Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 247166 раз)

SIDEROCRATOR

120 років тому 7 березня 1899 р. народився нідерландсько-американський астроном Віллем Якоб Лейтен (нід. Willem Jacob Luyten; 1899 — 1994).

Лейтен розвинув метод визначення статистичних паралаксів за власними рухами зірок і побудував діаграму Герцшпрунга—Рассела для зір в околицях Сонця; здійснив детальне дослідження всіх зір у радіусі 10 парсек навколо Сонця. Визначив середні абсолютні величини, просторові щільності, просторові рухи для різних груп зірок — цефеїд, довгоперіодичних змінних, червоних гігантів тощо. У 1927 році почав у Гарвардській обсерваторії обширну програму визначення власних рухів зір південного неба; знайшов близько 100 000 зірок яскравіше 14,5m з великими власними рухами.
Шляхом оцінок кольору слабких зір із великими власними рухами відкрив значну частину відомих білих карликів. Організував повторне фотографування північного неба на Паломарському телескопі Шмідта для отримання спостережень другої епохи Паломарського атласу неба; це дає можливість визначати власні рухи багатьох дуже слабких зірок (до 21-ї зоряной величини). Деякі роботи присвячено вивченню руху лінії апсид у спектрально-подвійних зір (1936), візуальним спостереженням змінних зір (1918—1920).
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BE%D1%80%D1%8F_%D0%9B%D0%B5%D0%B9%D1%82%D0%B5%D0%BD%D0%B0

SIDEROCRATOR

215 років тому 8 березня 1804 народився Алван Кларк (Alvan Clark;1804 — 1887) — американський конструктор-оптик і астроном, засновник фірми з виробництва телескопів. Кларк розробив найкращу для того часу технологію виробництва і обробки оптичного скла.

Американські оптики-шліфувальники, батько і сини, заснували відому фірму, що виготовляла об'єктиви і телескопи. 31 січня 1862 при випробуванні щойно виготовленого об'єктива діаметром 46 см Алван Кларк відкрив супутник Сіріуса. Кларки виготовили найбільші об'єктиви у світі. Найбільші з них були встановлені в обсерваторіях:
Вашингтонській (діаметр 66 см, 1873);
Пулковській (діаметр 76 см, 1885);
Лікській (діаметр 91 см, 1888);
і Єркській (діаметр 102 см, 1896).
За допомогою Вашингтонського рефрактора в 1877 були відкриті супутники Марса. Єркський об'єктив досі залишається найбільшим у світі.

Походив з сімейства китобоїв британського походження. За освітою і першою професією — художник-портретист. У 40-річному віці, після прочитання робіт В.Гершеля, зацікавився астрономією і налагодив ділові контакти з директором Гарвардської обсерваторії В.Бондом (1789–1859). Бонд дозволив йому працювати на 38-см рефракторі обсерваторії, і навіть вносити зміни в його конструкцію. Після цього Кларк закрив художню майстерню і зайнявся практичною оптикою.
Досить цікава маркетингова стратегія Кларка: не зумівши переконати європейські та американські наукові кола в перевазі своїх інструментів, Кларк в 1851 почав спостереження подвійних зірок, що перебували на межі оптичної техніки того часу. Ці спостереження були високо оцінені британським астрономом Вільямом Раттером Доусом (William Rutter Dawes, 1799–1868), який став купувати інструменти Кларка для британських обсерваторій. З допомогою телескопів Кларка вперше були отримані фотографії спектрів деяких зірок.
У 1859 на запрошення Доуса Кларк здійснив поїздку до Великобританії, де познайомився з Джоном Гершелем і лордом Россом — провідними астрономами і конструкторами телескопів свого часу. Ця поїздка була надзвичайно вдалою і в комерційному відношенні: Кларк отримав декілька замовлень в Європі.
У 1860 в Кембриджі (Массачусетс) запрацювало виробництво фірми Alvan Clark and Sons.
У 1860 Кларк отримав перші замовлення в США: будівництво 47-см телескопа для обсерваторії Університету Міссісіпі. Закінчений у 1862, він був найбільшим у США. З його допомогою, Кларк-молодший відкрив Сіріус-В — невидимий до того супутник однієї з найближчих від Землі зірок.
У 1866 отримав премію Румфорда за вдосконалення рефракторів.
У 1870 військово-морська обсерваторія США у Вашингтоні замовила Кларку 66-см телескоп (фокусна відстань 13 м), за допомогою якого в 1877 Асаф Холл відкрив супутники Марса.
Фірма Кларка виготовила також телескопи для Пулковської обсерваторії (76-см, знищений у 1941), Лікської обсерваторії (91-см) і Єркської обсерваторії, найбільший у світі рефрактор (102-см). Два останніх телескопи були виготовлені вже Алваном Кларком-молодшим. Фірма Кларка побудувала і 61-см телескоп для Ловеллівської обсерваторії (встановлений у 1896).

З юридичної точки зору, свою фірму Кларк відкрив у 1846 році. Вона спеціалізувалася тільки на виробництві лінзових телескопів-рефракторів і зберігала монополію на цей вид технологічної продукції аж до початку ХХ ст. П'ять найбільших лінзових телескопів, що використовуються у світі, були споруджені цією фірмою. Партнерів Кларка були двоє його синів: Джордж Бессет Кларк (1827–1891) і Алван Грем Кларк (1832–1897), сам астроном, першовідкривач супутника Сіріуса.
У 1933 активи фірми були придбані Sprague-Hathaway Manufacturing Company, але компанія зберегла торгову марку. У 1936 виробництво було переведено в Соммервілл (Массачусетс), у зв'язку з входженням фірми Кларка до складу компанії «Перкін-Елмер», до сьогодні одного з лідерів на ринку високотехнологічної продукції. Обладнання часів Кларка було списано в період Другої Світової війни, а в 1958 Sprague-Hathaway Manufacturing Company була ліквідована.

SIDEROCRATOR

105 років тому 8 березня 1914 р. народився Яків Борисович Зельдович (1914 —1987) — радянський астрофізик.

Теоретичною астрофізикою і космологією займався з початку 1960-х років. Став одним із творців релятивістської астрофізики — нової галузі науки, в якій загальна теорія відносності застосовується до астрофізичних об'єктів.

Розробив теорію будови надмасивних зірок і теорію компактних зоряних систем; ці теорії можуть бути застосовані для опису процесів в ядрах галактик і квазарів. Вперше описав повну якісну картину останніх етапів еволюції звичайних зірок різної маси, досліджував, за яких умов зоря має або перетворитися на нейтронну зірку, або випробувати гравітаційний колапс і перетворитися на чорну діру. Детально вивчив властивості чорних дір і процеси, що протікають в їхніх околицях. Зазначив на можливість виявлення цих об'єктів як джерел рентгенівського випромінювання в тісних подвійних системах.

У 1962 показав, що не тільки масивна зірка, але й мала маса може колапсувати при досить великій щільності; в 1970 прийшов до висновку, що чорна діра, яка обертається, здатна спонтанно випромінювати електромагнітні хвилі. Ці результати Зельдовича підготували відкриття С. В. Гокінгом явища квантового випаровування чорних дір.

У роботах Зельдовича з космології основне місце займала проблема утворення великомасштабної структури Всесвіту. Вчений досліджував початкові стадії розширення Всесвіту. Разом із співробітниками побудував теорію взаємодії гарячої плазми розширюваного Всесвіту і випромінювання, створив теорію зростання збурень у «гарячого» Всесвіту в ході космологічного розширення, розглянув деякі проблеми, пов'язані з виникненням галактик в результаті гравітаційної нестійкості цих збуджень; показав, що утворення високої щільності, які виникають і, ймовірно, є протоскупченнями галактик, мають пласку форму. Низка передбачених Зельдовичем ефектів одержали експериментальне підтвердження. В останні роки були відкриті велетенські порожні області у Всесвіті, оточені згущенням галактик, та виявлено зниження яскравісної температури реліктового радіовипромінювання в напрямках на скупчення галактик з гарячим міжгалактичним газом (ефект Зельдовича — Сюняєва).

SIDEROCRATOR

455 років тому 9 березня 1564 р. народився німецький астроном Давид Фабриціус (David Fabricius, 1564—1617).

Вивчав астрономію у Лампадіуса у Брауншвейзі. Листувався з Тихо Браге, Йостом Бюрґі, Йоганном Кеплером. Надав Кеплеру свої спостереження Марса, які той використовував поряд із спостереженнями Браге для встановлення законів планетних рухів. На думку Кеплера, Фабриціус був найкращим після Тихо Браге спостерігачем свого часу.

У 1596 спостерігаючи комету, помітив у сузір'ї Кита зірку, якої раніше не було видно і яка незабаром зникла. Це було першим спостереженням зоряної змінності. У 1639 голландський астроном Гольварда встановив періодичний характер зміни блиску цієї зірки. Згодом Ян Гевелій дав їй назву Міра (Дивовижна). У 1604 Давид Фабрицій незалежно від Галілео Галілея та Кеплера спостерігав появу нової зірки в сузір'ї Змієносця. У максимумі блиску зірка була яскравішою від Юпітера, потім потьмяніла і до кінця 1605 перестала бути помітною.

Син Давида Фабріція Йоганн (1587—1615), хоча і отримав медичну освіту, займався головним чином астрономією. У 1611 він відкрив сонячні плями (незалежно від Галілея і Христофа Шейнера) і за їхнім видимим переміщення по диску Сонця відкрив обертання Сонця.
Незважаючи на труднощі спостереження за сонцем безпосередньо, вони відзначили існування сонячних плям , перший підтверджений приклад їх спостереження (хоча неясні заяви в східноазіатських літописах свідчать, що китайськіі корейські астрономи, можливо, раніше відкрили їх неозброєним оком, і Фабрісіус, мабуть, сам помітив їх без телескопа кілька років тому). Йоханнес спочатку спостерігав сонячні плями 27 лютого 1611 року; в Віттенберзі в тому ж році він опублікував результати своїх спостережень у своїй 22-сторінковій брошурі De Maculis in Sole observatis .... . Це була перша публікація на тему сонячних плям.

Невдовзі вони скористалися телескопічною камерою обскурою , щоб зберегти свої очі і отримати кращий огляд сонячного диска, і побачили, що плями переміщуються. Вони з'являлися на східному краю диска, неухильно рухалися до західного краю, зникали, потім знову з'являлися на сході.
титульна сторінка книги про Сонячні плями.

SIDEROCRATOR

140 років тому 14 березня 1879р. народився Альберт Ейнштейн (1879 – 1955) – один із засновників сучасної теоретичної фізики, лауреат Нобелівської премії з фізики 1921 року, громадський діяч-гуманіст.

Ейнштейн – автор понад 300 наукових робіт із фізики, а також близько 150 книг та статей в галузі історії та філософії науки, публіцистики та ін. Він розробив декілька значних фізичних теорій:

Спеціальна теорія відносності (1905).
В її рамках – закон взаємозв’язку маси та енергії: E = mc2.
Загальна теорія відносності (1907 – 1916).
Квантова теорія фотоефекту та теплоємність.
Квантова статистика Бозе-Ейнштейна.
Статистична теорія броунівського руху, заклавша основи теорії флуктуацій.
Теорія індукованого випромінювання.

Він також передбачив «квантову телепортацію» та гіромагнітний ефект Ейнштейна-де Хааза. З 1933 року працював над проблемами космології та єдиної теорії поля. Активно виступав проти війни, проти застосування ядерної зброї, за гуманізм, повагу прав людини, взаєморозуміння між народами.

Ейнштейну належить вирішальна роль у популяризації та введенні до наукового обігу нових фізичних концепцій та теорій. В першу чергу це стосується перегляду розуміння фізичної сутності простору та часу, та побудови нової теорії гравітації, що замінила ньютонівську. Ейнштейн також, разом з Планком, заклав основи квантової теорії. Ці концепції, багаторазово підтверджені експериментами, утворюють фундамент сучасної фізики.

SIDEROCRATOR

565 років тому 18 березня 1454 р. народився італійський географ та астроном Амеріго Веспуччі (1454-1512)
який за допомогою астрономічних спостережень довів, що відкриті Колумбом землі не Індія, а новий світ.

Він продемонстрував в 1501 і 1502 рр., Що землі, відкриті в 1492 році Христофором Колумбом, були континентальними за масштабом, довівши це за допомогою спостереження покриття Місяцем Марса, які набули широкого розголосу.

Вночі, 23 серпня 1499 року, відбулося сполучення Місяця з Марсом, яке згідно з альманахом [для міста Феррара] повинно було відбутися за півгодини раніше до опівночі. насправді ж планета пройшла цю позицію в інший час на сході.
Як бачимо різниця в довготі між двома локаціями була така ж як і час самої події.

SIDEROCRATOR

220 років тому 20 березня 1799 р. народився англійський астроном Вільям Дейвс (William Rutter Dawes 1799-1868).

Був другом відомого англійського астронома Вільяма Лассела. За Дейвзом закріпилося прізвисько «Орлине око», завдяки унікальним особливостям його зору. В 1847 р. спостерігаючи разом з Ласселом Нептун він помітив його слабке кільце, яке потім не вдавалось зареєструвати жодному з земних спостерігачів аж до 20 століття.
Згодом він створив свою приватну обсерваторію в своєму будинку в Хадденхем (Бакінгемшир). Один з його телескопів -восьми дюймовий рефрактор Кука, до сих пір працює в Кембриджської обсерваторії, де він відомий як Thorrowgood telescope.

Високоякісні малюнки Марса, зроблені Дейвзом під час протистояння 1864 р. були використані в 1867 році Річардом Ентоні Проктором при складанні перших карт Марса.

Також завдяки йому було введено Критерій Дейвса - формула визначення максимальної кутової роздільної здатності (обмеженої дифракцією) мікроскопів і телескопів. Критерій Дейвса часто використовується для приблизної оцінки роздільної здатності телескопів, що працюють у видимому випромінюванні.

SIDEROCRATOR

625 років тому 22 березня 1394 р. народився видатний Самаркандський астроном Улугбек (1394 - 1449).

Видатний вчений народився у м. Султані (територія сучасного Ірану) Його справжнє ім’я Мухаммед Тарагай, але прізвисько Улугбек («великий князь») закріпилось за ним ще в дитинстві.

Улугбек був онуком грізного завойовника Тимура. Військові походи Тимура тривали роками, тому слідом за ним у далекі краї їхали з обозами його жінки та діти. Ось у такому військовому обозі у третього сина Тимура Шахруха та його юної дружини Гаухар-Шад-аги народився хлопчик, прозваний Улугбеком, який прославився пізніше не як завойовник, а як вчений-астроном. Дитинство Улугбека пройшло в подорожах з військовими обозами діда, а життєвою школою стало спілкування з багатьма видатними людьми того часу.

Після смерті Тимура в1405 р. між його спадкоємцями розгорнулась багаторічна жорстока боротьба за владу. Батько Улугбека відвоював значну частину імперії Тимура — Мавераннахр зі столицею у Самарканді й передав керування ним своєму старшому синові Улугбеку 1409 р., коли тому було лише 15 років. Усі намагалися переконати Улугбека, що саме йому, улюбленому онуку Тимура, належить захищати та примножувати славу Великої імперії. Під їх натиском Улугбеку перші роки свого правління розпочинає ряд військових походів, але вони закінчуються невдачею. Можливо й тому, що інтереси правителя Самарканда були зосереджені в іншому напрямі: Улугбек приділяє велику увагу вивченню історії, математики, астрономії, оточує себе виданими вченими.

1417 р. за його наказом розпочалось будівництво медресе (середньої релігійної школи) в Самарканді. Для викладання в ньому були запрошені найвідоміші вчені. Сам Улугбек читав лекції з астрономії. Тут внаслідок спілкування чудових астрономів і математиків, під час перших спостережень на невеличкому майданчику при медресе почала формуватися астрономічна школа Улугбека. Свого розквіту вона досягла після спорудження (1424 р.) на околиці Самарканда астрономічної обсерваторії, унікальної за своїми розмірами, науковим обладнанням і художнім оформленням. Обсерваторія являла собою круглу триповерхову будівлю приблизно 30 м заввишки, яка знаходилась на 15-метровому пагорбку й підіймалась над оточуючою долиною на висоту сучасного 12-поверхового будинку.

Головним інструментом обсерваторії був мармуровий квадрант, встановлений точно по меридіану (з відхиленням не більше 10″). Його величезна дуга (радіус понад 40 м) заходила на 10 м у глиб пагорбка. В це головне приміщення обсерваторії, де завжди панувала напівтемрява, вели спеціальні коридори, розміщені на різній висоті. Світло від спостережуваного небесного тіла (Сонця, Місяця, планет), проходячи через маленький отвір у верхній частині південної стіни обсерваторії, давало зображення світила на поверхні жолоба (завширшки півметра), який проходив по центральній частині дуги з нанесеними градусами. Колосальні розміри інструмента забезпечували небувалу точність вимірів положення світила за меридіаном. Один градус займав на дузі приблизно 70 см, одна хвилина — 12 мм, і навіть секунда була в межах вимірності. Заслугою Улугбека було не тільки обладнання обсерваторії найкращими інструментами, а й організація багаторічних систематичних скрупульозних спостережень. Вперше спостерігали Сонце та планети безперервно протягом тридцяти років, охопивши таким чином повний цикл обертань всіх планет, відомих на той час. У результаті в Самаркандській обсерваторії були визначені з нечуваною для тих часів точністю (до 1″) такі важливі величини, як нахил екліптики, положення точки весняного рівнодення, довжина тропічного року.

Другим чудовим результатом діяльності астрономічної школи Улугбека була багаторічна робота по створенню нового зоряного каталога, який містив понад 1000 зір. Він в основному був завершений до 1437 р. і отримав назву «Нові Гураганські таблиці» (за титулом тимуридів «гураган»). Таблицям передував великий вступ з 35 глав, де викладались основи теоретичної й практичної астрономії, списувались системи літочислення, методика спостережень, дві глави було присвячено традиційній астрології, Довгий час астрономічні таблиці Улугбека за повнотою та точністю даних були кращими в світі. На Сході, особливо в Індії, ними користувались до XVIII ст. В Європі зоряний каталог Улугбека був вперше виданий тільки 1665 р., а вступ до нього — 1853 р., після чого багато разів перевидавався з численними коментарями.

Найвидатнішу середньовічну обсерваторію Сходу та її творця спіткала сумна доля. Захоплення Улугбека наукою та його зневажливе ставлення до релігії настроювали проти нього мусульманське духовенство. Шейхи знайшли собі союзника в особі старшого сина Улугбека Абд-ал-Лятифа й благословили його на війну проти власного батька. Військо Улугбека було розбите, сам він вирішив скласти зброю, розраховуючи присвятити себе заняттям у обсерваторії, але незабаром був зрадницьки вбитий як «відступник від ісламу». Рятуючись від переслідувачів, утік з Самарканда найближчий помічник Улугбека Алі Кушчі, захопивши з собою примірник рукопису Гураганських таблиць. Обсерваторія була розграбована та майже цілком знищена. На початок 20 століття про неї дійшли тільки легенди, а вчені, що відвідували Самарканд, неодноразово намагалися відшукати місце обсерваторії. Залишки обсерваторії були знайдені і досліджені археологом В. Л. Вяткіним в 1908 році. Виявити точний опис місця розташування обсерваторії допомогло вивчення одного з документів XVII століття: дарчу на землі для дервішської обителі. У 1948 році експедиція Інституту історії і археології Академії наук Узбецької РСР, керована археологом В. А. Шишкіним (1893—1966), завершила останній етап розкопок, оголивши фундаменти обсерваторії і фрагменти будівлі аж до їх заснування на природній скелі.
В. Вяткін на розкопках обсерваторіі 1908 р.

Згідно зробленої реконструкції, обсерваторія мала вигляд триповерхової циліндричної споруди висотою 30,4 м і діаметром 46,40 м, і вміщала орієнтований з півночі на південь грандіозний кутомір — секстант (або квадрант) радіусом 40,21 м, на якому проводилися вимірювання висоти небесних світил над горизонтом при проходженні їх через небесний меридіан. Прилад відкритий розкопками і добре зберігся в підземній частині. Передбачається, що його дуга становила шосту частину окружності з робочою частиною від 20° до 80°.

Дуга інструменту обмежена двома бар'єрами, облицьованими мармуром. На кожному градусі кола по мармуру вирізані ділення і цифри. Кожному градусу відповідає інтервал в 70 см. Уздовж бар'єрів йдуть цегляні сходи.

Азимутальні спостереження могли проводитися на горизонтальному колі на даху будівлі. В обсерваторії були і інші інструменти, які не збереглися..

Іноді пишуть про те, що після вбивства Улугбека 1449 року, обсерваторія припинила існування, а будівля її було зруйнована релігійними фанатиками. Дослідження останніх років показали, що це не так. Після Улугбека обсерваторія ще продовжувала працювати 20 років. Тільки в 1469 році, після вбивства правителя Самарканда Абу Сайда його сином мірзою Султаном Ахмадом, положення вчених настільки погіршився, що Алі Кушчі з учнями змушений був покинути обсерваторію і переїхати в Герат, де першим міністром держави був видатний поет Сходу і державний діяч тимуридського Хорасана Алішер Навої, який надавав протекцію і підтримував матеріально вчених, мислителів, художників, музикантів і поетів. Незабаром самаркандського астронома запросили в Стамбул. Там він закінчив і видав праці обсерваторії. Астрономічні таблиці, складені в обсерваторії Улугбека, користувалися заслуженою славою на Сході і дуже довго залишалися неперевершеними по точності. В Європі вони були вперше видані в 1650 році

Спорожніла будівля обсерваторії стояла ще багато років і лише на початку XVI століття була розібрана на цеглу.

Фрагмент обсерваторіі Улугбека, який зберігся до наших днів

Європейським астрономам зоряний каталог Улугбека став відомий після його публікації в 1648 році в Оксфорді - одному з найстаріших осередків науки і культури Англії - де вперше була частково опублікована головна робота, виконана в знаменитій самаркандські обсерваторії Улугбека. Роботу підготував до друку і прокоментував Джон Грівс (1602-1652), професор астрономії Оксфордського університету. Пізніше фрагменти каталогу видавалися в Англії неодноразово.

Через 17 років після першої публікації, вчений зберігач бібліотеки в Оксфорді, англійський сходознавець і перекладач Томас Хайд (1636-1703) підготував і видрукував перською та латинською мовами нове видання самаркандського каталогу під назвою «Tabulae Long, ас Lat. Stellarum Fixarum, ex observatione Ulugh Beighi », Oxonii, 1 665.

Підготовано на мат-лі Астрономічного календаря 1994 р.
Булатов М. С. Обсерватория Улугбека в Самарканде // Историко-астрономические исследования. В XVIII. М., 1986.
Алескеров Ю. Н. Обсерватория Улугбека 1970.

SIDEROCRATOR

270 років тому 23 березня 1749 р. народився видатний французький філософ, математик та астроном П"єр Сімон Лаплас (Pierre-Simon Laplace; 1749-1827). відомий своїми працями в галузі диференційних рівнянь, один із творців теорії ймовірностей.

У працях з математичної астрономії Лаплас вивчав рух планет і довів стійкість Сонячної системи.
У філософії Лаплас був прибічником детермінізму. Був переконаним атеїстом. Він був прихильником постулату про те, що якби якась розумна істота мала можливість дізнатися положення і швидкість усіх часток у світі в певний момент, вона б могла з абсолютною точністю передбачати перебіг еволюції Всесвіту. Така гіпотетична істота була пізніше названа демоном Лапласа.

Лаплас довів стійкість сонячної системи, яка полягає в тому, що завдяки руху планет в один бік, малим ексцентриситетам та малим взаємним нахилам їхніх орбіт, повинна існувати незмінюваність середніх відстаней планет від Сонця, а коливання інших елементів орбіт повинні вкладатися у вельми тісні межі.

Лаплас запропонував першу математично обґрунтовану гіпотезу космогонії утворення всіх тіл Сонячної системи, названу його ім'ям: гіпотеза Лапласа. Він також перший висловив припущення, що деякі туманності, які можна спостерігати на зоряному небі, насправді є галактиками, подібними до нашого Чумацького шляху.

Він далеко просунув теорію збурень та переконливо показав: всі відхилення розташування планет від передбачених законами Ньютона (точніше кажучи, передбачених розв'язком задачі двох тіл) пояснюються взаємовпливом планет, який можна вирахувати за допомогою тих же законів Ньютона. Ще 1695 року Галлей виявив, що Юпітер протягом кількох століть поступово прискорюється і наближається до Сонця, а Сатурн, навпаки, сповільнюється й віддаляється від Сонця. Деякі вчені вважали, що Юпітер врешті впаде на Сонце. Лаплас відкрив причини цих зсувів (нерівностей), які полягали у взаємовпливі планет, і показав, що йдеться лише про періодичні коливання, і все повертається у вихідне положення кожні 929 років.

До відкриттів Лапласа чимало вчених намагалися пояснити відхилення теорії від спостережень рухом ефіру, скінченною швидкістю тяжіння та іншими неньютонівськими факторами; Лаплас надовго поховав подібні спроби. Він, як раніше Клеро, проголосив: в небесній механіці немає інших сил, окрім ньютоновських, і аргументовано обґрунтував цю тезу.

У1799 Вийшли перші два томи головної праці Лапласа — класичної «Небесної механіки» (до речі, саме Лаплас запровадив цей термін). У монографії викладаються рух планет, їхні форми обертання, припливи. Робота над монографією продовжувалася 26 років: том III вийшов в 1802 році, том IV — в 1805-м, том V — в 1823 — 1825 рр. Стиль викладу був надмірно стислим, безліч викладень автор замінював словами «легко бачити, що». Проте глибина аналізу і багатство вмісту зробили цю працю настільною книгою астрономів 19 століття.

У «Небесній механіці» Лаплас підвів підсумки як власним дослідженням в цій області, так і працям своїх попередників, починаючи з Ньютона. Він подав всесторонній аналіз відомих рухів тіл Сонячної системи на основі закону всесвітнього тяжіння і довів її стійкість в сенсі практичної незмінності середніх відстаней планет від Сонця і незначності коливань останніх елементів їхніх орбіт.

Разом з масою спеціальних результатів, що стосуються рухів окремих планет, супутників і комет, фігури планет, теорії припливів тощо, важливе значення мав загальний висновок, що спростовував думку (яку розділяв і Ньютон), що підтримка справжнього вигляду Сонячної системи вимагає втручання якихось сторонніх надприродних сил. В одній з приміток до цієї книги Лаплас мимохідь виклав знамениту гіпотезу про походження Сонячної системи з газової туманності, раніше висловлену Кантом.

Лаплас відкрив, що прискорення в русі Місяця, яке тоді дивувало всіх астрономів (вікова нерівність), теж є періодичною зміною ексцентриситету місячної орбіти, і виникає під впливом тяжіння великих планет. Розрахований Лапласом зсув Місяця під впливом цих факторів добре відповідав спостереженнями.

За нерівномірністю в русі Місяця Лаплас уточнив стискування земного сфероїда. Загалом дослідження про рух нашого супутника, проведені Лапласом, дали можливість скласти точніші таблиці Місяця, що, у свою чергу, сприяло вирішенню навігаційної проблеми визначенні довготи на морі.

Лаплас перший побудував точну теорію руху галілеєвих супутників Юпітера, орбіти яких через взаємовпливи постійно відхиляються від кеплерівських. Він також виявив зв'язок між параметрами їхніх орбіт, описаних двома законами, які отримали назву «законів Лапласа».

Обчисливши умови рівноваги кільця Сатурна, Лаплас довів, що вони можливі лише при швидкому обертанні планети близько осі, що було доведено пізніше спостереженнями Вільяма Гершеля.

Лаплас розробив теорію припливів за допомогою двадцятирічних спостережень рівня океану в французькому місті Брест.

SIDEROCRATOR

220 років тому 23 березня 1799 р. народився видатний німецький астроном, засновник широкого систематичного вивчення змінних зір Фрідріх Аргеландер (Friedrich Wilhelm August Argelander 1799-1875).

Народився Фрідріх в сім’ї багатого купця в пруському м. Мемелі (тепер Клайпеда, Литва). Мати Аргеландера за походженням фінка, а батько — німець. Освіту майбутній вчений здобув у Кенігсберзькому університеті, який закінчив 1822 р. Аргеландер готувався стати спеціалістом в галузі комерційних наук. Проте в університеті він познайомився з німецьким астрономом Ф. В. Бесселем (1784— 1846), який тоді був директором Кенігсберзької обсерваторії. Спілкування з Бесселем, його лекції пробудили в юнака щиру зацікавленість астрономічними дослідженнями. Вже до 1820 р. Аргеландер досяг таких успіхів в астрономії, що Бессель запросив його помічником до себе в обсерваторію, доручивши йому визначення точних положень зір. 1822 р. Аргеландер був уже приват-доцентом і завершив працю про орбіту комети 1811 р., завдяки якій його ім’я стало добре відомим серед науковців. 1823 р. Аргеландера запросили до Росії на посаду директора обсерваторії в м. Або (тепер належить до Фінляндії). Там вчений розпочав дослідження власних рухів зір, якими займався до кінця життя. 1832 р. велика пожежа в Або знищила університет і обсерваторію, в зв’язку з чим Аргеландер переїхав до м. Гельсінгфорса (Фінляндія), де керував будівництвом обсерваторії, а згодом став її директором (до 1836 р.). Там вчений обробив і опублікував одержані в Або спостереження, а також вивчав рух Сонця, аналізуючи середні власні рухи близьких зір. 1836 р. Аргеландер став на посаду професора в Боннському університеті і розпочав клопотання щодо організації університетської обсерваторії. Завдяки дружнім відносинам вченого з пруським королем Фрідріхом Вільгельмом IV воно закінчилося успішно, і з 1939 р. вчений керував її будівництвом. Згодом він став на посаду директора обсерваторії, яку обіймав аж до смерті.

1835 р. він опублікував каталог 560 зір, складений за матеріалами виконаних в Або досліджень власних рухів зір. З аналізу власних рухів 390 зір він одержав підтвердження стосовно гіпотези про рух Сонця відносно зір та координат його апекса (точки неба, в напрямі до якої рухається Сонце), визначених раніше В. Гершелем (1738—1822).

Неабиякий внесок Аргеландера у вирішення задачі масових визначень блиску зір північного неба. 1843 р. він опублікував працю «Нова уранометрія» атлас і каталог всіх видимих неозброєним оком зір. В ній упорядковані позначення зір, чітко розмежовані сузір’я, наведені точніші значення блиску зір: Аргеландер вперше застосував при публікації десяті долі зоряних величин.

Однією з найбільших заслуг Аргеландера є створення знаменитого каталога «BonnerDurchmusterung» («Боннський огляд»). Він містить положення і візуальні величини 324198 зір до 9.5m в зоні схилень -2° — +90°. Координати зір і зоряні величини подані з точністю до 0.1′ та 0.3° відповідно. Аргеландер керував створенням «Боннського огляду» протягом 1852—1859 рр., а більшу частину спостережень для нього виконали Е. Шенфельд (1828—1891) та А, Крюгер (1832—1896). В 60-х роках XIX ст. вчений зі своїми учнями опублікував, а 1899 р. переопублікував атлас північного зоряного неба як додаток до «Боннського огляду». До нього входять 40 великих карт з масштабом приблизно 3′ на 1 мм, які містять всі зорі до 10.5m в зоні схилень -1° — +90° і є зручним засобом при користуванні каталогом.

Аргеландера вважають зачинателем широкого систематичного вивчення змінних зір, спостереження яких він проводив протягом 1838—1870 рр. Вчений розробив досить точний і водночас простий метод візуальних оцінок блиску цих об’єктів відносно постійних зір сусідніх ділянок неба, відомий під назвою «метод ступенів» або ж «метод Аргеландера». Він став популярним завдяки класичним дослідженням варіацій блиску змінних зір, виконаних Аргеландером в середині XIX ст. Мірою різниці блиску зір в методі Аргеландера є ступінь — мінімальна різниця блиску двох зір, яку ще можна помітити оком. Схожий за принципом метод вперше застосував Гершель наприкінці XVIII ст., проте Аргеландер вдосконалив його, завдяки чому цінність цього метода значно зросла.

Аргеландер запропонував позначати змінні зірки кожного сузір'я, в порядку їх виявлення, великими літерами латинського алфавіту починаючи з від R до Z (оскільки літери до Q зустрічалися в назві зірок в атласі Байєра). Наприклад, перша змінна виявлена в сузір'ї Андромеди отримувала назву R Andromedae або скорочено R And. Друга змінна зірка в цьому ж сузір'ї отримала назву S And і так далі до Z.

Аргеландер був переконаний, що для забезпечення систематичних спостережень змінних зір важливим є внесок якомога більшого числа дослідників. 1844 р. в німецькому «Астрономічному щорічнику» він опублікував свою відому працю «Заклик до друзів астрономії», яка зіграла значну роль в залученні до спостережень змінних зір не тільки професіоналів, але й аматорів астрономії. В ній вчений вказав, яке значення для науки мають спостереження змінних зір, і виклав метод ступенів.

Перший з опублікованих Аргеландером каталогів змінних зір вийшов 1844 р. як додаток до «Заклику» і містив 18 об’єктів. Через 6 років вчений склав ще один каталог . Загалом Аргеландер одержав понад 12 тис. оцінок блиску майже 40 змінних зір. Він опублікував декілька монографій, присвячених вивченню окремих змінних. 1869 р. вийшла праця вченого, до якої були включені спостереження і детальні дослідження змін блиску 30 зір. Вона була доповнена 1898 р. посмертним виданням його подальших спостережень.

Діяльність Аргеландера повсюдно пробудила цікавість до питань, пов’язаних з вивченням змінних. Навколо вченого сформувалася ціла школа дослідників, найвідоміші з яких вчитель математики і фізики Е. Хейс (1806—1877), Ю. Шмідт (1825—1884), нідерландський вчений Удеманс (1827—1906), А. Віннеке (1835—1897) та ін.
(за мат-ми астрономічн. кал-ря 1999 р.)

SIDEROCRATOR

180 років тому 23 березня 1829 р. народився англійський астроном Норман Роберт Погсон (Norman Robert Pogson 1829 - 1891 ). Він ввів математичну шкалу зоряних величин з співвідношенням двох послідовних величин, які зараз називаються коефіціент Погсона .

У віці 18 років обчислив орбіти двох комет. З 1850 по 1851 роки працював в обсерваторії Бішопа . У 1851 став науковим співробітником обсерваторії Редкліфф в Оксфорді . У 1860 переїхав до Мадрасу, Індія де зайняв посаду державного астронома. У Мадраській обсерваторії видав каталог 11 015 зірок. Також відкрив там п'ять астероїдів і шість змінних зірок .

Відомий своїм спостереженням, що в системі видимих зоряних величин, введеній грецьким астрономом Гіппархом, зірки першої величини приблизно в сто разів яскравіші, ніж зірки шостої величини. 1857 року він запропонував кількісну шкалу зоряних величин, взявши за визначення, що зменшення зоряної величини на одиницю відповідає зменшенню яскравості у корінь п'ятого ступеня з 100 разів. Це число (2.512) отримало назву коефіцієнт Поґсона і входить до сучасного визначення зоряної величини.

У 1868 і 1871 Погсон брав участь в індійських експедиціях по спостереженню сонячного затемнення .

Всього за кар'єру Погсон відкрив вісім астероїдів і 21 змінну зірку.
42 Isis   23 травня 1856
43 Ariadne   15 квітня 1857
46 Hestia   16 серпня 1857
67 Asia   17 квітня 1861
80 Sappho   2 травня 1864
87 Sylvia   16 травня 1866
107 Camilla   17 листопада 1868
245 Vera   6 лютого 1885
Очолював Мадраську обсерваторію майже 30 років, аж до своєї смерті.

SIDEROCRATOR

18 березня 1965 р. відбувся перший вихід людини в космос

18 березня 1965 року космічний корабель “Восход-2” вийшов на орбіту Землі, маючи завдання провести новий експеримент - вихід людини у відкритий космічний простір.
Вихід у відкритий космос почався на другому витку. Олексій Леонов "виплив" у безповітряний простір. П'ять разів він віддалявся від корабля на відстань 5,35 метра і повертався до нього. 12 хвилин і 9 секунд Леонов залишався у космічному вакуумі.
Політ тривав 1 добу 2 години 2 хвилини 17 секунд. І за цей час виникло сім серйозних нештатних ситуацій, деякі з яких загрожували життю космонавтів. Нестандартна ситуація виникла, коли набухлий космічний скафандр заважав поверненню космонавта до корабля. Далі, перед посадкою не спрацювала автоматика, і командир корабля Павло Бєляєв змушений був перейти на ручне управління. Відбулася посадка у засніженій тайзі, далеко від населених пунктів, де космонавти у дикому лісі на морозі провели дві ночі. І лише на третій день рятівники змогли дістатися до них на лижах.
Але, зробивши перший вихід у відкритий космос, радянські космонавти знову випередили американців. Лише через 2,5 місяці перший вихід у космос здійснив американський астронавт.
Вибравшись з люка, Леонов легким поштовхом відокремився від корабля і плавно "відплив" убік на довжину троса. Разів із п’ять космонавт відлітав від корабля і повертався. Весь цей час у скафандрі підтримувалася нормальна температура, незважаючи на те, що його зовнішня оболонка розігрілася на сонці до + 60° С, а в тіні було - 100° С.
Коли поступила команда від Бєляєва повертатися на корабель, то зробити це виявилося не так легко. Скафандр у космічному вакуумі так роздувся, що руки вийшли з рукавичок. У такому стані Леонов не міг втиснутися в люк шлюзу. Виникла критична ситуація, а радитися із Землею було ніколи: довелося стравлювати повітря із скафандра майже до критичного тиску. Після цього скафандр “сів” на місце.
За циклограмою Олексій повинен був влетіти в камеру ногами, а потім, увійшовши повністю до шлюзу, герметично закрити за собою люк. Але після декількох спроб космонавт вирішив “впливти” у кабіну головою вперед. Це вдалося, але при цьому він ударився склом гермошолому об стінку. Було страшно - адже скло могло лопнути. Після цього Леонову довелося розвертатися, оскільки входити в корабель все одно потрібно було ногами. Положення ускладнювалося тим, що запас кисню в скафандрі був розрахований лише на 20 хвилин.
При поверненні корабля на Землю не спрацювала автоматична система орієнтації на Сонце і гальмівна установка вчасно не включилася. Екіпажу дали команду садити “Восход-2” вручну на 18-му або 22-му витку й корабель вийшов із радіоспостереження. Стало відомо, що зійшовши з орбіти, корабель спустився, але куди? Чотири години не було жодного повідомлення. Виявили космонавтів у Пермській області, у глухій тайзі Північного Уралу.
Ми сиділи в скафандрах дві доби, у нас не було іншого одягу. На третю добу нас звідти витягнули. Через надлишок поту в скафандрі було по коліно вологи, приблизно 6 літрів. Так у ногах і булькало. Потім, вже вночі, я кажу Паші: “Ну все, я змерз”. Ми зняли скафандри, роздяглися, вичавили білизну, наділи його знову. Потім спороли екрано-вакуумну теплоізоляцію. Усю, крім жорсткої частини, наділи на себе. Це 9 шарів алюмінізованої фольги, вкритої синтетичною тканиною. Зверху обмоталися парашутними стропами, як дві сосиски. І так залишилися там ще на ніч”. (О. Леонов)
“Картина космічної безодні, яку я побачив, за своєю грандіозністю, безмірністю, яскравістю фарб й за різкістю контрастів чистої темноти із сліпучим сяянням зірок неймовірно вразила і зачарувала мене” (О. Леонов).

SIDEROCRATOR

27 або 29 березня 415 р.(в десятий рік консульства Гонорія) (за іншим даними 23 березня) християни фанатики з секти парабаланів вбили жінку астронома Гіпатію відповідальність за це в багатьох джерелах покладається на патріарха Кирила Александрійського, одного з отців Церкви

Гіпатія, відома як Гіпатія Александрійська (грец. Ὑπᾰτία ἡ Ἀλεξάνδρεῖα)(363/368-415) — грецька філософиня, математик і астроном, що працювала в Александрії. Дочка математика Теона, останнього управителя Александрійської бібліотеки. Послідовниця неоплатонівської школи Ямвліха. Займалася обчисленням астрономічних таблиць, написала коментарі до творів Аполлонія (щодо конічних перетинів) і Діофанта (з арифметики), які не збереглися.
Гіпатія брала участь у громадських справах міста і користувалася значною популярністю.

Вбивство Гіпатії часто вважається подією, що відмічає кінець класичної античності та остаточний занепад інтелектуального життя Александрії.
Гіпатія була дочкою александрійського філософа та математика Теона. Мати її вмерла при пологах, і дівчинка жила з батьком в Александрійському мусейоні. Батько навчив її ораторському мистецтву та вмінню переконувати людей. Він працював в Александрійському мусейоні. Александрійський мусейон являв собою великий науковий центр того часу. Найвідоміша у наш час александрійська бібліотека і зараз має світову славу. На той час вона становила лише частину музею, до складу якого також входили організації за сучасним уявленням порівняні з Академією наук та університетом. Саме там Іпатія отримала свою першу освіту. Далі вона навчалася у Афінах. Історія людства знає лише два міста, вплив яких на розвиток культури суспільства неможливо переоцінити — це Спарта та Афіни. Перше прославилося патріотизмом, а друге — високим рівнем культури.

В Афінах Гіпатія вивчала праці Платона та Аристотеля. А потім, повернувшись до Александрії, починає викладати в Мусейоні математику, механіку, астрономію та філософію.
Гіпатія опинилася у центрі війни релігій. Час її життя припадав на самий кінець античного світу. Люди античності були язичниками. За Костянтина християнство стало урівняним з язичеством, а згодом і панівним. Язичники та їх культура жорстоко переслідувалися. Для християн у ті часи будь-які знання, крім догматів та віри, були незрозумілі. Нещадно знищувалися цінності античної культури. Так у 391 за наказом єпископа Феофіла було знищено александрійський храм Серапейон з усім книжковим скарбом. У 394 році імператор Феодосій, який отримав від християнської церкви прізвисько «Великий», скасував Олімпійські ігри, порушивши давню традицію греків. Багато античних храмів, пам'яток великої стародавньої культури, було зруйновано.

На початку V сторіччя астрономія була частиною математики, а різниці між астрономом, який вивчає небесні явища, і астрологом, який передрікає долю за зірками, не робилося. Навіть в офіційних документах астрономів називали просто математиками. У 409 імператори Гонорій і Феодосій II видали спеціальний закон. Математикам ставилося в обов'язок з'явитися до єпископа, відректися від богопротивних поглядів, спалити список своїх помилок і присягнути дотримуватися християнської віри. Тих же, хто відмовлявся принести зречення, необхідно було вигнати з Риму та всіх інших міст. Математиків, які наважилися порушити цю постанову, самовільно залишилися в містах або під прикриттям неправдивої присяги продовжували потай займатися своєю професією, належало карати без усякого милосердя.
В історії науки Гіпатія відома як винахідник. Вона створила такі астрономічні прилади: пласка астролябія — прилад для визначення широт і довгот в астрономії, яка використовувалася для визначення знаходження Сонця, зірок та планет, а також планісферу — зображення небесної сфери на площині, на якій можна обчислювати захід і схід небесних світил. Гіпатія винайшла ареометр — прилад для визначення густини рідини.

Гіпатія мала славу талановитого вченого та викладача. До неї в Александрію приїжджали вчитися люди з різних країв світу. Одним з її учнів був Синезій, єпископ Птолемаїди.

Впливовість Гіпатії не подобалася духовенству, оскільки вона викладала філософію язичників — вчення неоплатоніків. Александрійський патріарх (412–444) Кирило проводив жорстку політику утвердження християнства. Він був ворогом Гіпатії та поширював плітки про те, що Гіпатія чаклунка. Пізніше було знайдено привід для страти. Був вбитий якийсь монах на ім'я Гієракей. Кирило звинуватив Гіпатію в причетності до вбивства. Це спричинило істерику серед християн.

У 415 під час березневого посту натовп релігійних фанатиків під керівництвом монаха-читця Петра звірськи забив жінку. Натовп витягнув Гіпатію з ношів, її побили та затягли до християнського храму. Тут з неї зірвали одяг та порізали гострими кінцями морських раковин. Тіло її було розірване на шматки, а залишки протягли по всьому місту і спалили у вогні. Так за свою мудрість сплатила Гіпатія страшну ціну.

SIDEROCRATOR

105 років тому 4 квітня 1914 р. народився чеський астроном Зденек Копал ( Zdeněk Kopal; 1914—1993).

У 1934 закінчив Карлів університет у Празі. Продовжував освіту в тому ж університеті, а потім у Кембриджському (Англія) та Гарвардському (США) університетах. У 1940—1951 працював у Гарвардській обсерваторії, у 1942—1951 — в Массачусетському технологічному інституті. У 1951—1981 — професор, завідувач кафедрою астрономії Манчестерського університету (Англія).

Наукові праці присвячені вивченню затемнюваних подвійних зірок, Місяця, розробці програм космічних досліджень. У ранніх роботах розглянув низку питань, пов'язаних з використанням методів чисельного аналізу при вирішенні астрономічних задач. Вніс значний внесок у вивчення затемнених зірок; визначив параметри великої кількості затемнених систем, маси їхніх компонентів, досліджував перенесення маси в тісних подвійних системах, розглянув еволюцію цих зірок. У 1958 організував і очолив велику спільну роботу Манчестерського університету й обсерваторії Пік-дю-Міді (Франція) з дослідження Місяця. Розробив метод денситометричних вимірів деталей поверхні Місяця, за допомогою якого було оброблено 60 000 фотографій. Результати цієї роботи використані НАСА при складанні карти Місяця в масштабі 1: 1 000 000.

Копал був науковим консультантом космічних програм багатьох дослідних установ США, головою Комітету з досліджень Місяця та планет Британської національної ради з космічних досліджень.

SIDEROCRATOR

140 років тому 11 квітня 1879 р. народився Бернгард Шмідт (ест. Bernhard Schmidt; 1879 — 1935) — видатний естонський оптик, винахідник дзеркального телескопа великої світлосили вільного від коми.

У 1896—1901 був телеграфістом, фотографом, робітником на заводі електричних машин. У 1901 вступив до Політехнічного інституту в Гетеборзі (Швеція), потім переїхав до Німеччини, де продовжував навчання в технікумі в Мітвейді. У 1904 через відсутність коштів змушений був залишити навчання. Обладнав у Мітвейді невелику оптичну майстерню з виготовлення параболічних дзеркал для любителів астрономії, а також побудував невелику обсерваторію.

У 1916 почав співпрацювати з Бергедорфською обсерваторією (поблизу Гамбурга), в 1926 був зарахований до її штату. З 1928 постійно жив у Бергедорфі.

Створена Шмідтом нова система телескопа — дзеркально-лінзова фотографічна камера, названа пізніше рефлектором системи Шмідта (або камерою Шмідта), і тепер вважається одним з видатних досягнень в області телескопобудування. У роботі «Світлосильна дзеркальна система, вільна від коми» (1932) вперше дав опис нової системи телескопа.
перша сторінка статті Шмідта

Система Шмідта практично вільна від усіх аберацій (крім кривини поля) і тому дозволяє будувати телескопи з великою світлосилою при великому полі зору (до 25 при відносному отворі 1:1).
перший телескоп Шмідта 1932 р.

"перше світло" телескопа Шмідта, фото отримані в гамбурзькій обсерваторії М 31 та м 42

Всесвітньо відомий телескоп системи Шмідта (корекційна пластина 122 см, сферичне дзеркало 183 см) встановлено в обсерваторії Маунт-Паломар у Каліфорнії. При світлосилі 1:2,5 його корисне поле дорівнює 6. За 10 хвилин експонування на ньому можна отримати зображення зірок до 20-ї зоряної величини. Цей телескоп був використаний при складанні детальної карти неба, відомої під назвою Паломарського атласу. Один з найбільших і досконалих телескопів цього типу став до ладу в Бергедорфській обсерваторії в 20-ту річницю з дня смерті Шмідта. Найбільший телескоп системи Шмідта виготовлений в Єні народним підприємством «Карл Цейс» і встановлений в обсерваторії Таутенбурга (поблизу Єни). Діаметр корекційної пластини цього інструменту 134 см, діаметр дзеркала 2 м, фокусна відстань 4 м, корисне поле на фотопластинці розміром 24 × 24 см дорівнює приблизно 5.

SIDEROCRATOR

390 років тому 14 квітня 1629 р. народився видатний голландський астроном Христіан Гюйгенс (Christiaan Huygens 1629-1695)

Гюйгенс народився в Гаазі. Його батько Константин Гюйгенс (Хейгенс) був таємним радником принців Оранських, літератором, який мав хорошу освіту.

Молодий Гюйгенс вивчав право і математику в Лейденському університеті, потім вирішив присвятити себе науці.
У 1651 опублікував «Розмірковування про квадратуру гіперболи, еліпса і круга».
Разом з братом він удосконалив телескоп, довівши його до 92-кратного збільшення, і зрештою зайнявся вивченням неба. Перша популярність прийшла до Гюйгенса, коли він відкрив кільця Сатурна (Галілео Галілей їх теж бачив, але не зміг зрозуміти, що це таке) і супутник цієї планети Титан.

1657 року Гюйгенс отримав голландський патент на конструкцію маятникового годинника. В останні роки життя цей механізм намагався створити Галілей, але йому завадила прогресуюча сліпота. Годинник Гюйгенса реально працював і забезпечував чудову на той час точність ходу. Центральним елементом конструкції був придуманий Гюйгенсом анкер, який періодично підштовхував маятник і підтримував незатухаючі коливання. Сконструйований Гюйгенсом точний і недорогий годинник з маятником швидко отримав неабияке поширення у світі.

У 1665 на запрошення Жан-Батиста Кольбера оселився у Парижі та був прийнятий до членів Французької Академії наук. У 1666 р. на пропозицію Кольбера стає її першим президентом. Гюйгенс керував Академією 15 років.

У 1673 під назвою «Маятниковий годинник» виходить надзвичайно змістовна праця з кінематики прискореного руху. Ця книга була настільною у Ньютона, який завершив розпочату Галілеєм і продовжену Гюйгенсом побудову основ механіки.

У 1681 році у зв'язку з наміченим скасуванням Нантського едикту Гюйгенс, не бажаючи переходити в католицтво, повернувся в Голландію, де продовжив свої наукові дослідження.

Гюйгенс самостійно удосконаливши телескоп, вніс багато удосконалень до техніки виготовлення і випробування лінз і в практику астрономічних спостережень. Користуючись хорошим телескопом, відкрив полярні шапки Марса, смуги на Юпітері, в 1655 він відкрив супутник Сатурна Титан і описав кільця Сатурна. У 1659-му він у виданому ним творі описав всю систему Сатурна.
пояснення Гюйгенсом принципу зміни фаз Сатурна

Гюйгенс також відкрив незалежно від Годіерни туманність Оріона та інші туманності, спостерігав подвійні зірки, досить вдало оцінив період обертання Марса навколо своєї осі.

У 1681—1687 виготовив об'єктиви з дуже великими фокусними відстанями (37, 52, 64 м). Ці об'єктиви кріпилися на високих стовпах, обладнаних спеціальними кронштейнами, і завдяки низці пристосувань за допомогою шнура встановлювалися в необхідне положення. Труба телескопа була відсутня, спостерігач, що знаходиться внизу, «ловив» зображення і розглядав його в окуляр. Гюйгенс винайшов окуляр (що носить його ім'я), який складається з двох пласко-випуклих лінз, обернених опуклістю до об'єктиву.

У книзі «Трактат про світло» (1690) підвів підсумок своїм роботам з оптики і розвинув хвильову теорію світла, зокрема висунув принцип, що носить його ім'я.

У останньому з написаних ним трактатів «Космотеорос» (1698) захищав ідею про множинність жилих світів.

SP

Цитувати

зміни фаз Сатурна

Ну наверно это не фазы Сатурна, а условия видимости колец или, если ещё точнее, причины видимого разворота плоскости колец Сатурна относительно земного наблюдателя.

SIDEROCRATOR

17 квітня 1598 р. народився Джованні Баттіста Річчолі (17 квітня 1598, Феррара — 25 червня 1671, Болонья) — італійський астроєзуїт. Головна його праця — «Новий Альмагест» (Almagestum Novum), зведення астрономічних знань того часу. Був противником геліоцентризму, проте розглядав його як зручну теорію для обчислень.
Разом з Франческо Марія Грімальді склав карту Місяця і ввів у практику позначення місячних кратерів іменами вчених, більшість з яких були єзуїтами або діячами церкви.

1614 року Річчолі вступив в орден єзуїтів, вивчав риторику, філософію і теологію в Пармі і Болоньї. В цей час він зайнявся астрономією і в 1651 році опублікував грунтовну працю «Новий Альмагест», в якому склав каталог зірок, описав плями на Сонці і рух подвійних зірок, обчислив радіус Землі. Сам він схилявся до системи Тихо Браге.
У своєму трактаті, названому на честь класичної праці по астрономії Клавдія Птолемея «Альмагест» - «Новий Альмагест», Річчолі обговорив роботи Галілея і експериментально перевірив деякі його висновки. З цією метою астроном розробив методику використання маятника як інструмента для вимірювання часу, в тому числі показав, що тільки малі коливання є ізохронними.

Використовуючи цей інструментарій, Річчолі провів досліди з падаючими тілами, які відпускали з різних рівнів висоти; місцем проведення цих дослідів була вежа Азінеллі в Болоньї. Виявилося, що в повній відповідності з ідеями Галілея відстань, яку проходить падаюче тіло, пропорційно квадрату часу. Іншими словами, швидкість тіла лінійним чином залежить від часу, тоді як сам Річчолі думав, що ця залежність повинна бути експоненційною. Хоча сам учений не вирахував прискорення вільного падіння, з його даних можна отримати оцінку близьку до прийнятого в наш час значення. Крім того, в своїй праці Річчолі описав інші експерименти з падаючими тілами різної ваги і розміру з метою визначення ефектів опору повітря.

Річчолі дав, ймовірно, найраніший опис ефекту Коріоліса, використавши його як один з аргументів проти геліоцентризму. Вчений показав, що обертання Землі повинно створювати цей ефект, однак оскільки останній не спостерігається, це повинно бути доказом про нерухомість Землі.

Карта Місяця Річчолі

SIDEROCRATOR

165 років тому 29 квітня 1854 р. народився Жуль Анрі́ Пуанкаре́ (Jules Henri Poincaré; 1854— 1912) — французький математик, фізик, філософ і теоретик науки. Голова Паризької академії наук (з 1906) і Французької академії (з 1908). Пуанкаре називають одним з найбільших математиків всіх часів, останнім математиком-універсалом, людиною, здатною охопити всі математичні результати свого часу.

Анрі Пуанкаре народився 29 квітня 1854 року в містечку Сіте-Дюкаль поблизу Нансі (Лотарингія, Франція). Його батько, Леон Пуанкаре, був професором медицини в Університеті Нансі.

З самого дитинства за Анрі закріпилася слава неуважної, недбалої людини, що має труднощі з графічним закріпленням своїх знань. Ці риси в майбутньому виявилися в своєрідній індивідуальній манері Пуанкаре-ученого. У дитинстві Анрі переніс дифтерію, яка ускладнилася паралічем ніг і м'якого піднебіння. Хвороба затягнулася на декілька місяців, протягом яких він не міг ні ходити, ні говорити. За цей час у нього дуже сильно розвинулося слухове сприйняття і, зокрема, з'явилася цікава здатність — кольорове сприйняття звуків, яка збереглася у нього до кінця життя.

Хороша домашня підготовка - дозволила Анрі у вісім з половиною років вступити відразу на другий рік навчання в ліцеї. Там його відзначають як старанного і допитливого учня. На цьому етапі його інтерес до математики помірний — через деякий час він переходить на відділення словесності. 3 серпня 1871 року Пуанкаре отримує ступінь бакалавра словесності з оцінкою «добре». Через декілька днів Анрі виявив бажання брати участь в іспитах на ступінь бакалавра наук, який йому вдалося здати, але лише з оцінкою «задовільно», зокрема тому, що він «провалив» письмову роботу з математики. Спізнившись, розпашілий Анрі погано зрозумів завдання — замість того, щоб виводити формулу для суми геометричної прогресії, він відхилився і розкрив зовсім інше питання. Втім, слава про його надзвичайні здібності вже тоді досягла стін університету, тому екзаменаційна комісія пішла назустріч — його було допущено до усного іспиту, який він блискуче склав. У подальші роки математичні таланти Пуанкаре виявляються ще ясніше. У жовтні 1873 року він стає студентом Політехнічної школи. Далі він вступає до Гірничої школи, найавторитетніший у той час спеціальний вищий навчальний заклад. Там він через декілька років захищає докторську дисертацію, про яку Жан Гастон Дарбу, що був у складі комісії, сказав: «З першого ж погляду мені стало ясно, що робота виходить за рамки звичайного і з лишком заслуговує того, щоб її прийняли. Вона містила цілком досить результатів, щоб забезпечити матеріалом багато хороших дисертацій».

Отримавши ступінь доктора, Пуанкаре починає викладацьку діяльність в Кані (Нормандія) і паралельно пише свої перші серйозні статті — вони присвячені введеному ним поняттю автоморфних функцій і відразу привертають увагу європейських математиків. Там же, в Кані, він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Полен д'Андесі. 20 квітня 1881 року вони побралися.

У жовтні 1881 року Пуанкаре погоджується на посаду викладача на Факультеті наук в Паризькому університеті. З осені 1886 року він очолює кафедру математичної фізики і теорії ймовірностей Паризького університету, а в січні 1887 року його обирають членом французької Академії наук. У Парижі він пише свої фундаментальні роботи з диференціальних рівнянь, небесної механіки, топології.

У 1887 році, коли король Швеції Оскар II організував математичний конкурс і запропонував учасникам розрахувати рух тіл Сонячної системи під впливом їхнього власного взаємного притягнення, Пуанкаре показав, що це завдання (так звана задача трьох тіл) не має закінченого математичного рішення. З 1893 року Пуанкаре — член Бюро довгот, з 1896 року очолює кафедру астрономії. У 1904 році Пуанкаре зголосився зайняти посаду професора загальної астрономії у Політехнічній школі без оплати, щоб зберегти викладання дисципліни. В 1906 році стає президентом французької Академії наук.

Помер 17 липня 1912 року в Парижі. Похований в сімейному склепі на столичному кладовищі Монпарнас.

Внесок у науку
Математична діяльність Пуанкаре носила міждисциплінарний характер, завдяки чому за тридцять з невеликим років своєї напруженої творчої діяльності він залишив фундаментальні праці практично у всіх областях математики.

Роботи Пуанкаре, опубліковані Паризькою Академією наук в 1916–1954, становлять 10 томів. Це праці з топології, теорії ймовірності, теорії диференціальних рівнянь, теорії автоморфних функцій, неевклідової геометрії. Пуанкаре серйозно використовував і доповнив методи математичної фізики, зокрема, вніс істотний внесок до теорії потенціалу, теорії теплопровідності. Він також займався розв'язуванням різних завдань з механіки і астрономії. Після захисту докторської дисертації, присвяченої вивченню особливих точок системи диференціальних рівнянь, Пуанкаре написав ряд мемуарів під загальною назвою «Про криві, визначені диференціальними рівняннями». У них він побудував якісну теорію диференціальних рівнянь, досліджував характер ходу інтегральних кривих на площині, дав класифікацію особливих точок, вивчив граничні цикли. Пуанкаре успішно застосовував результати своїх досліджень до задачі про рух трьох тіл, детально вивчивши поведінку розв'язку (періодичність, асимптотичність і т. д.). Ним уведені методи малого параметра, нерухомих точок, рівнянь у варіаціях, розроблена теорія інтегральних інваріантів.

Пуанкаре належать багато важливих для небесної механіки праць про стійкість руху і про фігури рівноваги гравітуючої рідини, що обертається. Пуанкаре вперше ввів в розгляд автоморфні функції і детально їх досліджував. При розробці їх теорії він застосував геометрію Лобачевського. Для функцій декількох комплексних змінних він побудував теорію інтегралів, подібну до теорії інтегралів Коші. Всі ці дослідження врешті-решт привели Пуанкаре до абстрактного топологічного визначення гомотопії і гомології. Також він вперше ввів основні поняття комбінаторної топології, такі як числа Бетті, фундаментальну групу, довів формулу, що зв'язує число ребер, вершин і граней n-вимірного поліедра (формулу Ейлера — Пуанкаре), дав перше точне формулювання інтуїтивного поняття розмірності. В області математичної фізики Пуанкаре досліджував коливання тривимірного континууму, вивчив ряд задач теплопровідності, а також різні задачі в галузі теорії потенціалів, електромагнітних коливань. Йому належать також праці з обґрунтування принципу Діріхле, для чого він розробив т.з. метод виметення.

Ім'я Пуанкаре безпосередньо пов'язане з успіхом теорії відносності: довгий час він співпрацював з Гендріком Лоренцом і ще в 1898 році, задовго до Ейнштейна, в своїй роботі «Вимірювання часу» сформулював принцип відносності, а потім навіть ввів чотиривимірний простір-час, теорію якого в співпраці з Ейнштейном пізніше розробив Герман Мінковський. У 1905 році він написав твір «Про динаміку електрона», в якому розвинув математичні наслідку «постулату відносності». Знайомство з працями Пуанкаре сам Ейнштейн довгий час заперечував. Водночас сам Пуанкаре, який відрізнявся виключно етичним ставленням до наукового доробку колег і завжди у своїх лекціях давав екскурс з історії досліджень у тій чи іншій галузях, стосовно робіт Енштейна та Мінковського не робив ніяких коментарів (навіть не згадував їх).

Астрономічні роботи Пуанкаре відносяться до небесної механіки і космогонії. Його дослідження з якісної теорії диференціальних рівнянь мають важливе значення при вирішенні різних прикладних завдань, особливо в небесній механіці. У праці «Нові методи небесної механіки» (т. 1-3, 1892–1899), а також у «Лекціях з небесної механіки» (т. 1-3, 1905–1910) Пуанкаре розвинув і вдосконалив класичні методи вирішення завдань, пов'язаних з вивченням збуреного руху. Досліджував періодичні та асимптотичні рішення диференціальних рівнянь, ввів методи малого параметра, рівняння в варіаціях, розробив теорію інтегральних інваріантів, надалі застосовану в теорії стійкості. В області космогонії Пуанкаре поряд із загальною теорією стійкості руху розробив питання про фігури рівноваги гравітуючих рідких мас, що сприяло розвитку уявлень про походження подвійних зірок шляхом ділення одиничних обертових зірок. У книзі «Лекції про космогонічні гіпотези» (1911) дав високу оцінку космогонічній гіпотезі Лапласа, вважаючи основні її положення найбільш обґрунтованими.

Астрономія корисна, тому що вона підносить нас над нами самими; вона корисна, тому що вона велична; вона корисна, тому що вона прекрасна. Вона показує нам, яка нікчемна людина тілом і яка велична вона духом, бо розум її у змозі осягнути сяючі безодні, де її тіло - лише темна точка, у змозі насолоджуватись їхньою безмовною гармонією. Так приходимо ми до усвідомлення своєї могутності, і це усвідомлення ... робить нас сильнішими». (А. Пуанкаре)

SIDEROCRATOR

125 років тому 2 травня 1894 р. народився Микола Михайлович Стойко (Стойко-Радиленко) (1894 – 11976) — українсько-французький астроном.

Народився в селі Великий Буялик біля Одеси. Після закінчення ліцею (1912) вступив на математичне відділення Новоросійського університету (так тоді називався нинішній Одеський університет). Ще студентом у 1913 р. Микола Михайлович відвідав Одеську обсерваторію і, як згадує, був вражений тишею цього куточка Одеси — ідеального місця для роботи. Він тоді ще не міг передбачити, що астрономією йому доведеться займатися все життя.

На другому курсі М. Стойко вже вивчає сферичну і практичну астрономію, яку викладав сам О. Я. Орлов — директор Одеської астрономічної обсерваторії, згодом академік, всесвітньо відомий учений, засновник Полтавської гравіметричної і Головної астрономічної обсерваторій. Під керівництвом О. Я. Орлова молодий дослідник розпочав спостереження і був захоплений ентузіазмом вчителя.

М. М. Стойко під керівництвом О. Я. Орлова вивчає теоретичну астрономію, небесну механіку і геодезію. На прохання студентів він відредагував курс сферичної астрономії, який читав О. Я. Орлов і який призначався для публікації. Для цього йому довелося прослухати цей курс вдруге. З 1914 по 1916 р. Стойко працював в Одеській обсерваторії як вільний стажер. За дорученням О. Я. Орлова він обчислював елементи повного сонячного затемнення 21 серпня 1914 р. для України. Одночасно він виконав гармонічний аналіз спостережень з горизонтальним маятником у Юр'єві і Томську з метою пошуку місячно-сонячних припливних коливань виска. Крім того, він визначив елементи орбіти метеорного потоку Лірид, провів обчислення орбіти малої планети Ахіл і комети 1914. Ці обчислення у той час були дуже громіздкими через відсутність будь-яких обчислювальних машин. Довелося використовувати звичайну рахівницю. Загалом було виконано величезну роботу. Тому не дивно, що в 1916 р. його праці були відзначені премією Одеського університету.

З 1916 по 1918 р. М. Стойко служив в армії, після чого вступив до аспірантури, де його навчанням керував О. Я. Орлов. У 1920 р. він захистив магістерську дисертацію і того ж року був відряджений за кордон.

Протягом трьох років науковець з Одеси викладав математику в ліцеї м. Плевни (Болгарія). У 1924 р. він приїздить до Парижа і починає працювати у Міжнародному бюро часу. У 1929 р. його призначають астрономом-помічником Паризької обсерваторії, він бере активну участь в астрономічних спостереженнях, вечірніх сеансах прийому і передачі сигналів часу. Відтоді і до кінця своєї офіційної кар'єри М. Стойко був активним астрономом-спостерігачем.

У 1931 р. він захистив у Сорбонні докторську дисертацію на тему «Про вимірювання часу і проблеми, які цього стосуються». Однак, як зазначала співробітниця Паризької обсерваторії Сюзанна Дебарба, Стойко як іноземець не міг розраховувати на швидку й блискучу кар'єру. Тільки у 1939 р. його призначили керівником досліджень у Національному фонді наук, котрий згодом став Національним центром наукових досягнень. Цю посаду він обіймав до 1945 р., одночасно працюючи у Паризькій обсерваторії і очолюючи МБЧ.

Як учений, що сформувався під впливом О. Я. Орлова, Микола Стойко був добре підготовлений для вирішення завдань, які стояли перед МБЧ. Він також брав участь у багатьох міжнародних дослідженнях, пов'язаних з визначенням довгот, рухами материків. Коли йшла підготовка до міжнародного проекту «Визначення довгот у 1926 р.», М. Стойко забезпечував регулярну службу як спостережень, так і їхньої обробки, а також подачі радіосигналів. Його участь у довготній кампанії 1933 р. супроводжувалася рекордною кількістю астрономічних спостережень. На з'їзді Міжнародної астрономічної спілки у 1938 р. у Стокгольмі під час підбиття підсумків довготних кампаній його визнали чемпіоном серед спостерігачів.

Коли у 1939 р. розпочалася Друга світова війна, співробітники Паризької обсерваторії були евакуйовані зі столиці. У Парижі залишилися тільки служби, які мали міжнародні зобов'язання. Серед них було і МБЧ. Його маятниковий годинник перенесли в укриття на глибину 28 м. Роботу МБЧ забезпечували два співробітники — М. Стойко і Н. Кауфман. Подяки на адресу М. Стойка, що містяться у річних звітах Паризької обсерваторії, свідчать про те, що для забезпечення безперервної роботи МБЧ він жив у робочому приміщенні. Як згадує С. Дебарба, М. Стойко як керівник забезпечував чітку роботу МБЧ і був душею цієї організації до самого виходу на пенсію у 1964 р.

Наукові досягнення
Микола Стойко, як і його вчитель О. Я.Орлов, вивчав рух полюсів Землі і був визнаним авторитетом у цій галузі. Він досліджував усі аспекти цього явища: від короткоперіодичних складових до вікового руху полюсів. Йому пощастило реалізувати багато ідей О. Я. Орлова: під час обчислення всесвітнього часу він враховував рух полюсів, для чого створив при МБЧ термінову службу широти, щоб оперативно визначати координати полюса у так званій системі О. Я. Орлова (система середнього полюса епохи спостережень). Він ввів поправки, врахувавши відкриту ним сезонну нерівномірність обертання Землі. Всесвітній час, що визначається нерівномірним обертанням Землі навколо своєї осі, є також нерівномірним, а для багатьох наукових і прикладних завдань необхідна шкала рівномірного часу. Метод обчислення всесвітнього часу, розроблений М. Стойком, який враховував відомі фактори, що спричиняли нерівномірність земного обертання, дав змогу створити так звану шкалу квазірівномірного часу, котра широко використовувалася в науці і техніці до створення рівномірної і високостабільної атомної шкали часу.

М. Стойко багато зробив для вдосконалення міжнародної служби часу, уточнивши методи обчислення всесвітнього часу на основі астрономічних спостережень різних обсерваторій. Йому належить відкриття сезонної нерівномірності обертання Землі, спричиненої багатьма геофізичними, але переважно метеорологічними факторами. На початку 60-х років він ввів у практику інтегрований атомний час, який базувався на найкращих атомних стандартах багатьох лабораторій і який став основою нинішнього Міжнародного атомного часу — TAI (International Atomic Time).

Його заслуги відзначені багатьма науковими нагородами: від Паризької академії наук — премією ім. Лаланда (1930) та премією ім. Дамузо (1932 і 1947); від Королівської академії наук Бельгії — премією ім. Гузмана (1956) тощо. У 1951 р. йому присвоїли звання кавалера ордена Почесного легіону Франції, а в 1938 р. обрали членом-кореспондентом Варшавської академії наук, членом-кореспондентом Бюро довгот.

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 247166 раз)