знайшов Гаумеа наприкінці липня 2005 року на зображеннях, знятих 7, 9, та 10 березня 2003 року. Згодом він казав, що, перевіряючи, чи знаходили цей об'єкт раніше, його команда наштовхнулася в Інтернеті на стисле повідомлення Брауна, у якому згадувався яскравий транснептуновий об'єкт, дуже схожий на той, який вони знайшли. 26 липня, виконавши пошук довідкового номера об'єкта K40506A у пошуковій системі Google, вони знайшли записи команди Калтеху щодо Гаумеа, але, за твердженням іспанців, ці записи містили дуже мало інформації і не давали змоги з'ясувати, чи про той самий об'єкт ідеться. Крім того, команда Ортіза звернулася до Центру малих планет (MPC) — там теж не знайшлося інформації про цей об'єкт.

Намагаючись закріпити пріоритет відкриття за собою, уночі 27 липня 2005 року іспанці надіслали до MPC електронний лист про відкриття з темою «Відкриття великого ТНО, терміново», не згадуючи при цьому записи команди Калтеху. Наступного ранку вони знову переглядали записи калтехівців, зокрема, спостереження, здійснені впродовж кількох інших ночей. Після цього вони попросили Райнера Стосса (Reiner Stoss) з любительської Астрономічної обсерваторії Мальорки здійснити подальші спостереження. Стосс знайшов Гаумеа на давніх зображеннях оцифрованих слайдів Паломарської обсерваторії ще 1955 року, і тієї ж ночі, 28 липня, знайшов об'єкт на небі за допомогою власного телескопа. Через годину команда Ортіза подала другий звіт до MPC, у якому містилися ці нові дані. І знову жодної згадки про доступ до даних американців не було. Ці дані MPC опублікував 29 липня.

У прес-релізі, опублікованому того ж дня, команда Ортіза назвала Гаумеа «десятою планетою». 29 липня 2005 року Гаумеа отримала свою першу офіційну позначку — тимчасове позначення 2003 EL61, де рік «2003» визначався даними зображення, на якому здійснили відкриття іспанці. 7 вересня 2006 року об'єкту надали номер і його було включено в офіційний каталог малих планет як (136108) 2003 EL61.

Реакція на оголошення
Того самого дня, коли Центр малих планет зробив це оголошення, команда Брауна оголосила про відкриття іншого об'єкта поясу Койпера — Ериди, ще віддаленішого й яскравішого (і, судячи з усього, більшого за Плутон) об'єкта, подавши його як десяту планету. Оголошення було зроблене раніше, ніж планувалося, щоб запобігти можливості інших подібних новин щодо відкриття, оскільки MPC повідомив команду Брауна, що дані її спостережень були загальнодоступні, і вони розуміли, що на той час існувала можливість доступу до даних не тільки щодо Гаумеа, а й щодо Ериди. Того ж дня, коли Ортіз оголосив про відкриття Гаумеа, Браун подав в Astrophysical Journal свій чорновий варіант публікації про перший із її супутників, який він відкрив 26 січня 2005 року.

Браун, хоча він і був розчарований через те, що Ортіз його випередив, привітав його з відкриттям. Він вибачився за те, що перекинув увагу з оголошення про відкриття Гаумеа до свого оголошення — про відкриття Ериди, і пояснив це тим, що хтось переглядав отримані ним дані і що він побоювався, що хтось його випередить. Ортіз нічого не сказав про те, що саме він і переглядав дані Брауна.

Проаналізувавши записи веб-сервера й дізнавшись, що дані спостережень переглядали з комп'ютера в обсерваторії С'єрра-Невада, причому саме напередодні оголошення про відкриття (цих даних було достатньо, щоб команда Ортіза мала змогу віднайти Гаумеа на своїх зображеннях 2003 року), Браун почав підозрювати, що Ортіз його ошукав. 9 серпня він написав Ортізу електронного листа з вимогою пояснень. Ортіз йому не відповів, і тоді 15 серпня команда Калтеху подала в Міжнародний астрономічний союз офіційну скаргу, звинувачуючи команду Ортіза у серйозному порушенні професійної етики науковців і відмові зізнатися у використанні чужих даних, а в MPC він подав прохання позбавити команду Ортіза статусу першовідкривачів. Пізніше Ортіз визнав, що він справді переглядав дані американців, але відмовився визнати це порушенням, стверджуючи, що він просто перевіряв, чи справді об'єкт, який він відкрив, — новий. Тоді Браун поцікавився, чи бачила взагалі іспанська команда цей об'єкт до того, як він опублікував коротке повідомлення про нього та дані, отримані телескопом.

Протокол Міжнародного астрономічного союзу стверджує, що першовідкривачем малої планети вважається той, хто першим подає до Центру малих планет звіт, який містить достатньо даних для надійного визначення орбіти космічного об'єкта, і що першовідкривачу належить пріоритет надання назви. Таким вважався Ортіз зі своєю командою; він запропонував назву Атаеціна — на честь іберійської богині підводного світу. У римській міфології аналогічною богинею є Прозерпіна, яка, у свою чергу, є однією з коханок Плутона[10]. Утім, Атаеціна — хтонічне божество, і таку назву можна було б надати лише об'єкту, який перебуває в резонансі з Нептуном. Нововідкритий об'єкт таким не був.

Додержуючись вказівок Астрономічного союзу, за якими класичні об'єкти поясу Койпера слід називати іменами міфологічних істот, пов'язаних зі Створенням, у вересні 2006 року команда Калтеху подала формальні документи з пропозиціями імен із гавайського пантеону — і для об'єкта (136108) 2003 EL61, і для його супутників, аби «віддати належне місцевості, де ці супутники були відкриті». Імена запропонував Девід Рабіновіц (David Rabinowitz) із команди Калтеху. Гаумеа — протегуюче божество острова Гаваї, де розташована Обсерваторія Мауна-Кеа. Крім того, вона ототожнюється з Папа — богинею землі й дружиною Вакеа (простір); цей факт теж «працює» на її користь, оскільки вважається, що об'єкт 2003 EL61 майже цілком складається з кам'янистих порід і не має товстої крижаної мантії навколо кам'яного ядра, що є типовим для інших відомих об'єктів поясу Койпера. І, нарешті, Гаумеа — це богиня плодючості й дітородіння, у неї багато дітей, які виростають на різних частинах її тіла; цей факт «унаочнює» сімейство крижаних тіл, які, як вважається, відкололися від карликової планети під час давнього зіткнення. Два відомих супутника, які, судячи з усього, утворилися в такий спосіб, дістали імена двох дочок Гаумеа — Хііакі та Намака.

Унаслідок сперечань щодо того, хто є першовідкривачем об'єкта, а також тривалої його класифікації, об'єкт досить довго залишався без затвердженої назви. 17 вересня 2008 року Міжнародний астрономічний союз оголосив, що обидві організації, які відповідають за найменування карликових планет — Комітет щодо номенклатури малих тіл (CSBN) та Робоча група з номенклатури планетних систем (WGPSN), — зійшлися на пропозиції команди Калтеху — «Гаумеа». У CSBN голоси розділилися майже порівну; долю назви вирішив лише один голос. Однак датою відкриття було зазначено дату оголошення — 7 березня 2003 року, а місцем відкриття — Обсерваторія С'єрра-Невада; ім'я першовідкривача не було вказано.

Браян Марсден (Brian G. Marsden), голова Центру малих планет у Гарварді, став на бік Майкла Брауна і заявив: Рано чи пізно нащадки з’ясують, що сталося, і пріоритет буде надано Майку Брауну.
Щодо незазначеного імені першовідкривача він сказав:

Автора відкриття не зазначено навмисно [...] Ми не хочемо спровокувати міжнародний інцидент.
Усю суперечку він назвав найгіршою від початку XVII століття, коли Галілео Галігей і Симон Маріус сперечалися щодо того, хто відкрив чотири великих супутника Юпітера;  урешті-решт її «виграв» Галілей.

Команда Ортіза висувала заперечення рішення щодо назви, закидаючи, що якщо вже не була ухвалена назва «Атаеціна», можна було б принаймні вибрати іншу, аби не називати об'єкт «на користь» жодної зі сторін, і звинуватила Міжнародний астрономічний союз у політичній упередженості. Були чутки, що один із членів CSBM справді пропонував іншу назву — Дагда, богині ірландського пантеону, але врешті-решт її відкинули.

[SIDEROCRATOR]

1085 років тому 10 червня 940 p. народився Абуль-Вафа Мухаммад ібн Мухаммад аль-Бузджані (940 - 998) - один з найбільших математиків і астрономів середньовічного Сходу. Учитель Абу-л-Хасана ібн Юніса.

У написаному ним коментарі до «Альмагесту» Птолемея зведені астрономічні знання того часу, а також викладені результати його власних робіт. У трактаті містяться відомості про одну з нерівностей місячного руху, перевідкрите згодом Тихо Браге. У 998, незадовго до смерті, Абу-л-Вафа спостерігав місячне затемнення в Багдаді одночасно з молодим ал-Біруні, який спостерігав його в Ургенчі, що дозволило точно визначити різницю довгот цих міст.

Математика
Абу-л-Вафа ввів тригонометричні функції тангенс і котангенс і побудував їх таблиці; визначив з високою точністю значення синуса одного градуса. Він же вивів формулу для синуса суми двох кутів, і в один час з ал-Ходжанді і Ібн Іраком довів теорему синусів для сферичних трикутників:

\ Frac {\ sin A} {\ sin a} = \ frac {\ sin B} {\ sin b} = \ frac {\ sin C} {\ sin c}.
Абу-л-Вафа склав коментарі до математичних праць ал-Хорезмі, Евкліда, Діофанта, Гіппарха. Йому належать книги «Про те, чого слід навчитися до вивчення арифметики», «Про те, що потрібно знати переписувачам, ділкам і іншим в науці арифметики», «Про те, що необхідно реміснику з геометричних побудов», «Про застосування шестидесятеричної таблиці» , «Про визначення ребра куба, квадрато-квадрата і того, що складається з них обох».

Подякували

2 :Edward, Marafon333

[WEST]

14 червня 1968 року біля Землі на відстані 6 млн км пролетів астероїд Ікар (1566). Перед його прольотом в багатьох газетних публікаціях (я тоді був школяром) було припущення, що астероїд впаде на нашу планету. На повному серйозі була пропозиція направити до Ікара ракету з ядерним зарядом. Але обійшлося. Знову на такій відстані Ікар пройде біля Землі в 2090 році.

Подякували

1 :Edward

[SIDEROCRATOR]

225 років тому 17 червня 1800 року народився Вільям Парсонс, 3-й лорд Росс (англ. William Parsons, 3rd Earl of Rosse, 1800-1867) - британсько-ірландський астроном і громадський діяч, відомий як конструктор ряду потужних телескопів-рефлекторів, найбільший з яких - 72-дюймовий «Левіафан », побудований в 1845 році, залишався найбільшим телескопом світу до початку XX століття.

Народився в Йорку, в сім'ї Лоуренса Парсонса. Здобув освіту в дублінському Трініті-коледжі і Магдален-коледжі. Оксфордського університету, який закінчив в 1822 році з відзнакою з математики. Після смерті батька в 1841 році він успадкував титул графа і маєтку в графстві Оффалі.
Поряд з науковою, Вільям Парсонс займався політичною діяльністю: він був членом Палати громад (1821-1834) і Палати лордів (1845-1867) Парламенту Великобританії, пером Ірландії (1845-1867), канцлером Трініті-коледжу Дублінського університету (1862-1867) , президентом Лондонського королівського товариства (1848-1854).

Протягом усього життя Вільям Парсонс активно займався астрономією і телескопобудуванням, з 1824 року він був членом Королівського астрономічного товариства. У 1840-х роках він спорудив телескоп з діаметром дзеркала 72-дюйма (1.83 метра), який за свій розмір отримав неофіційну назву «Левіафан», Встановлений в замку Бірр, графство Оффалі.

Будівництво «Левіафана» було розпочато в 1845 році і тривало до 1847 р. Левіафан залишався найбільшим телескопом у світі до початку 20 століття. Телескоп лорда Росса вважався чудом техніки, його зображення широко розповсюджувалися на території Британської імперії. Використовуючи цей телескоп для спостережень, Вільям Парсонс провів каталогізацію великої кількості галактик.

У ході спостережень Парсонс виявив спіральну природу деяких туманностей, відомих сьогодні як спіральні галактики. зокрема, він першим виявив спіральну структуру галактики М51, що пізніше отримала назву «Вир», його малюнки нагадують сучасні фотографії цієї галактики.

Лорд Росс вивчав і замальовував нові туманності, ще не розуміючи, що це цілі зоряні світи - галактики. Правда, він записав, що деякі з них «здаються засіяними зірками». Лорд Росс першим побачив, що багато туманностей мають спіральну форму.

Проводячи спостереження на 36-дюймовому телескопі, Парсонс дав назву Крабовидної туманності.
Одним з головних завдань досліджень Парсонса було спростування небулярної гіпотези, згідно з якою планети і зірки сформувалися з газових туманностей під дією сили гравітації. Парсонс вважав, що туманності мають не газоподібну, а зоряну природу, але в силу недостатньої потужності телескопів поки неможливо розрізнити, що вони складаються з зірок. Росс і його однодумці стверджували, що їм вдалося знайти докази того, що туманність Оріона складається з окремих зірок, що мало б значні наслідки для космології, а також філософії. Противником Парсонса в цьому питанні був Джон Гершель, який, спираючись на результати власних спостережень, стверджував, що туманність Оріона є «істинною» (тобто газоподібною).

Одним з великих шанувальників телескопа Парсонса був ірландський політик Томас Лефрой, який сказав: "Планета Юпітер, яка через звичайне скло видається не більше гарної зірки, виглядає вдвічі більше, ніж місяць, видима неозброєним оком. .. Але геній відображається у всіх деталях цього монстра - як конструкція, так і управління ним. Телескоп важить шістнадцять тонн, і все ж лорд Росс управляє ним наодинці, а дві людини з легкістю, піднімуть телескоп на будь-яку висоту ".

Після смерті Вільяма Парсонса, його син Лоуренс Парсонс опублікував результати спостережень батька, в тому числі відкриті ним 226 об'єктів NGC в публікації Observations of Nebulae and Clusters of Stars Made With the Six-foot and Three-foot Reflectors at Birr Castle From the Year 1848 up to the Year 1878, Scientific Transactions of the Royal Dublin Society Vol. II, 1878.

Телескопи лорда Росса
Лорд Росс побудував велику кількість телескопів -рефлекторов, найбільш відомі з них:

15-дюймовий (38 см)
24-дюймовий (61 см)
36-дюймовий (91 см)
72-дюймовий (180 см) («Левіафан»).

Найбільший телескоп свого часу, телескоп Росса був творінням технології середини 19 ст.; і згадувався у фантастичному романі Жюля Верна «З гармати на Місяць».

Будова телескопа, який повинен був перевершити розмірами найбільший тоді в світі телескоп Гершеля, вилилася у надзвичайно велику на ті часи суму 20 тисяч фунтів стерлінгів.
Лорд Росс не мав кваліфікованих помічників і не володів технологіями виготовлення якісних рефлекторів, і повинен був створювати від початку і виробничу, і технологічну базу. У своєму дворі лорд Росс побудував оптико-механічні майстерні, і навчив оптиці і механіці своїх селян.
Майстерні були високомеханізованими; так, шліфувальні верстати приводилися в рух паровими машинами; технічний рівень був високим для свого часу.

Для головного дзеркала був обраний бронзовий сплав з 80% міді і 20% олова, який був надзвичайно важким для обробки - більш твердим за сталь і крихким як скло, але після полірування відбивав набагато більше світла, ніж інші сучасні йому метали (технологій виготовлення скляних деталей крупного розміру тоді не існувало). Діаметр дзеркала становив 183 см, товщина 15 см, фокусна відстань 14 м, маса 3 тонни. Дзеркало було відлито навесні 1842, і після майже 3-річної обробки було встановлено в спеціальній системі платформ, підпірок і важелів, яка забезпечувала дзеркало від згинання під власною вагою. Труба-футляр довжиною 18 м була зроблена з прибалтійської ялини і скріплена залізними ободами.

Телескоп був встановлений між двох високих кам'яних стін, які оберігали його від вітру і служили опорою. Нижній кінець телескопа, масою 15 т, спирався на універсальний чавунний шарнір, а верх повертався у вертикальній площині двома робітниками за допомогою системи тросів і блоків. Можливий зсув по азимуту не перевищував 12 градусів в одну сторону. Майданчик для спостерігача був збоку від інструменту. Іноді спостереження робилися по системі Ломоносова.

Клімат Ірландії мало підходив для спостережень: за рік бувало всього 60-80 ясних ночей, переважно взимку. Піднімаючись до окуляра холодної вночі по досить хитких дерев'яних сходах, астроном міг впасти і зламати собі шию. Трубу було дуже складно навести на об'єкт, вона в основному могла тільки підніматися і опускатися, а з боку в бік поверталася незначно.

Після смерті лорда в 1867 р спостереження продовжив його син, але він зазвичай віддавав перевагу більш зручним у роботі телескопом з дзеркалом діаметром 91 сантиметр. Онук першого власника телескопа не цікавився астрономією (він був інженером, винайшов парову турбіну), і гігант, який залишався близько 75 років найбільшим телескопом у світі, поступово під дією вологого ірландського клімату занепав. Дзеркало потемніло, цегляні несучі стіни почали руйнуватися, труба звалилася. Спадщиною лорда Росса вже ніхто не цікавився.

Про гігант згадали тільки в 70-х роках минулого століття і провели косметичний ремонт. Нарешті, в 1996 році нинішній власник маєтку вирішив відновити цей пам'ятник науки і техніки. Він зумів домогтися субсидії від держави і від деяких фондів.

Відновити телескоп допомогли старі малюнки і особливо фотографії, зроблені дружиною лорда Росса (вона була першим фотолюбителем в Англії). Малюнки і знімки збереглися в архівах замку. Все ж без осучасненням не обійшлося: важке бронзове дзеркало, яке повністю потемніло, замінили більш легким, з алюмінієвого сплаву. Система тросів і поліспастів залишилася, але тепер її приводить в дію гідравліка.

Урочисте відкриття відновленого телескопа відбулося у вересні 2001 р.

https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=10&cad=rja&uact=8&ved=0CEIQFjAJahUKEwiX4eXPopbGAhUBlBQKHZh7APo&url=https%3A%2F%2Farchive.org%2Fdetails%2Fmonstertelescop00woodgoog&ei=cyqBVddbgahSmPeB0A8&usg=AFQjCNHPPQOU2bBmNn6vUjmSb-PdxB97kw

https://books.google.com.ua/books?id=wyWjVWYWoO8C&pg=PA100&lpg=PA100&dq=monster+telescopes+erected+by+lord+rosse&source=bl&ots=fwGa-mINEx&sig=WQU9-gVF3ZvIoty0BBkUYtoZKKM&hl=ru&sa=X&ved=0CE4Q6AEwC2oVChMIl-Hlz6KWxgIVAZQUCh2YewD6

Подякували

5 :Edward, Chepurny, Jacques, rgb, Олег К

[Edward]

Десь в мене була схема маєтку Росса з поміченим місцем розташування "Левіафану". По давні традиції він був розміщений за картопляною грядкою

[SIDEROCRATOR]

Десь в мене була схема маєтку Росса з поміченим місцем розташування "Левіафану". По давні традиції він був розміщений за картопляною грядкою

То щоб колоради до телескопа не долізли? 

[SIDEROCRATOR]

120 років тому 20 червня 1905 р. народився Видатний астроном, доктор фізико-математичних наук, професор, директор Астрономічної обсерваторії Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка Сергій Костянтинович ВСЕХСВЯТСЬКИЙ  (1905-1984)

Сергій Всехсвятський народився у сім'ї відомого московського священика К.Д. Всехсвятського. Талановитому, допитливому й завзятому підліткові довелося нелегко в післяреволюційній Москві - заважало непролетарське походження. У 13 років він починає працювати. Величезне враження на п'ятнадцятилітнього хлопця справила прочитана ним книга Мейєра "Світобудова". Вона і визначила життєвий шлях С.К. Всехсвятського. Протягом наступних двох років він бере активну участь у роботі Московського товариства аматорів астрономії і 1922 р. одержує рекомендацію для вступу до Московського університету.

Професор С.В. Орлов залучає першокурсника Всехсвятського до кометних досліджень, яким він згодом присвятить значну частину своєї наукової творчості. Перші роботи 18-річного студента, виконані під керівництвом С.В. Орлова, що стосуються вивчення хвостів комети №1912 II і оболонок у голові комети Галлея, були надруковані 1923 р. в Німеччині у відомому часописі "Astronomische Nachrichten".

1924 p. студент останнього курсу університету С. Всехсвятський починає працювати на посаді молодшого наукового співробітника Державного астрофізичного інституту Московського університету, де продовжує дослідження в галузі комет. Він сформулював поняття "абсолютної величини комети" і вперше визначив ці величини для 250 комет. Проаналізувавши отримані дані, Всехсвятський визначив, що в середньому яскравість комет змінюється обернено пропорційно четвертому ступеню радіуса-вектора орбіти комети. Результатом цих фундаментальних досліджень стало відкриття явища швидкої дезінтеграції короткоперіодичних комет, що вказувало на недавнє їх походження. Це твердження суперечило всім відомим на той час теоріям походження комет. Надалі протягом 40 років він розробляє космологію малих тіл Сонячної системи - комет, метеорів, метеорної речовини, кілець великих планет.

1930 р. після закінчення аспірантури в Головнауці Росії С.К. Всехсвятський захищає кандидатську дисертацію, присвячену питанням еволюції й походження комет, і отримує звання викладача вищого навчального закладу, що відповідає сучасному званню доцента. 1935 р. ученому за сукупністю опублікованих наукових праць було присвоєно ступінь доктора фізико-математичних наук, а потім він разом з вісьмома астрономами країни увійшов у першу групу вчених, обраних дійсними членами Міжнародної астрономічної спілки. Того ж року С.К. Всехсвятський переходить до Пулковської астрономічної обсерваторії, де працює спочатку науковим співробітником, а потім заступником директора. У Пулкові він поруч із численними дослідженнями комет бере активну участь в організації важливого експерименту - спостереження сонячної корони під час повного затемнення Сонця 19 червня 1936 р. ідентичними коронографами з різних пунктів у смузі затемнення.

Тоді багато питань з фізики Сонця та сонячно-земних зв'язків були нерозв'язані. Необхідні були нові ідеї і нові підходи, їх генератором і став С.К. Всехсвятський. Поштовхом до відкриття існування постійного корпускулярного витікання із Сонця, носієм якого є корональні промені, зробленого С.К. Всехсвятським, і наступної розробки цієї концепції (1939-1944 pp.) стало вивчення численних знімків нашого світила, отриманих унаслідок спостереження повного сонячного затемнення 19 червня 1936 р.

До середини 50-х років XX ст. багато процесів, що відбуваються у космічному просторі, досліджувалися переважно як статичні і квазіоднорідні. Тому їх теоретичні моделі залишалися тільки моделями, віддалено схожими на дійсні процеси в космосі. Дослідження, проведені С.К. Всехсвятським, дали йому можливість стверджувати, що Всесвіт сповнений динаміки, на Сонці, на планетах і в міжпланетному просторі відбуваються постійні зміни і тому при вивченні космічних процесів потрібно на це зважати.

Однак, опрацювання матеріалів затемнення на цьому не завершилося - попереду чекали важливі й цікаві відкриття. 1939 р. С.К. Всехсвятський успішно проходить конкурс на заміщення посад завідувача кафедри астрономії та директора Астрономічної обсерваторії Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Відтоді все його життя і наукова творчість будуть пов'язані з Київським університетом.

1940 р. С.К. Всехсвятський здійснив серйозні заходи щодо створення нового, а також відновлення наявного в обсерваторії устаткування. На початку війни йому вдалося вивезти його частину до Свердловська, де Київською астрономічною обсерваторією 1942 року разом із Астрономічним інститутом Московського університету було створено Службу Сонця, дані якої використовувалися для розрахунків умов в іоносфері Землі і визначали можливість зв'язку на коротких радіохвилях, що виявилось необхідним під час війни.

Після повернення обсерваторії 1944 р. до Києва під керівництвом С.К. Всехсвятського розпочалося її швидке відновлення.

На початку 1953 р. С.К. Всехсвятський залишив посаду директора обсерваторії. Надалі його наукова праця тривала на кафедрі астрономії Київського університету, завідувачем якої він працював по 1981 р.

Наприкінці 50-х pp. С.К. Всехсвятський ініціює піонерські дослідження полярних сяйв і атмосфери Арктики, які понад 10 років проводилися ним і його учнями. У 60-ті-70-ті pp. співробітники Київського університету під керівництвом С.К. Всехсвятського взяли участь у підготовці й успішному проведенні наукових експериментів у навколоземному космічному просторі, присвячених вирішенню комплексних наукових, науково-технічних і прикладних завдань, пов'язаних із вивченням процесів і явищ, що виникають в атмосфері й магнітосфері Землі під впливом сонячних корпускулярних потоків.

Ідеї про значну роль активних еруптивних процесів у Сонячній системі були застосовані С.К. Всехсвятським під час вивчення проблем Землі та конкретних завдань геології. Він стверджував, що причини багатьох земних явищ слід шукати в Космосі та водночас вивчення геофізичних процесів має пояснити суть явищ, які відбуваються в космічному просторі. С.К. Всехсвятський працює і над філософськими проблемами космогонії, де його ідеї також були незвичайними й нетривіальними. Проведений ним філософський аналіз процесів, які відбуваються у світі галактик, зірок і в Сонячній системі, виявив спільність активних процесів у Всесвіті. Результатом тридцятирічної роботи С.К. Всехсвятського стала фундаментальна монографія 1958 року "Фізичні характеристики комет", а потім ще чотири її доповнення. Ці роботи містять історію всіх комет, які спостерігалися з 466 р. до н. є. по 1975 p., відомості про обставини їх відкриття, подальші спостереження, фотометричні і спектральні дані, елементи орбіт, а також перший у світі каталог абсолютних величин усіх комет, що спостерігалися того часу. Цей каталог став основою різноманітних досліджень з активності й еволюції комет, що проводилися в Україні, Росії, Таджикистані, Чехії, США, Німеччині, Ізраїлі та інших країнах.

Наприкінці 50-х pp. С.К. Всехсвятський на підставі великої кількості тридцятирічних особистих спостережень, досліджень і обчислень дійшов висновку про існування вулканічної активності в системі Юпітера і наявності у планети кільця, подібного до кільця Сатурна. Він показав, що в системах великих планет відбуваються активні вулканічні процеси, які наповнюють речовиною існуючі навколопланетні кільця.

На жаль, підтримки наукового астрономічного товариства він на той час не мав. Але слушність відкриття С.К. Всехсвятського, що багатьом здавалася неймовірною, згодом була підтверджена безпосередніми космічними спостереженнями, проведеними наприкінці 1978 р. американськими міжпланетними станціями "Вояжер-1" і "Вояжер-2", які впродовж кількох місяців досліджували систему Юпітера. Передані на Землю панорамні знімки зафіксували наявність у Юпітера кілець, подібних до кілець Сатурна, велику кількість кратерів різного розміру на поверхні планети та її супутниках і активно діючі вулкани на супутнику Іо.

На початку 1979 р. американський журнал "Sky and Teleskope" водночас із повідомленнями про спостереження системи Юпітера "Вояжерами" вмістив вибірки зі статей С.К. Всехсвятського як сучасних, так і тридцятирічної давнини з його обґрунтуваннями існування кілець Юпітера й вулканічної діяльності у системі планети.

Офіційне визнання, відповідне його науковим заслугам, в останні роки життя С.К. Всехсвятський все ж таки здобув. 1967 р. його обирають почесним доктором Дебреценського університету в Угорщині. 1978 р. Сергій Костянтинович отримує вищу в галузі астрономії наукову премію Академії наук СРСР імені Ф.О. Бредихіна за фундаментальну працю "Фізичні характеристики комет", медалі Астрономічної ради СРСР "За виявлення нових астрономічних об'єктів" та імені Юрія Гагаріна Федерації космонавтики СРСР. Наприкінці 70-х pp. С.К. Всехсвятський майже зовсім втратив зір і не міг проводити оптичні спостереження, але працював він за письмовим столом до останнього дня життя - 6 жовтня 1984 р.

Ім'я С.К. Всехсвятського залишилося в Космосі назавжди - одну з відкритих малих планет № 2721 названо в його честь.

Подякували

6 :gordon2903, Naboka Igor, Edward, rgb, Jacques, Саша Наумов

[angelsky]

«Ну і де вони в такому випадку?» 75 років головної загадки Всесвіту – чи готові ви до відповіді? http://astrodes.com/issues/75-%d1%80%d0%be%d0%ba%d1%96%d0%b2-%d0%bf%d0%b0%d1%80%d0%b0%d0%b4%d0%be%d0%ba%d1%81%d1%83-%d1%84%d0%b5%d1%80%d0%bc%d1%96-%d1%87%d0%be%d0%bc%d1%83-%d0%bc%d0%be%d0%b2%d1%87%d0%b8%d1%82%d1%8c-%d0%b2/

Подякували

2 :ds40a, S.Fire

[WEST]

Це вже історія.

[SIDEROCRATOR]

Ось ще фото зі Всехсвятським
 коло телескопа в Пулково

Подякували

1 :gordon2903

[WEST]

Цікаво, а хто ці гарні дівчата: екскурсанти, чи майбутні світила астрономічної науки?