Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 280102 раз)

ds40a

Цитата: WEST від 13 Квітня 2026, 09:35:50

... а четвертим буде той, хто ступить на Марс.

Як би нам не хотілося і не мріялося, а поки реальних перспектив ступити на Марс у найближчі десятки, а може і сотні років не видно.

p.s. І чи є в загалі доцільність людської присутності при дослідженні Сонячної системи? Мені здається є лише одна оправдана мета присутності людини - це переселення і колонізація.

SIDEROCRATOR

120 років тому 11 квітня 1901 р. народився американський астроном Дональд Говард Мензел (англ. Donald Howard Menzel;1901 — 1976)

920 року закінчив Денверський університет, отримав спеціальність хіміка. Потім працював у Принстонському університеті, прослухав там курс астрофізики, який викладав Г. Н. Рассел. У 1924—1926 роках викладав в університетах штатів Індіана, Огайо і Каліфорнійському, упродовж 1926—1932 років працював у Лікській обсерваторії, з 1932 року — у Гарвардському університеті (у 1935—1971 роках — на посаді професора, у 1952—1966 роках — директор, з 1966 року — почесний директор Гарвардської обсерваторії).

Основні наукові праці присвячені фізиці атмосфер Сонця і зірок, фізики газових туманностей. У Лікській обсерваторії виконав перше детальне дослідження сонячної хромосфери на основі теорії утворення ліній поглинання і випромінювання (за спектрами, отриманими В. В. Кемпбеллом під час чотирьох повних сонячних затемнень). Визначив вміст хімічних елементів у хромосфері, показав, що фізичні умови в ній істотно відрізняються від умов у фотосфері (висока температура, висока ступінь збудження атомів). Розробив новий теоретичний підхід до вивчення будови хромосфери. Вивчав будову протуберанців і рух речовини в них, фізичну природу сонячних плям, походження сонячних спалахів. Брав участь у спостереженнях 16 повних сонячних затемнень. Незалежно від Г. Занстри розробив у 1926 році метод визначення температур ядер планетарних туманностей. У великому циклі робіт «Фізичні процеси в газових туманностях», проведених в 1937—1945 роках спільно з Л. Г. Аллером, Дж. Бейкером та іншими, заклав основи кількісного аналізу небулярних спектрів. Виконав розрахунки інтенсивностей ліній, розвинув теорію переносу випромінювання в туманностях, розглянув вплив інших атомів, крім водню, на температуру планетарної туманності. Досліджував спектри кількох нових зірок (спільно з С. Г. Пейн-Гапошкіною), затемнену змінну ζ Візничого. Низка робіт належить до теорії атомних спектрів, хімії, фізики земної атмосфери. У роки другої світової війни займався вивченням поширення радіохвиль, його добових і сезонних варіацій, впливу на нього сонячної активності, брав участь у створенні Центральної лабораторії розповсюдження радіохвиль в Національному бюро стандартів.

Великі заслуги Мензела як організатора науки. За його ініціативою було створено дві високогірні обсерваторії для вивчення Сонця — в Клаймаксі (штат Колорадо) і Сакраменто-Пік (штат Нью-Мексико). Під керівництвом Мензела Гарвардська обсерваторія перетворилася на великий центр радіоастрономічних і космічних досліджень. Він був ініціатором переводу Смітсонівської астрофізичної обсерваторії з Вашингтона в Кембридж, де вона стала однією з найбільших обсерваторій у світі. Надалі Гарвардська і Смітсонівська обсерваторії злилися, утворивши Гарвардсько-Смітсонівський центру астрофізики.

Автор низки широко відомих науково-популярних книг: «Літаючі блюдця» (1953), «Наше Сонце» (1959), «Огляд Всесвіту» (спільно з Ф. Л. Віппл, Ж. де Вокулер, 1970).

SIDEROCRATOR

170 років тому 12 квітня 851 р. народився Е́двард Во́лтер Ма́ундер (англ. Edward Walter Maunder; 1851 — 1928) — англійський астроном, який здобув популярність завдяки роботам, присвяченим вивченню сонячної активності. Відкритий ним період довготривалого зменшення кількості сонячних плям дістав назву Мінімум Маундера.

Здобув освіту в Юніверсіті-коледжі і Кінгз-коледжі в Лондоні. З 1873 працював в Гринвіцькій обсерваторії. Проводив фотографічні спостереження Сонця, вивчав плями, обертання Сонця і його зв'язок з геомагнітними збуреннями. Зібрав докази про існування періоду дуже низької активності Сонця між 1645 і 1715, коли на його диску майже не було плям (так званий «маундерів мінімум»). Хоча сонячні плями були відкриті в 1610 і систематично спостерігалися навіть в найперші, примітивні телескопи, в період маундерівського мінімуму було лише декілька повідомлень про їхню появу, і щоразу досвідчені спостерігачі сприймали це як рідкісну подію. Бували періоди в декілька років, коли не з'являлося жодної плями. Після 1715 їхня кількість знов зросла. Цікаво, що в цей же час спостерігалися сильні холоди: період з 1550 до 1850 відомий як Малий льодовиковий період в Європі. Правда, поки немає доказів його фізичного зв'язку з маундерівськім мінімумом сонячної активності.

Маундер вивчав також ефект систематичного переміщення ділянки формування сонячних плям з середніх широт Сонця до його низьких широт протягом кожного циклу активності Сонця (близько 11 років). Міграцію місць народження плям по широті відмітив ще Х.Шейнер (1575–1650), описав Р.К.Керрінгтон (1826–1875), детально прослідкували Р.Вольф (1816–1893) і Г.Шперер (1822–1895), а сама закономірність зміни широти сонячних плям з фазою сонячного циклу відома як «закон Шперера». У 1904 Маундер опублікував важливу діаграму («метелик Маундера»), що виявляє міграцію сонячних плям по широті протягом сонячного циклу.

Маундер також спектроскопічно досліджував планети, комети, нові зірки, туманності. Організував Британську астрономічну асоціацію, очолював в ній секцію Марса; вважав, що марсіанські канали утворені випадковими, не зв'язаними між собою дрібними деталями на поверхні. Багато займався популяризацією астрономії і разом з дружиною, астрономом Ені Маундер, вів щомісячну астрономічну сторінку в газеті «Дейлі ньюс». Автор книг «Королівська Гринвіцька обсерваторія» (1900), «Астрономія без телескопа» і «Астрономія Біблії» (1908).

SIDEROCRATOR

135 років тому 22 квітня 1891 р. народився Га́рольд Дже́ффріс (англ. Sir Harold Jeffreys; 1891 — 1989) — англійський геофізик, метеоролог, астроном, математик і статистик, член Лондонського королівського товариства (1925).

Основні наукові роботи присвячені вивченню руху, будови і розвитку Землі. Займався питаннями походження Сонячної системи і теорією коливань широт. Розвинув запропоновану Дж. Г. Джинсом припливну теорію еволюції Сонячної системи, оцінив вік її згідно з цією теорією в кілька мільярдів років. Вивчаючи еволюцію системи Земля-Місяць, обчислив, що пройшло 4 млрд років, перш ніж Місяць досяг свого сучасного стану. Визначив параметри річного руху полюсу обертання і полюса інерції Землі як за астрономічними, так і за метеорологічними даними. Запропонував затухаючу модель чандлерівського руху полюса Землі, збуджуваного нерегулярними варіаціями річного руху полюса. Джеффріс належать також роботи із застосування теорії ймовірностей до аналізу астрономічних спостережень. Досліджував вплив в'язкості земної кулі на постійну нутації і властивості шару верхньої мантії на глибині близько 400 км. Склав криву часу пробігу сейсмічних хвиль, яка широко застосовується для визначення епіцентрів віддалених вогнищ землетрусів.

Автор книг «Земля, її походження та будова» (1924, рос. пер. 1960), «Теорія ймовірностей» (1946), «Методи математичної фізики» (1966; два останні у співавторстві з дружиною Б. Свірлс).

SIDEROCRATOR

120 років тому 28 квітня 1906 р. народився американський астроном Барт Ян Бок (1906 — 1983)

Народився в Горні. Закінчив Лейденський університет в 1926. У 1927—1929 працював в Астрономічній лабораторії ім. Я. К. Каптейна Гронінгенського університету. 1929 року перебрався до США. У 1933—1957 працював в Гарвардському університеті (з 1947 — професор). У 1957—1966 — директор обсерваторії Маунт-Стромло (Австралія) і професор Австралійського національного університету. З 1966 — професор університету Арізони (США), в 1966—1970 — директор Стюардовської обсерваторії цього університету.

Наукові роботи присвячені вивченню структури, динаміки й еволюції Галактики. У ранніх роботах отримав оцінки віку зоряних скупчень з урахуванням впливу галактичного гравітаційного поля, вивчав просторовий розподіл зір. Досліджував спіральну структуру Галактики за розподілом гарячих OB-зір, цефеїд та зон іонізованного водню. Одним з перших усвідомив значення радіолінії водню 21 см для вивчення будови Галактики і був ініціатором створення першого радіотелескопа в Гарвардській обсерваторії (на станції Агессиз поблизу Кембриджа). Одним з перших застосував теорію хвиль щільності до проблеми спіральної структури Галактики. Вніс істотний внесок до вивчення південних ділянок Чумацького Шляху й Магелланових Хмар. 1947 року спільно з Е.Рейлі виявив невеликі темні туманності круглої форми, що сильно поглинають світло й видимі лише на тлі яскравих дифузних туманностей. Ці темні туманності названо глобулами Бока. Їх розміри — від 10 000 а. е. до 1-2 світлових років, а маса — від 0,001 до 0,1 M☉.

Автор кількох монографій, зокрема монографії «Чумацький Шлях» (разом із Прісциллою Бок (1-е вид. 1941, рос. пер. 1948, 1978).

SIDEROCRATOR

130 років тому 23 квітня 1896 р. в Миколаєві народився видатний оптик Д. Д. Максутов (1896-1964)

Детальніше про Максутова можна прочитати в статтях дослідника життя та діяльності Максутова - Едварда Тригубова:
http://www.astroclub.kiev.ua/forum/index.php?page=98;print
http://www.astroclub.kiev.ua/forum/index.php?page=181;print

Edward

Цитата: SIDEROCRATOR від 04 Травня 2026, 09:14:33

130 років тому 23 квітня 1896 р. в Миколаєві народився видатний оптик Д. Д. Максутов (1896-1964)

Детальніше про Максутова можна прочитати в статтях дослідника життя та діяльності Максутова - Едварда Тригубова:
http://www.astroclub.kiev.ua/forum/index.php?page=98;print
http://www.astroclub.kiev.ua/forum/index.php?page=181;print

Про Максутова багато сказано. Але ми забули за його товариша Михайла Навашина. Який був добре відомий телескопобудівникам старшого покоління, його 130 річний ювілей ми теж пропустили ( він з Максутовим одного року)
Народився він у Києві у сім'ї професора ботаніки університету св.Володимира Сергія Навашина. Освіту він отримав у Київському Політехнічному інституті на сільгосп відділенні (1920-1924)(так що в нас з ним одна альма-матер

). Потім він працював у Тбілісі, до 1927. З 1927 по 1937 він працював у Тимірязєвському інституті у москві, був завідуючим Ботанічного саду МДУ. У 1927-29 році він працював у відрядженні в університеті Берклі (Каліфорнія, США). Потім в інституті цитології АН СРСР (до 1948 року). З 1955 він переїхав у Ленінград, де працював зав.кафедрою генетики та селекції рослин. З 1969 до кінця життя він працював в інституті хімічної фізики АН СРСР. Помер у 1973 році, похований на кладовищі у Передєлкіно.
Ще на початку своєї наукової кар'єри, він довів, що усі морфологічні ознаки у рослин передаються через хромосомний набір у ядрі клітини. Це відкриття протиставило його до тих ідей, що панували у часи "лисенківщини", яку особисто підтримував великий "ботанік" усіх часів та народів Йосип Сталін ("цвєла страна под єго ясньім взором, он лішь сухіє вєткі обрєзал"(с)). Тому, на протязі багатьох років Навашин був у науковій опалі. Лише після смерті Сталіна, перебуваючи у засланні (50-ті роки, Ленінград) він підписав "листа трьохсот" радянських вчених у ЦК КПРС з осудженням діяльності Т. Д. Лисенко, цей лист поклав край його анти науковій діяльності.
В астрономію він закохався ще у юнацтві. Підштовхнула його до цього поява комети Галлея у 1910 році. Пізніше, він з своїм знайомим студентом-астрономом неодноразово відвідував обсерваторію Київського університету де вони спостерігали небо у телескоп.
У 1930-х роках, він очолив московське відділення ВАГО, де на громадських засадах заснував гурток телескобудування. В 1936 році він очолив експедицію цього гуртка по спостереженню сонячного затемнення біля станції Ак Булак. Експедиція була вдалою, були отримані якісні знімки сонячної корони.
З Максутовим, Навашин познайомився під час війни. Це сталося в санаторії АН СРСР "Узкоє" в під москвою. Тоді ж свідком їх розмов став відомий палеонтолог та письменник-фантаст І. Єфремов. Розповідь про те, що астрономічне дзеркало можна виготовити руками, ходячи навколо бочки, справила не аби яке враження на Єфремова. Пізніше він навіть зробив це зайняття найулюбленішим хоббі однієї з героїнь його фантастичного роману...
Знайомство поклало початок їхньої дружби, що тривала до смерті Максутова у 1964 році. З "подачі" Максутова Навашин розпочав видання низки інструкцій, а потім і повноцінних книжок по телескобудуванню. Які витримали кілька перевидань (останнє 1979 року). Вони дещо застаріли вже у 1960-х роках, але технологія виготовлення дзеркала в нього написана досить добре і досі не втратила актуальність, особливо це стосується ручної обробки невеликих за розміром дзеркал. Навашин добре знав англійську і переклав ще кілька закордонних книжок з астрономії (наприклад книжку Димітрова і Беккера "Телескопи і приладдя до них", 1947). Також, він хотів перекласти відоме видання "Аmateur Telescope making" Інгалса, але воно було двотомне і видавництва у важкі повоєнні роки відмовили йому. Один том з довоєнного видання "АТМ", що належав Навашину зберігся (зараз він зберігається у мене). Навашин також у відпустках займався виготовленням дзеркал за проханням любителів, та клубів аматорів. Як згадувала Т.Д. Максутова, Навашин казав, що коли він полірує дзеркало, він відпочиває, а в голові вже "зріє" наступна стаття на біологічну тему... Видатний вчений і справжній аматор.
...
ПМ.
1) М.С. Навашин, 1970 рік
2) Інструкція (перша) по виготовленню рефлектора, 1949 рік (з дарчим написом Д.Д. Максутову)

Mott

Aga,

SIDEROCRATOR

185 років тому 17 травня 1836 року народився англійський астроном Джо́зеф Но́рман Ло́к’єр (1836-1920)

Освіту здобув у приватних навчальних закладах. З 1857 року служив клерком у військовому відомстві, з 1870 року — секретар урядової комісії з науки, потім працював у відділі науки і мистецтва в Південному Кенсінгтоні. З 1881 — професор астрофізики в Королівському коледжі, в 1885-1913 — директор Обсерваторії сонячної фізики цього коледжу в Південному Кенсінгтоні. З 1913 року працював у приватній обсерваторії в Сідмуті, яка після його смерті стала називатися Обсерваторією імені М. Лок’єра.

Лок'єр більш відомий як Піонер спектроскопічного вивчення Сонця і зірок. Надавав особливого значення паралельним астрономічними спостереженнями і лабораторним експериментам.
У 1866 почав спектральні спостереження сонячної поверхні і відзначив зміни в спектрі при переході від диска до плям, подібні змінам при переході від іскрового спектру до дугового в лабораторії. Інтерпретував ці зміни на основі своєї гіпотези дисоціації атомів при підвищенні температури. У розвитку цієї гіпотези близько підійшов до ідеї іонізації атомів.
У 1866 році розробив ідею методу спостереження протуберанців поза затемненням і в 1868 році вперше застосував цей метод на практиці (одночасно з П’єром Жансеном, який незалежно відкрив той же метод).

18 серпня 1868 французький вчений П'єр Жансен, перебуваючи під час повного сонячного затемнення в індійському місті Гунтур, вперше досліджував хромосферу Сонця. Жансену вдалося налаштувати спектроскоп таким чином, щоб спектр корони Сонця можна було спостерігати не тільки під час затемнення, а й у звичайні дні. На наступний же день спектроскопія сонячних протуберанців наряду з лініями водню — синьою, зелено-блакитною і червоною — виявила дуже яскраву жовту лінію, спочатку прийняту Жансеном та іншими спостерігавшими її астрономами за лінію D натрію. Жансен негайно написав про це до Французької Академії наук. Згодом було встановлено, що яскраво-жовта лінія в сонячному спектрі не збігається з лінією натрію і не належить жодному з раніше відомих хімічних елементів.

Через два місяці, 20 жовтня, англійський астроном Норман Лок'єр, не знаючи про досліди французького колеги, також провів дослідження сонячного спектру. Виявивши невідому жовту лінію з довжиною хвилі 588 нм (більш точно 587,56 нм), він позначив її D3, так як вона була дуже близько розташована до фраунгоферових ліній D1 (589,59 нм) і D2 (588,99 нм) натрію. Через два роки Лок'єр пояснив її походження присутністю на Сонці нового елементу та спільно з англійським хіміком Едвардом Франкландом, у співпраці з яким він працював, запропонував дати новому елементу назву «гелій» (від дав.-гр. ἥλιος — «сонце»).

Цікаво, що листи Жансена і Лок'єра прийшли до Французької Академії наук в один день — 24 жовтня 1868, однак лист Лок'єра, написаний ним чотирма днями раніше, прийшов на кілька годин раніше. На наступний день обидва листи були зачитані на засіданні Академії. На честь нового методу дослідження протуберанців Французька академія вирішила викарбувати медаль. На одній стороні медалі були вибиті портрети Жансена і Лок'єра над схрещеними гілками лавра, а на іншій — зображення міфологічного бога Сонця Аполлона, на колісниці запряженою четвіркою коней.

Лок'єр також розробив схему зоряної еволюції, яка, хоч і була заснована на помилковій метеорній гіпотезі походження та розвитку зірок і на гіпотезі дисоціації атомів, дозволила йому створити першу спектральну класифікацію, що підкреслювала значення температури атмосфери зірки для характеру її спектру. Виконав ряд досліджень з вивчення зв’язку між погодою на Землі і сонячною активністю.
Першим серйозно підійшов до питання про астрономічне призначення мегалітичних пам’яток (Стоунхендж і інші) на території Великобританії. У 1870—1905 роках очолював вісім експедицій для спостереження повних сонячних затемнень.

У 1869 році заснував широко відомий загальнонауковий щотижневий журнал Nature і був його редактором до кінця життя. Автор багатьох книг з фізики Сонця і зірок.

SIDEROCRATOR

B 20-x числах травня 1910 р. Земля пройшла через хвіст комети Галлея

Під час цієї появи комета Галлея вперше була сфотографована і вперше отримані спектральні дані про її склад. Мінімальна відстань від Землі склалa всього 0,15 а. е., і комета представляла собою яскраве небесне явище. Комета була виявлена 11 вересня 1909 на фотоплатівці М. Вольфом в Гейдельберзі за допомогою 72-см телескопа-рефлектора, обладнаного фотокамерою, у вигляді об'єкта 16-17 зоряної величини (витримка при фотографуванні становила 1 год). Ще більш слабке зображення пізніше знайшлося на фотоплатівці, отриманій 28 серпня. Комета пройшла перигелій 20 квітня (на 3 дні пізніше передбачення Ф. Х. Кауелл і Е. К. Д. Кроммеліна) і на початку травня представляла собою яскраве видовище на передсвітанковому небі. У цей час крізь хвіст комети пройшла Венера. 18 травня комета виявилася точно між Сонцем і Землею, яка теж на кілька годин поринула в кометний хвіст, який завжди спрямований від Сонця. У той же день 18 травня комета пройшла по диску Сонця. Спостереження в Москві проводили В. К. Цераський і П. К. Штернберг за допомогою рефрактора з розділенням 0,2-0,3 ", але не змогли розрізнити ядра. Оскільки комета перебувала на відстані 23 млн км, це дозволило оцінити, що його розміри складають менше 20-30 км. Той же результат був отриманий за спостереженнями в Афінах. Правильність цієї оцінки (максимальний розмір ядра виявився близько 15 км) вдалося підтвердити під час наступної появи, коли ядро вдалося дослідити зблизька за допомогою космічних апаратів. В кінці травня - початку червня 1910 комета мала 1 зоряну величину, а її хвіст мав довжину близько 30 °. Після 20 травня вона стала швидко віддалятися, але фотографічно реєструвалася до 16 червня 1911 (на відстані 5,4 а. о.).

В ході численних досліджень було отримано близько 500 фотографій голови і хвоста комети, близько 100 спектрограм. Було також виконано велику кількість визначень положення комети, уточнивши її орбіту, що мало велике значення при плануванні програми досліджень за допомогою космічних апаратів напередодні наступної появи 1986 року. На підставі досліджень обрисів голови комети за допомогою довгофокусних астрографів С. В. Орлов побудував теорію формування кометної голови.

Спектральний аналіз хвоста комети показав, що в його складі присутні отруйний газ ціан і чадний газ. Оскільки 18 травня Земля повинна була пройти через хвіст комети, це відкриття спровокувало передбачення кінця світу, паніку і ажіотажний попит на шарлатанські «антикометні таблетки» і «антикометні парасольки». Насправді, як відзначили багато астрономів, хвіст комети настільки розріджений, що не може надати жодних негативних ефектів на земну атмосферу. 18 травня і в наступні дні були організовані різноманітні спостереження і дослідження атмосфери, але ніяких ефектів, які можна було б пов'язати з дією кометної речовини, виявлено не було.

SIDEROCRATOR

205 років тому 27 травня 1821 р. було засновано Миколаївську астрономічну обсерваторію.

Миколаївська астрономічна обсерваторія заснована в 1821 р. адміралом Олексієм Самуїловичом Грейгом як морська обсерваторія з метою забезпечення Чорноморського флоту часом, картами та навчання морських офіцерів астрономічним методам орієнтування. Місцем для будівництва обсерваторії була обрана вершина Спаського кургану — найвищий пагорб м. Миколаєва (52 м), автором проекту головного будинку був головний архітектор Чорноморського адміралтейства Федір Іванович Вунш (1770–1836). За рекомендацією Василя Яковича Струве на пост першого директора був призначений Карл Христофорович Кнорре (1801–1883), якому тоді ще не було й 20 років. Одночасно з діяльністю з підготовки морських офіцерів він почав займатися науковими астрономічними дослідженнями, відомий в історії астрономії як автор 5-го аркуша зоряної карти Берлінської академії наук, за допомогою якої потім були відкриті малі планети 5 Астрея і 8 Флора. К. Кнорре пробув на посаді директора обсерваторії 50 років. Астрономічні дослідження в Обсерваторії були продовжені Другим директором Іваном Єгоровичем Кортацці (1837–1903), який створив каталог положень зірок, згодом названий «Миколаївська зона». У морський період діяльності обсерваторії К. Х. Кнорре і І. Є. Кортацці були виконані гідрографічні роботи на Азовському, Чорному і Мармуровому морях, проведені описи та визначені більш точні географічні координати багатьох опорних пунктів карт зазначених морів. Флот був забезпечений точними інструментами і досконалими методами визначення часу (довготи) і широти.

До 1911 року обсерваторія перебувала в Морському міністерстві, з 1912 по 1991 рр. МАО — південне відділення Пулковської обсерваторії. Головним завданням обсерваторії в цей період було поширення системи Пулковських абсолютних зоряних каталогів на південне небо і виконання регулярних спостережень Сонця та тіл Сонячної системи. Для оснащення нового відділення з Одеси були перевезені Вертикальний круг Репсольда і пасажний інструмент Фрейберга-Кондратьєва. У період найбільших потрясінь у житті нашого суспільства: Першої Світової війни, революції, громадянської війни, обсерваторії вдалося пережити і зберегти статус наукової установи, її директором був Борис Павлович Остащенко-Кудрявцев (1879–1956). Відродження обсерваторії після важких випробувань пов'язано з ім'ям четвертого директора Леоніда Івановича Семенова (1878–1965), який очолив обсерваторію в 1923 році. У 1931 році в МАО була створена високоточна Служба часу, яка брала участь у національних і міжнародних програмах з визначення точного часу, а в 1935 році обсерваторія була включена в систему установ Академії наук СРСР як Пулковського відділення.

У роки німецько-радянської війни з серпня 1941 по березень 1944 року обсерваторія перебувала у зоні німецької окупації. Директору Л. І. Семенову вдалося зберегти її від серйозних пошкоджень і руйнувань. У роки повоєнного відродження директором обсерваторії (в 1951 році) призначається Яків Юхимович Гордон (1912–1978). У 1955 році до Миколаєва з Пулкова було перевезено меридіанне коло Репсольда, на якому після відновлення і ряду модернізацій протягом 40 років велися різні спостережувальні програми. У 1961 році після введення в дію перевезеного також з Пулкова зонного астрографа фірми «Карл Цейс» в МАО почалася історія фотографічної астрометрії. Миколаївські фотографічні спостереження тіл Сонячної системи знаходяться в числі одних з найточніших у світі. У 1957–1969 роках проводилися візуальні і фотографічні спостереження ШСЗ для визначення їх орбіт. А в 70-80-ті роки обсерваторія була ініціатором і основним виконавцем декількох наукових експедицій для спостережень в умовах полярної ночі на острові Західний Шпіцберген, в умовах високогір'я на Кавказі. У загальній складності в МАО було створено близько 35 різних каталогів положень небесних світил.
2 квітня 2024, Кабінет Міністрів України ухвалив рішення про приєднання Миколаївської астрономічної обсерваторії до Головної астрономічної обсерваторії НАН України

Polaris

Грейг, Вунш, Струве, Кнорре, Кортацці, Фрейберг - які цікаві прізвища

Edward

Що цікаво, що об'єктив того ширококутного астрографа був побудований по оптичні схемі об'єктива Росса (чотири окремі лінзи з великими повітряними проміжками). Цю схему "Зайс" використовував доволі рідко. За виглядом він схожий на "Ортагоз" Туригіна, що ставився на радянський "Фотокор" у 30-х.
Цьому інструменту не везло з самого початку. Як він тільки прибув до обсерваторії і його дістали з тари, та встановили у павільйоні, то при перших же спостереженнях з'ясувалося, що об'ектив мав децентровку лінз і велику сферичну аберацію. Його забракували і відправили на "Зайс". Де він "пробовтався " більше року. Коли його повернули, то з'ясувалося, що то взагалі інший об'ектив і там довелось ще переробляти на трохи більший фокус... Коли його встановили, то отримали непогані результати. Це і був цей об'ектив Росса, що стоїть там і зараз. Але пригоди на цьому не закінчилися... При довгих експозиціях з'ясувалося, що хробачий (

) механізм має велику періодичну похибку... Гвинта витягли і знову відправили на завод, де він "загубився" ще на рік. Врешті решт все "зрослося" і інструмент нарешті запрацював. По непідтвердженим данними поки "хробак" повз з Германії, об'ектив дороболяли до кондиції у лабораторії Д.Максутова...

rgb

Переробили хробачу пару на черв'ячну.

SIDEROCRATOR

Цитата: rgb від 28 Травня 2026, 07:08:45

Переробили хробачу пару на черв'ячну.

головне щоб не на глистову

SIDEROCRATOR

200 років тому 26 травня 1826 р. народився англійський астроном Рі́чард Крі́стофер Ке́ррінгтон (1826 - 1875)

Закінчив Кембриджський університет (1848). У 1849—1852 — спостерігач в обсерваторії Даремського університету, в 1853—1861 працював у власній обсерваторії в Редгіллі. Член Лондонського королівського товариства (1860). Золота медаль Лондонського королівського астрономічного товариства (1859).

Основні роботи з вивчення Сонця. Досліджував рух плям, обертання Сонця та інше. Визначив елементи обертання Сонця і систематичне зростання періоду обертання з геліографічною широтою. Запропонував умовний початковий меридіан для відліку геліографічних довгот.

Спостерігав розташування зір, малих планет і комет. Склав і опублікував в 1857 році каталог точних розташувань 3735 навколополюсних зір, яскравіших за 11-ту зоряну величину.

Керрінгтон і Годжсон (Richard Hodgson, Індія) відкрили спалахи на Сонці. Вони одночасно 1 вересня 1859 року зареєстрували настільки потужний сонячний спалах, що його можна було побачити на тлі яскравої фотосфери в «білому світлі» без застосування світлофільтрів. Такі події вельми рідкісні. Повна енергія такого спалаху становить 1025 Дж (звичайно 1021 Дж і спостерігати її найчастіше можна в червоних лініях H2). Ця магнітна буря дістала назву Подія Керрінгтона.

Через 17 годин ніч над Америкою стала днем: було світло від зелених і малинових спалахів сяйва. Здавалося, що міста охоплені вогнем. Заграву над своїми головами спостерігали навіть жителі Куби, Ямайки, Гавайських островів, котрі ніколи раніше нічого подібного не бачили. Магнітометри зашкалило. Телеграф вимкнувся. З апаратів сипалися іскри, жалячи телеграфістів і підпалюючи папір.

У 1863 році після тривалих спостережень Керрінгтон установив, що період обертання Сонця на екваторі становить 24,96 доби, а на широті 35 градусів — 26,83 доби, тим самим довівши, що Сонце обертається не як тверде тіло. Точно визначив розташування осі обертання Сонця (1863), установив закономірності в розподілі плям по диску.

SIDEROCRATOR

205 років тому 27 травня 1821 р. було засновано Миколаївську астрономічну обсерваторію.

Миколаївська астрономічна обсерваторія заснована в 1821 р. адміралом Олексієм Самуїловичом Грейгом як морська обсерваторія з метою забезпечення Чорноморського флоту часом, картами та навчання морських офіцерів астрономічним методам орієнтування. Місцем для будівництва обсерваторії була обрана вершина Спаського кургану — найвищий пагорб м. Миколаєва (52 м), автором проекту головного будинку був головний архітектор Чорноморського адміралтейства Федір Іванович Вунш (1770–1836). За рекомендацією Василя Яковича Струве на пост першого директора був призначений Карл Христофорович Кнорре (1801–1883), якому тоді ще не було й 20 років. Одночасно з діяльністю з підготовки морських офіцерів він почав займатися науковими астрономічними дослідженнями, відомий в історії астрономії як автор 5-го аркуша зоряної карти Берлінської академії наук, за допомогою якої потім були відкриті малі планети 5 Астрея і 8 Флора. К. Кнорре пробув на посаді директора обсерваторії 50 років. Астрономічні дослідження в Обсерваторії були продовжені Другим директором Іваном Єгоровичем Кортассі (1837–1903), який створив каталог положень зірок, згодом названий «Миколаївська зона». У морський період діяльності обсерваторії К. Х. Кнорре і І. Є. Кортацці були виконані гідрографічні роботи на Азовському, Чорному і Мармуровому морях, проведені описи та визначені більш точні географічні координати багатьох опорних пунктів карт зазначених морів. Флот був забезпечений точними інструментами і досконалими методами визначення часу (довготи) і широти.

До 1911 року обсерваторія перебувала в Морському міністерстві, з 1912 по 1991 рр. МАО — південне відділення Пулковської обсерваторії. Головним завданням обсерваторії в цей період було поширення системи Пулковських абсолютних зоряних каталогів на південне небо і виконання регулярних спостережень Сонця та тіл Сонячної системи. Для оснащення нового відділення з Одеси були перевезені Вертикальний круг Репсольда і пасажний інструмент Фрейберга-Кондратьєва. У період найбільших потрясінь у житті нашого суспільства: Першої Світової війни, революції, громадянської війни, обсерваторії вдалося пережити і зберегти статус наукової установи, її директором був Борис Павлович Остащенко-Кудрявцев (1879–1956). Відродження обсерваторії після важких випробувань пов'язано з ім'ям четвертого директора Леоніда Івановича Семенова (1878–1965), який очолив обсерваторію в 1923 році. У 1931 році в МАО була створена високоточна Служба часу, яка брала участь у національних і міжнародних програмах з визначення точного часу, а в 1935 році обсерваторія була включена в систему установ Академії наук СРСР як Пулковського відділення.

У роки німецько-радянської війни з серпня 1941 по березень 1944 року обсерваторія перебувала у зоні німецької окупації. Директору Л. І. Семенову вдалося зберегти її від серйозних пошкоджень і руйнувань. У роки повоєнного відродження директором обсерваторії (в 1951 році) призначається Яків Юхимович Гордон (1912–1978). У 1955 році до Миколаєва з Пулкова було перевезено меридіанне коло Репсольда, на якому після відновлення і ряду модернізацій протягом 40 років велися різні спостережувальні програми. У 1961 році після введення в дію перевезеного також з Пулкова зонного астрографа фірми «Карл Цейс» в МАО почалася історія фотографічної астрометрії. Миколаївські фотографічні спостереження тіл Сонячної системи знаходяться в числі одних з найточніших у світі. У 1957–1969 роках проводилися візуальні і фотографічні спостереження ШСЗ для визначення їх орбіт. А в 70-80-ті роки обсерваторія була ініціатором і основним виконавцем декількох наукових експедицій для спостережень в умовах полярної ночі на острові Західний Шпіцберген, в умовах високогір'я на Кавказі. У загальній складності в МАО було створено близько 35 різних каталогів положень небесних світил.

SIDEROCRATOR

125 років тому 10 червня 1901 р. народився А́нтонін Бе́чварж (1901 — 1965) — чеський метеоролог і астроном.

Бечвар народився в Старій Болеславі, навчався у Реальній гімназії в Брандис-над -Лабемом . Потім закінчив природничий факультет Карлового університету в Празі, де здобув ступінь доктора природничих наук . Він закінчив навчання дисертацією в галузі метеорології в 1934 році. Антонін Бечвар мав дуже слабке здоров'я з дитинства, і тому він міг розпочати свою наукову кар'єру лише з 30 років, коли його здоров'я стабілізувалось.

Обсерваторія в Скалнате плесо , за створення якої відповідав Антонін Бечвар
У 1937 році він заняв посаду державного кліматолога у Високих Татрах. З 1937 року він працював у Словаччині кліматологом у Державному курорті в Штрбске-Плесо . Після Мюнхенської угоди 1938 р. Чехословацьку астрофізичну обсерваторію в м. Стара Лана (нині Хурбаново ) у Словаччині довелося ліквідувати. У той час Бечвар дуже успішно впливав на словацький уряд і домагався перенесення потужного рефлектора діаметром 600 мм на нове місце на Скалнате-плесо, де в 1941–1943 рр. він ініціював будівництво нової обсерваторії в і був її першим директором (1943–1950). Пізніше вона стала єдиною альпійською обсерваторією Чехословаччини і є однією з найвищих обсерваторій в Європі. Обсерваторія в Скалнате плесо за час свого існування стала визнаним науковим інститутом.

Він читав лекції з астрономії з моменту створення природничого факультету Словацького університету в Братиславі. У 1944 році він став керівником новоствореного астрономічного інституту ПФСУ і очолював його до 1952 року , коли інститут став частиною кафедри астрономії , геофізики та метеорології , яку очолив проф. Мікулаш Кончек .

У 1951 році 50-річного вченого зі світовим ім'ям було звільнено з обсерваторії на Скалнате плесо. Він повернувся до Брандіс-над-Лабемом, відремонтував обсерваторію і розпочав роботу над іншими зоряними атласами. Протягом свого перебування в Татрах він займався фотографією та вивченням хмар . Завдяки його наполегливій та систематичній роботі в 1953 році вийшла надзвичайна робота - « Атлас гірських хмар» . Бечвар був людиною з широким колом інтересів. Окрім астрономії, він вивчав метеорологію , захоплювався фотографією, дуже добре грав на фортепіано та скрипці, і останнє, але не менш важливе, був завзятим туристом і відданим шанувальником гір. У 1948 році він опублікував кольорове видання « Високі Татри». Він також написав літературну новелу «Єдине літо» , яка була опублікована в 1940 році.

До 100-річчя з дня його народження в 2001 році Історична секція Чеського астрономічного товариства підготувала кілька заходів, присвячених цій важливій особі в чеській астрономії. Перш за все, відбулися три виставки ( Стара Лесна - Словаччина, Брандис над Лабем, Національний технічний музей ). Були також лекції в обсерваторії імені Штефаніка в Празі, семінари в Старій Лесні, відкриття двох меморіальних дощок (на Скалнате плесо та в Брандис-над-Лабемом) та урочистості у представницьких приміщеннях замку Брандиш н. Л.

Також була опублікована монографія про Антоніна Бечваржа - астронома, який любив хмари , написаний Штепаном Іваном Коваржем, колишнім головою Чеського астрономічного товариства .

А. Бечвар проводив довгострокові систематичні спостереження сонячної фотосфери , комет і метеорів . Він відкрив комети 1942 IV і 1947 III , керував спостереженнями метеорного рою Урсид . Він є автором багатьох праць з метеорної астрономії та гідрології , фільмів про розвиток хмар та Атласу гірських хмар ( 1953 ), тому Бечвар також вважається першопрохідцем чехословацької метеорологічної фотографії. Найважливішими роботами є чотири великі астрономічні атласи, засновані на оригінальній концепції: Atlas Coeli Skalnaté Pleso (1948 ) з каталогом ( 1951 ), Atlas Eclipticalis ( 1958 ), Atlas Borealis ( 1962 ) та Atlas Australis ( 1964 ). Це був найсучасніший у своєму роді твір, який також видавався за кордоном. Він став важливим інструментом для обсерваторій у всьому світі і використовується донині.

SIDEROCRATOR

320 років тому 10 червня 1706 р. народився видатний англійський оптик Джон Доллонд.
Більш відомий як конструктор ахроматичного обєктива.

Доллонд був сином біженця-гугенота, ткача з Спітфілдса, Він став займатися торгівлею разом зі своїм батьком, але при цьому знаходив час, щоб здобувати знання в області латинської та давньогрецької мов, математики, фізики, анатомії та інших наук.

У 1752 році він приєднався до свого старшого сина, Петера Доллонда (1730-1820), який в 1750 році почав власну справу з виробництва оптичних приладів. Його репутація зростала швидкими темпами, і в 1761 році він був призначений королівським оптиком. У 1758 році він опублікував «Звіт про експерименти, що стосуються різного заломлення світла», описуючи експерименти, які привели його до відкриття, з яким його ім'я стало асоціюватися: відкриття способу створення ахроматичних лінз шляхом з'єднання крона і флінта.

Леонард Ейлер в 1747 році припустив, що Ахромат може бути отриманий поєднанням скла і водяниої лінзи. Спираючись на роботи Ісаака Ньютона, Доллонд оскаржив цю можливість, але надалі, після того як шведський фізик, Семюель Клінгенстерн (1698-1765), вказав, що закон дисперсії Ньютона не співпадає з певними фактами, він почав проводити експерименти з метою вирішення цього питання.
На початку 1757 він досяг успіху заломленні світла без допомоги води і скляних лінз, а через кілька місяців він зробив успішну спробу отримати той же результат за допомогою комбінації стекол різної якості. За це досягнення Королівське товариство нагородило його медаллю Коплі в 1758 році, а трьома роками пізніше обрало його одним зі своїх членів. Доллонд також опублікував дві роботи по апаратурі для вимірювання малих кутів (1753 і 1754 роки).

За словами Е. Тригубова: "в порiвняннi з сучасним навiть свiтосильнiшим ахроматом - це повнi "дрова". Тодi ше не iснувало точних методiв контролю показникiв заломлення, а методи якими користувався Долонд нижче усякоi критики. Ремесло це все було, без усякоi бази. Лише з вiдкриттям Й. Фраунгофером лiнiй поглинання у сонячному спектрi, та виготовленням точного гонiометра цю зaдачу вдалося вирiшити. Все що було до цього , було досить неякiсним. Але все одно мало хоч якусь перевагу над однолiнзовим, неахроматизованим обєктивом.

SIDEROCRATOR

160 років від падіння метеорита “Княгиня”: космічний гість, який прославив Закарпаття на весь світ

9 червня 2026 року минає 160 років від дня падіння метеорита “Княгиня”, який вважається найбільшим серед знайдених у Європі метеоритів новітньої історії.
Саме цього дня у 1866 році близько 17-ї години небо над Карпатами осяяв яскравий спалах. Його також спостерігали мешканці багатьох населених пунктів сучасної Словаччини: від Ліптовського Мікулаша до Пряшева. Подолавши понад 200 кілометрів, космічне тіло вибухнуло на висоті близько 40 кілометрів над селом Княгиня. Потужний вибух розірвав метеорит на понад 1200 уламків, які розсіялися на площі радіусом до п'яти кілометрів, утворивши короткочасний метеорний потік.

Метеорит “Княгиня” належить до кам'яних метеоритів, а саме хондритів групи LL5. Загальна маса знайдених уламків перевищила 500 кілограмів. Найбільший фрагмент, який вважають ядром космічного тіла, важив майже 280 кілограмів і впав на схилі гори Стінка в урочищі Чорні Млаки.

Через кілька днів після падіння незвичайну знахідку виявив житель села Княгиня Василь Крив'яник. Уламок лежав на глибині близько двох метрів. Згодом про нього дізнався лісничий Антон Покорний із Великого Березного. За переказами, він викупив метеорит у селянина “за два воли, які той сам вибрав”, а незабаром перепродав його до Віденського імператорського музею. Там найбільший фрагмент “Княгині “ зберігається і сьогодні в колекції Музею природознавства Відня.

Науковий інтерес до метеорита виник практично одразу. Уже в липні 1866 року на місце падіння прибули експедиції з Відня та Будапешта. Вчені ретельно дослідили територію та виявили десятки нових уламків. До осені того ж року було зібрано понад 385 кілограмів метеоритної речовини, а сьогодні фрагменти “Княгині” зберігаються у понад ста музеях світу.
Історія закарпатського метеорита пов'язана й з однією з найсміливіших наукових гіпотез - панспермією, яка припускає, що життя на Землю могло бути занесене з космосу. Наприкінці XIX століття німецький геолог Отто Ган повідомляв про виявлення в уламках “Княгині” структур, які він вважав рештками позаземних організмів. Хоча ці твердження так і не отримали остаточного наукового підтвердження, вони стали частиною дискусії про походження життя та привернули увагу наукового світу до закарпатського метеорита.

Метеорит “Княгиня” залишив слід не лише в науці, а й у культурі. За переказами, у 1892 році місце його падіння відвідав знаменитий французький письменник Жюль Верн. Історія космічного гостя надихала дослідників, письменників, краєзнавців і туристів упродовж багатьох поколінь.

Сьогодні урочище Чорні Млаки є популярним туристичним об'єктом Ужанського національного природного парку. До 150-річчя падіння метеорита там встановили пам'ятний знак.

Пам'ять про “Княгиню” живе і в Ужгороді, де на площі Шандора Петефі встановлено мініскульптуру метеорита, і в туристичних маршрутах Великоберезнянщини, і навіть у місцевих кондитерських виробах, створених на честь легендарного космічного гостя.

https://www.facebook.com/photo?fbid=1304972275086492&set=a.197428902507507

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 280102 раз)