Друк

[Гість]

Ласкаво просимо, Гість. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтеся.
27 Липня 2025, 00:17:15

1 година 1 день 1 тиждень 1 місяць Назавжди

Увійти

[Новини]

•    Новини
•      Астрономія
•      Астрозаходи
•    Життя клуба
•      Новини
•      Проекти
•      Заходи
•      Звіти про спостереження
•      Документи
•    Статті
•      Обладнання та телескопи
•      Спостереження
•      Астрофотографія
•      Астрософт
•      Астрономія в Україні
•      Астрономи шуткують
•      Інше
•     
•      Файловий архів

Наш канал

Наші сайти

Астро-сайти

Програми

Наш канал

Наші сайти

Астро-сайти

Програми

[WEST]

У мене теж є. Вступ до неї написав К.І.Чурюмов. Не хвалюсь, але на сторінці 28 є і моє призвище (А.Майдик).

Подякували

2 :Edward, rgb

[rgb]

Подивився сторiнку 28.Пiдтверджую.

Подякували

1 :Edward

[SIDEROCRATOR]

425 років тому 17 лютого 1600 р. інквізиція спалила Джордано Бруно(1548-1600) видатного італійського філософа епохи Відродження.

      Неабиякий розум і безкомпромісне прагнення істини привели його на шлях захисту вчення Коперника, допомогли йому розбити рамки давніх традицій, й піти далі в усвідомленні істинних розмірів Всесвіту.  У 60-ті роки XVI cтоліття за скороченим викладом Іоахіма Ретика Бруно познайомився з геліоцентричною теорією Коперника. Вона видалася йому спочатку безглуздою, бо він був упевнений в системі Птолемея, але змусила критично поглянути на офіційне вчення Птолемея і більше уважно – до матеріалістичних ученнь давньогрецьких атомістів про нескінченність Всесвіту. Особливо велику роль у формуванні поглядів Бруно відіграло його ознайомлення з натурфілософським вченням Миколи Кузанського, у якому заперечувалася здаиність будь-якого тіла бути центром Всесвіту, оскільки він нескінченний. Уражений цією ідеєю, Бруно зрозумів, які грандіозні перспективи відкривав геліоцентризм, якщо розуміти їх як вчення про будову усього Всесвіту, або як теорію типової для Всесвіту системи – планетної. Це своє відкриття  Бруно висловив натхненними словами своєї поеми про природу:
«…Звідси вгору прагну я, сповнений віри!
Кристал небес мені не перепона більше.
Але відкривши їх, полину в бескінечність…»
Об'єднавши філософсько-космологічну концепцію Миколи Кузанського й чіткі астрономічні висновки теорії Коперника, Бруно створив власну  картину нескінченого Всесвіту. Концепція Всесвіту Бруно й у наші дні вражає глибиною ідей та точністю наукових передбачень. Вона розроблена й викладена у двох творах Бруно, виданих ним у 1584 році: «Про причини, початок і єдине» і «Про нескінченність Всесвіту і світів».
         У своєму трактаті «Про нескінченність Всесвіту і світів» Джордано Бруно висловив твердження, що фізичний Всесвіт нескінченний і включає нескінченну кількість світів, у кожному з яких є сонце і декілька планет. Таким чином, сонце всього лише невелика зірка серед інших зірок в нескінченному Всесвіті. Ідеї висловлені Дж. Бруно випереджали час на багато століть, лише декілька років тому за допомогою найпотужніших телескопів було відкрито планети біля інших зірок, що стало незаперечним доказом правильності його вчення.  У трактаті «Про нескінченність Всесвіту і світів» Джордано Бруно  ставить питання які остаточно ламають всю стару систему світобудови, Так, він запитує в читача, якщо простір обривається то що знаходиться за цим обривом?  Чим заповнене те, що лежить далі? І взагалі, яка товщина стіни на краю Всесвіту? Свої подальші роздуми про нескінченність Всесвіту Джордано Бруно розкриває в одному з діалогів між дійовими особами Ельпіно і Філотео в згаданій вище книзі: „Ельпіно: Чи можливо, щоб Всесвіт був нескінченним? Філотео: Чи можливо щоб Всесвіт був скінченним? Ельпіно: Як можеш ти довести його скінченність? Філотео: А чи можеш ти довести його скінченність? Ельпіно: Як може Всесвіт простягатися? Філотео: А як він може бути обмеженим?..., Якщо Всесвіт скінченний, то я спитаю тебе, де знаходиться цей світ? Де знаходиться цей Всесвіт? Арістотель відповідає, що він у нас самих..., але положення в просторі є ні чим іншим як поверхня і  межа тіла, що його утримує, а тому те, що не має опори відповідно не має і положення в просторі.  Що ж хотів ти сказати о Арістотель цими словами, що Всесвіт знаходиться всередині нас. Який висновок ти можеш винести стосовно того що лежить за межами цього Всесвіту? Якщо ж ти стверджуєш, що там нічого немає то значить небеса і світ знаходяться ніде... Світ – це дещо таке, що не підлягає дослідженню. Тому, якщо ти говориш, що за світом знаходиться божественний розум, а тому бог стає положенням в просторі для всього сущого, то я скажу, що неможливо, аби я міг істинно стверджувати, ніби існує така поверхня або межа, за якими нема ні тіла, ні пустого простору, навіть якби там був сам Бог. Тому що божественності не характерно заповнювати простір і тим більше що божественності не характерно бути межею якогось тіла.” .
     Основні ідеї вчення Джордано Бруно стверджують, що Всесвіт єдиний, матеріальний, нескінченний і вічний. Те, що ми бачимо, – лише мала частина світу. Зірки – це сонця інших планетних систем. Земля – пилинка в безкрайніх просторах галактики. Так, Дж. Бруно наводить цілком сучасні припущення, що „в нескінченному просторі є нескінченна кількість тіл, подібних до нашої Землі і нашого Сонця, і жодна з них не знаходиться у більшій мірі в центрі Всесвіту, бо він нескінченний, а тому не має ані центра, ані краю, ані верху, ані низу.  Їх мають лише скінченні світи, де існують деякі певні центри, якими є сонця і вогні, навколо яких обертаються всі планети, землі, води, подібно до того, як навколо сусіднього нам Сонця існують сім планет. Кожна з цих зірок або цих світів, обертаючись навколо власного центра, здається їх жителям міцним і стійким світом, навколо якого обертаються всі зірки як навколо центра Всесвіту. Таким чином, немає тільки одного світу, тільки однієї Землі, тільки одного Сонця, але існує стільки світів, скільки ми бачимо навколо нас виблискуючих світил.
     Основа всього існуючого, на думку Бруно, – матеріальне начало. Воно породжує все із самого себе і є причиною усіх природних речей і явищ. Джордано Бруно утверджував матеріальну єдність світу і його об’єктивність – продовжував розвивати матеріалістичні традиції античної філософії. Водночас він стверджував, що “природа – це бог у речах”, тобто, стояв на позиціях пантеїзму. Джордано Бруно був  прихильником стихійної діалектики.   Він високо цінував ідеї Геракліта про рух, зміни, суперечності. “… Знищення на думку Д.Бруно: є не що інше як виникнення, і виникнення є не що інше як знищення; любов є ненависть; ненависть є любов…”. І далі: “Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, хай розглядає і спостерігає мінімуми і максимуми суперечностей і протилежностей”
        Уявлення про єдність протилежностей, про знищення одного і виникнення іншого, про суперечливість природних явищ, було спробою Д.Бруно показати певну пульсацію Всесвіту. У своєму вченні він заперечував існування центру Всесвіту. Бруно стверджував нескінченність Всесвіту в часі та просторі: «стосовно нескінченності безглуздо запитувати про центр. Він – ніде, і він – скрізь. Нескінченний Всесвіт є породженням нескінченної божественної міці. Життя в тій або іншій формі притаманне всім природним речам. Розумне життя має бути не тільки на Землі, а й на інших планетах, що обертаються навколо інших зірок». Бруно уявляв небо, як «єдиний, безмірний простір, лоно якого містить все», як ефірну область (розуміючи ефір як вигляд звичайної матерії), «в якому все пробігає і рухається». «У ньому – незліченні зірки, сузір'я, кулі, сонця і землі, в безкінечній кількості...». «Усі вони, - пише він у іншому місці, - мають свої власні рухи, незалежні від цього світового руху, видимість якого викликається рухом Землі», причому «одні кружляють навколо других».         
       Уява Бруно змальовує ті далі, існування яких з математичної точки зору підтверджує, і до того ж не повністю, лише наука ХХІ століття. Про нашу Сонячну систему він образно висловлюється як про «маленький атом, що розвивається і пересувається серед нескінченної кількості йому подібних всередині великого живого організму - нашого Всесвіту, що не має ані початку, ані кінця. Наш Всесвіт складається не лише з клітин-галактик, але також із великої кількості паралельних світів, що постійно трансформуються; в них виявляється нескінченна кількість форм життя і принципів еволюції». Такі твердження Джордано Бруно можна розглядати як початки теорії про крупномаштабну структуру всесвіту .
      Бруно писав про колосальні розбіжності у відстанях до різних зірок і дійшов висновку, що співвідношення їх видимого блиску, можливо оманливе. Він поділяв небесні тіла на зірки, сонця і на темні тіла, які лише відбивають сонячне світло «через надлишок на них водних чи хмарних поверхонь», на думку сучасних вчених Бруно стояв і у витоків поняття темної матерії.
       Залишаючись ще в межах умоглядно натурфiлософської традицi наслiдуючи багато в чому М. Кузанського, Джордано Бруно зумiв, виходячи з гелiоцентричного вчення Копернiка, прийти до принципово нової картини свiту - безмежного зоряного Всесвiту з багатьма планетними системами, в тому числi i населеними розумними iстотами, – картини, що вже активно протистояла релiгiйним уявленням про свiт.
       Основою теоретичної системи Бруно є концепція про єдність світу, що забезпечується праосновою Всесвіту — Єдиним. Єдине розглядається ним як самодостатня сутність, що не потребує зовнішнього втручання жодних сил.
Бруно називає Єдине дуже часто матерією, однак не можна визнати, що сучасні визначення матерії є придатними для бруновського розуміння. В Єдиному збігаються одне і різноманітне, мінімум і максимум; у єдності самодостатність існування кожного особливого фрагменту, «кожна річ являє себе єдине». Багатоявність одного й того самого за сутністю свідчить про підпорядкованість всього видимого світу єдиному законові. У своїй методології Бруно пантеїстично ототожнює матерію і рух, природу і світову душу (часто називаючи її Богом). В його вченні матерія пройнята «універсальною діючою причиною — розумом — першою і головною силою світової душі; світова душа — універсальна форма буття Єдиного». Отже, на відміну від сучасних уявлень для Бруно не стоїть проблема форми організації мислячої матерії. Матерія є мислячою за своїм основним принципом. «Матерія не може існувати без форми, і навпаки, форма є внутрішньою стороною матерії, вона не може бути чимось привнесеним ззовні, надбаним».
      Теза про нескінченність Всесвіту має фундаментальне значення для космогонії Бруно. Космос розглядається ним як порожнеча, що повністю заповнена нескінченним розмаїттям матеріальних утворень. Тому стверджувати, що Космос має певне місце, — безглуздо. Світ матеріальний і оформлений скрізь, тому немає ніякого потойбічного джерела подій, джерела руху. Це дало змогу Бруно висловити гіпотезу про існування інших суспільств на інших планетах.
      Геліоцентрична теорія, створена та обгрунтована М.Коперником, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею нескінченності Всесвіту та безлічі в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розoсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. Дж. Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, нескіченний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частинками Всесвіту.
       9 червня 1889 року у Римі на місці страти Бруно йому було встановлено пам’ятник скульптора Етторе Феррарі, він стоїть неподалік від стародавньоі  viа Triuphalis (Тріуфальна вулиця).

 На постаменті є напис:  “ IX червня  MDCCCLXXXIX  Джордано Бруно від сторічча, яке він передбачав , на тому місці де був запаленний вогонь” Постамент унизу оздобленний барєльефом на якому зображені основні моменти життя Бруно : диспут в Оксфорді, винесення вироку  та  спалення на вогнищі. В доповнення на кожні з сторін розміщені по два портрети мислителів що були як і Бруно страчені Святою інквізицією: Мігель Сервет, Петро Рамус, Томазо Кампанела, Джон Віклліф, Ян Гус, Антоніо Пелеаріо, Паоло Сарті , Джуліо Ваніні. Спорудженню пам’ятника передували справжні студенські бунти та всебічний супротив Римської сатрапії куріі. Та не зважаючи на спротив Ватикану, під тиском світової спільноти пам’ятника все ж було встановлено.
А Ватикан  і  досі не реабілітував Джордано Бруно, вважаючи дії інквізіціі правильними

Подякували

1 :Edward

[SIDEROCRATOR]

95 років тому 18 лютого 930 р. Клайдом Томбо було відкрито Плутон
Однією з робіт Томбо, в Ловеллівській обсерваторії у Флагстаффі, Аризона, був систематичний пошук «Нептунової планети» (званої також Планета X), яка була передбачена Персивалем Ловвелом та Генрі Пікерінгом.
На початку 1929 у Ловеллівську обсерваторію надійшов 32,5-сантиметровий об'єктив із фокусною відстанню 169 см, що значно поліпшило можливості виявлення шуканого об'єкта.
Спостереження почалися 1 квітня, за допомогою астрографа  Клайд розпочав фотографування зірок в сузір'ї Близнюків, де за обчисленнями Ловелла мала міститися планета Ікс (її назвуть Плутон). Для пошуку невідомої планети порівнював знімки одної і тої ж ділянки неба з інтервалом 2-3 ночі на блінк-мікроскопі. Працював по 14 годин на добу.
  Звичайно інтервал між зйомками був дві доби, проте між першим знімком області Близнюків (21 січня 1930) і наступним пройшло на чотири дні більше. Коли знімки були оброблені, 18 лютого 1930 астроном-аматор, що проводив це дослідження, К. Томбо зміг переконатися, що відкрита нова планета. По її переміщенню протягом чотирьох днів було встановлено, що об'єкт розташований за орбітою Нептуна. Побоювання, що об'єкт швидко переміститься, тобто є якимось незвичним астероїдом або кометою, розсіялися, коли підтвердилося, що він незмінно виявляється на розрахованому місці.

Клайд, в ході виконання цієї програми, виявив нову комету, сотні нових астероїдів, багато змінних зірок; провів дослідження з просторового розподілу галактик.
18 лютого 1930, аналізуючи фотопластинки, Клайд побачив, що поблизу зірки дельти Близнюків одна зі слабких точок «застрибала». Це був Плутон.
12 березня 1930 директором Ловеллівської обсерваторії В. М. Слайфером була послана телеграма: «Систематичні багаторічні пошуки, що доповнюють дослідження Ловелла по транснептунової планеті, призвели до виявлення об'єкта, що протягом семи тижнів мав швидкість руху і траєкторію, що узгоджуються з даними транснептунового тіла…».
Цікаво, що оголошення про відкриття нової планети збіглося з днем народження Ловелла і з 149 річницею відкриття Урану В. Гершелем.
Нова планета мала жовтуватий колір, що помітно відрізняється від блакитнуватого кольору Нептуна. На честь грецького бога пітьми, спроможного ставати невидимим, її назвали Плутоном. У якості символу планети дуже вдало був обраний знак, складений із латинських букв P і L, що збігаються з монограмою ініціалів П. Ловелла.
Відкриття Плутона було зустрінуте з ентузіазмом астрономами, хоча з'явилися і скептичні висловлення. На думку ряду дослідників відкриття Плутона явилося навіть деякою мірою випадковим, тому що його маса недостатня, щоб зробити помітний вплив на рух Урану.    Назва «Плутон» було запропоновано Венецією Берні, 11-річною англійською школяркою, яка до самої своєї смерті (30 квітня 2009) жила в Англії. 1 травня 1930 було офіційно оголошено, що планета буде носити ім'я Плутон.
Внизу на фото Ловелівський астрограф на якому зловили Плутона

Подякували

3 :Edward, rgb, Антарес

[WEST]

Є у мене дуже цікава книжка Тоні Саймона "Поиски планеты Х" про відкриття Плутону. На фото Клайд Томбо біля свого телескопа на батьківщині і біля 13-дюймового телескопа обсерваторії Ловелла.

[SIDEROCRATOR]

Є у мене дуже цікава книжка Тоні Саймона "Поиски планеты Х" про відкриття Плутону. На фото Клайд Томбо біля свого телескопа на батьківщині і біля 13-дюймового телескопа обсерваторії Ловелла.

В мене теж  є в оригіналі

Подякували

1 :Андрій1939

[Edward]

Що стосується літератури про відкриття Плутона, то треба згадати книжку канадського астронома Ентоні Вайта "Планета Плутон". В ній на досить високому (але доступному) рівні розписана уся історія з відкриттям планети "Х". Мало кому відомо, але після відкриття Плутона, Томбо ще декілька років продовжував пошуки з ціллю відкриття інших планет, бо недовгі спостереження знову показали нев'язки в рівнянях руху відомих на той час планет, тому подальші пошуки мали сенс. Нарешті після 7000 годин пошуку Томбо з великою впевненості заявив,  що "не існує ні однієї планети яскравіше за 16 величини і що будь яка планета 16-17 величини мала б великі шанси бути знайденою" , як ми зараз бачимо ці слова видатного спостерігача повністю підтвердились... Отже, всім кому цікава історія з пошуком планет на периферії Сонячної системи, рекомендую цю цікаву книжку.
ps. Унизу: Камера Плутона часів початку пошуків К.Томбо

Подякували

2 :SIDEROCRATOR, gordon2903

[SP]

не існує ні однієї планети яскравіше за 16 величину і що будь яка планета 16-17 величини мала б великі шанси бути знайдено" , як ми зараз бачимо ці слова видатного спостерігача повністю підвердились...

Не зовсім. У транснептунів великі періоди та ексцентрисітети, наприклад у Седни е=0.85! та період 11000 років. Еріда (136199), яка "вбила Плутон", буде мати не менш 15m у 2257 році (період 558 років, е=0.44).

Подякували

1 :Edward

[Edward]

не існує ні однієї планети яскравіше за 16 величину і що будь яка планета 16-17 величини мала б великі шанси бути знайдено" , як ми зараз бачимо ці слова видатного спостерігача повністю підвердились...

Не зовсім. У транснептунів великі періоди та ексцентрисітети, наприклад у Седни е=0.85! та період 11000 років. Еріда (136199), яка "вбила Плутон", буде мати не менш 15m у 2257 році (період 558 років, е=0.44).

Мається на увазі період активних спостережень самого Томбо.

[SIDEROCRATOR]

490 років тому 26 лютого 1585 р. народився Федеріко Цезі - італійський вчений, натураліст, засновник Національної академії деї Лінчеї, людина, яка запровадила в ужиток термін Телескоп.
Хоча справжнім автором терміну є греко-італійський математик Іоанн Демесіані, котрий придумав його в квітні 1611 р.

Подякували

1 :Edward

[SIDEROCRATOR]

490 років тому 28 лютого 1535 р. народився Корнеліус Гемма (Cornelius Gemma ; 1535  - 1578) - нідерландський медик та астроном .
Старший син математика і картографа Фрізіуса Реньєрі Гемма . Навчався в Латинській школі в Мехелені . З 1550 роки вивчав мистецтва і медицину в Старому Льовенського університеті . З 1569 року викладав там, в 1570 році отримав ступінь доктора філософії.

Відомий як астроном , який описав місячне затемнення 1569 року . 9 листопада 1572 р. за два дні до Тихо Браге зафіксував спалах наднової в сузір'ї Кассіопеї , яку назвав «Нова Венера».
Одною з найбільш науково значущих праць Гемми стосувалася Великої комети 1577 року "De prodigiosa specie, naturaque Cometae, qui nobis effulsit altior lunae sedibus, insolita prorsus figura, ac magnitudine, anno 1577", яку він вперше спостерігав 14 листопада того ж року. Був одним з небагатьох астрономів, які зрозуміли, що Велика Комета 1577 року , як і інші комети рухаються за межами атмосфери Землі.  Браге дуже критично ставився до математичних недоліків свого колеги, але високо оцінив його розділ про космічні та фізичні характеристики комети. Гемма підпорядкував свої точні астрономічні спостереження  дослідженню математичних та фізичних характеристик комети.

Гемма робив внесок і у розвиток медицини, йому належить перше зображення стрічкового  людини, яке він опублікував у своїх медичних працях в 1552 році.

Двома найбільш важливими роботами вченого є «De Arte Cyclognomica» ( Антверпен , 1569) і «De Naturae Divinis Characterismis» (Антверпен, 1575), в яких він виклав знання з медицини , астрономії , астрології і ін .

Відредагував посмертну роботу свого батька De astrolabo catholica (1556). У 1560 році почав публікувати свої власні роботи в щорічній серії Ephemerides meteorologe. Опублікував першу наукову ілюстрацію північного сяйва в своїй книзі про наднову 1575 року.


Перше зображення північного сяйва

Подякували

2 :rgb, Андрій1939

[SIDEROCRATOR]

155 років тому 1 березня 1870 р. народився Ежен Мішель Антоніаді (фр. Eugène Michel Antoniadi; грец. Ευγένιος Αντωνιάδης; 1870 - 1944) - французький астроном грецького походження, відомий завдяки своїм спостереженням Марса і Меркурія. Не мав професійної освіти, але вважався одним з кращих спостерігачів початку ХХ ст.

  Антоніаді народився в Константинополі, з 18 років займався астрономічними спостереженнями, в 1893 став співробітником обсерваторії Фламмаріона в Жювізі.

Під час протистояння 1909 провів серію спостережень Марса на 83-сантиметровому рефракторі в Медонській філії Паризької обсерваторії, склав детальні карти поверхні Марса для того часу. Після цього, слідом за Едвардом Маундером, дійшов висновку, що марсіанські канали є оптичною ілюзією.

У 1924 році виявив ознаки вулканічної діяльності на Марсі. За підсумками своїх багаторічних спостережень і вивчення архівних даних випустив монографію «Планета Марс» (1930).

Офіційна номенклатура деталей альбедо Меркурія прийнята XVI Генеральною асамблеєю МАС в 1976 році. Вона заснована на назвах, запропонованих Еженом Антоніаді в 1934 році.

Антоніаді відомий також своєю шкалою видимості, яка характеризує умови для спостереження зоряного неба цифрою від I до V в залежності від стану атмосфери і широко використовується астрономами-аматорами.

У 1925 році став лауреатом премії Жюля Жансена, вищої нагороди Французького астрономічного товариства. У 1927 році прийнято в кавалери ордена Почесного легіону. Нагороджений двома преміями Французької академії наук - премією Гюзмана (1926) і премією Лакайля (1932).

На його честь названо кратер на Місяці, кратер на Марсі і гірський хребет на Меркурії.

У 1904 році отримав унікальний дозвіл турецького султана Абдул-Хаміда II робити замальовки, а також вперше фотографувати всередині Софійського собору в Константинополі. За чотири з половиною місяці зробив 1008 знімків і стільки ж малюнків собору. Тритомний атлас, виданий Антоніаді в 1907 році, містить близько 800 сторінок, 250 малюнків і 100 знімків.
Займався історією астрономії Стародавньої Греції та Стародавнього Єгипту.
Антоніаді був сильним шахістом. Кращий результат: на Парижcькому турнірі 1907 розділив 1-2-е місця з американцем Френком Джеймсом Маршаллом, одним з найсильніших шахістів початку XX століття.

Подякували

2 :Андрій1939, Edward

[Андрій1939]

155 років тому 1 березня 1870 р. народився Ежен Мішель Антоніаді (фр. Eugène Michel Antoniadi; грец. Ευγένιος Αντωνιάδης; 1870 - 1944) - французький астроном грецького походження, відомий завдяки своїм спостереженням Марса і Меркурія. Не мав професійної освіти, але вважався одним з кращих спостерігачів початку ХХ ст.

  Антоніаді народився в Константинополі, з 18 років займався астрономічними спостереженнями, в 1893 став співробітником обсерваторії Фламмаріона в Жювізі.

Під час протистояння 1909 провів серію спостережень Марса на 83-сантиметровому рефракторі в Медонській філії Паризької обсерваторії, склав детальні карти поверхні Марса для того часу. Після цього, слідом за Едвардом Маундером, дійшов висновку, що марсіанські канали є оптичною ілюзією.

У 1924 році виявив ознаки вулканічної діяльності на Марсі. За підсумками своїх багаторічних спостережень і вивчення архівних даних випустив монографію «Планета Марс» (1930).

Офіційна номенклатура деталей альбедо Меркурія прийнята XVI Генеральною асамблеєю МАС в 1976 році. Вона заснована на назвах, запропонованих Еженом Антоніаді в 1934 році.

Антоніаді відомий також своєю шкалою видимості, яка характеризує умови для спостереження зоряного неба цифрою від I до V в залежності від стану атмосфери і широко використовується астрономами-аматорами.

У 1925 році став лауреатом премії Жюля Жансена, вищої нагороди Французького астрономічного товариства. У 1927 році прийнято в кавалери ордена Почесного легіону. Нагороджений двома преміями Французької академії наук - премією Гюзмана (1926) і премією Лакайля (1932).

На його честь названо кратер на Місяці, кратер на Марсі і гірський хребет на Меркурії.

У 1904 році отримав унікальний дозвіл турецького султана Абдул-Хаміда II робити замальовки, а також вперше фотографувати всередині Софійського собору в Константинополі. За чотири з половиною місяці зробив 1008 знімків і стільки ж малюнків собору. Тритомний атлас, виданий Антоніаді в 1907 році, містить близько 800 сторінок, 250 малюнків і 100 знімків.
Займався історією астрономії Стародавньої Греції та Стародавнього Єгипту.
Антоніаді був сильним шахістом. Кращий результат: на Парижcькому турнірі 1907 розділив 1-2-е місця з американцем Френком Джеймсом Маршаллом, одним з найсильніших шахістів початку XX століття.

Вражає. Справжня людина Відродження. Маршал був дуже сильним шахістом

[Андрій1939]

155 років тому 1 березня 1870 р. народився Ежен Мішель Антоніаді (фр. Eugène Michel Antoniadi; грец. Ευγένιος Αντωνιάδης; 1870 - 1944) - французький астроном грецького походження, відомий завдяки своїм спостереженням Марса і Меркурія. Не мав професійної освіти, але вважався одним з кращих спостерігачів початку ХХ ст.

  Антоніаді народився в Константинополі, з 18 років займався астрономічними спостереженнями, в 1893 став співробітником обсерваторії Фламмаріона в Жювізі.

Під час протистояння 1909 провів серію спостережень Марса на 83-сантиметровому рефракторі в Медонській філії Паризької обсерваторії, склав детальні карти поверхні Марса для того часу. Після цього, слідом за Едвардом Маундером, дійшов висновку, що марсіанські канали є оптичною ілюзією.

У 1924 році виявив ознаки вулканічної діяльності на Марсі. За підсумками своїх багаторічних спостережень і вивчення архівних даних випустив монографію «Планета Марс» (1930).

Офіційна номенклатура деталей альбедо Меркурія прийнята XVI Генеральною асамблеєю МАС в 1976 році. Вона заснована на назвах, запропонованих Еженом Антоніаді в 1934 році.

Антоніаді відомий також своєю шкалою видимості, яка характеризує умови для спостереження зоряного неба цифрою від I до V в залежності від стану атмосфери і широко використовується астрономами-аматорами.

У 1925 році став лауреатом премії Жюля Жансена, вищої нагороди Французького астрономічного товариства. У 1927 році прийнято в кавалери ордена Почесного легіону. Нагороджений двома преміями Французької академії наук - премією Гюзмана (1926) і премією Лакайля (1932).

На його честь названо кратер на Місяці, кратер на Марсі і гірський хребет на Меркурії.

У 1904 році отримав унікальний дозвіл турецького султана Абдул-Хаміда II робити замальовки, а також вперше фотографувати всередині Софійського собору в Константинополі. За чотири з половиною місяці зробив 1008 знімків і стільки ж малюнків собору. Тритомний атлас, виданий Антоніаді в 1907 році, містить близько 800 сторінок, 250 малюнків і 100 знімків.
Займався історією астрономії Стародавньої Греції та Стародавнього Єгипту.
Антоніаді був сильним шахістом. Кращий результат: на Парижcькому турнірі 1907 розділив 1-2-е місця з американцем Френком Джеймсом Маршаллом, одним з найсильніших шахістів початку XX століття.

Вражає. Справжня людина Відродження. Маршал був дуже сильним шахістом. Це рівень, розділити з ним місце.

[SIDEROCRATOR]

Сьогодні святкує свій 75 річний ювілей український астроном Всеволод Лозицький (02 03 1950)
Закін. Київський університет (1975), де від 1978 й працює: від 2009 – завідувач відділу соняч. активності та сонячно-земних зв’язків Астрон. обсерваторії. Осн. напрями наук. діяльності: фізика Сонця, вимірювання соняч. магніт. полів, ста­тист. особливостей соняч. активності. Вперше виявив особливо сильні (до 90 кГс) магнітні поля у соняч. спалахах, дискретність напруженостей у маломасштаб. структурах на Сонці, а також аномально вузькі (10–20 мÅ) спалах. емісії в лініях металів. Спільно з А. Соловйовим (Пулков. обсерваторія РАН) запропонував теор. МГД-модель, яка пояснює осн. властивості сильних дискрет. за величиною маломас­штаб. полів.

Подякували

2 :Edward, gordon2903

[SIDEROCRATOR]

3 березня 1693 року народився Джеймс Бре́длі (іноді Брадлей) (англ. James Bradley;3 березня 1693 — †13 липня 1762) — англійський астроном. Член Лондонського королівського товариства (з 1718), професор Оксфордського університету (з 1721), директор Гринвіцької обсерваторії (з 1742).

Відкрив аберацію світла (1727) і нутацію земної осі (1737). Протягом 1750—1761 провадив меридіанні спостереження, на підставі яких пізніше було визначено сталі аберацій, прецесії і нутації.

Народився в Шерборні (Глостершир). 1714 року закінчив Оксфордський університет. 1719 року отримав церковний сан, посідав низку церковних посад. 1721 року відмовився від церковної кар'єри і був призначений професором астрономії Оксфордського університету. Після смерті Е.Галлея 1742 року обійняв посаду директора Гринвіцької обсерваторії — королівського астронома.

Наукові праці присвячені спостережній астрономії. 1719 року отримав поліпшене значення сонячного паралакса зі спостережень Марса. 1727 року зробив спробу виміряти паралактичний зсув зірок внаслідок річного обертання Землі навколо Сонця. Спостерігаючи зірку γ Дракона, виявив значний зсув у бік, протилежний паралактичному (із напів-амплітудою трохи більше 20 кутових секунд). 1729 року знайшов правильне пояснення такого зсуву: він зумовлений орбітальним рухом Землі та скінченою швидкістю світла. Відкриття аберації світла було першим безпосереднім підтвердженням теорії Коперника. З тих же спостережень Брадлей зробив правильний висновок про те, що паралакс зір має бути меншим 1" і, отже, зорі розташовані набагато далі від Землі, ніж припускали на той час. 1727 року помітив невеликі (з напів-амплітудою до 19") річні зміни розташування деяких зір, що не могли бути пояснені ані прецесією, ані аберацією. Продовжуючи спостерігати ці зорі, 1732 року припустив, що причиною річних змін їх положень є коливання земної осі, викликане впливом Місяця. Для перевірки цього припущення необхідно було продовжувати спостереження протягом 19 років (період обертання вузлів місячної орбіти). 1748 року Брадлей надав Лондонському королівському товариству результати своїх двадцятирічних спостережень і оголосив про відкриття явища, названого ним нутацією. Відкриття аберації світла та нутації земної осі висунуло Брадлея до лав видатних астрономів нового часу.

Брадлей склав таблиці, що дозволяли враховувати прецесію, нутацію та аберацію світла для точного визначення положень зір, а також докладні таблиці атмосферної рефракції з урахуванням температури повітря та атмосферного тиску. Все це разом з ретельним урахуванням можливих помилок інструментів дозволило йому досягти високої точності у спостереженнях положень зір. У 1750-1762 під керівництвом Брадлея в Гринвіцькій обсерваторії було здійснено велику програму позиційних спостережень (понад 60 000) із точністю, що робить їх корисними і для сучасної астрономії. Брадлей виконав дуже складні вимірювання діаметрів Венери, Марса, Юпітера, Сатурна та його кілець. Спостерігав комети і розрахував елементи орбіт кількох із них. 1726 року за різницею моментів спостереження затемнень одного з яскравих супутників Юпітера визначив довготи Нью-Йорка та Лісабона. Склав таблицю довжини синхронного маятника для різних широт. Поліпшив морехідні астрономічні інструменти та методи визначення довготи на морі.

Подякували

2 :rgb, Антарес

[SIDEROCRATOR]

3 березня 1906 р. народився радянський астроном і геолог, провідний учений у галузі метеоритики Євген Леонідович Крінов

Нар. в с. От'ясси Тамбовської губ. навчався в Тамбовській гімназії, яку не закінчив. згодом пішов працювати в Кершинське лісництво біля Тамбова.
З 1926 по 1930 р. навчався в Ленінградському університеті, тоді ж почав працювати позаштатним співробітником в метеорному відділі Мінералогічного музею Академії наук СРСР, займався дослідженням феномену Тунгуського метеорита.
у 1929-30 рр. під керівництвом Л. Кулика взяв участь у одній з найбільших експедицій до місця падіння Тунгуського метеорита.
З 1930 по 1937 р він співробітник Центрального науково-дослідного інституту геодезії, аерозйомки і картографії. Одночасно завідував астрономічною обсерваторією природничо-наукового інституту ім. П. Ф. Лесгафта. З 1938 р працював в Мінералогічному інституті АН СРСР. З 1939 р - в Комітеті з метеоритів АН СРСР.
З 1943 р Крінов був на посаді вченого секретаря, а з 1972 р - на посаді голови Комітету з метеоритів АН СРСР. З с 1979 года — завідував лабораториією метеоритики Інституту геохіміи і аналітичної хімії АН СРСР

Є.Л.Крінов був автором важливої наукової праці "Спектральна відбивна здатність природних утворень "(1947). Великий досвід в цій області був ним використаний для вивчення оптичних властивостей метеоритів і їх зіставлення з аналогічними даними для великих планет і астероїдів. Це, по -Існує, було початком нового напрямку, а науці - порівняльної планетології.

Роботи Є.Л.Крінова з вивчення морфології метеоритів і умов їх падіння на землю давно стали класичними. На особливу увагу заслуговують дослідження двох найбільших метеоритних падінь XX століття - Тунгуського і Сіхоте-Алінського, які Є.Л. Крінов проводив безпосередньо в важкодоступних місцях падіння, а також шляхом збору та узагальнення всіх даних про ці унікальні явища. Пам'ятками цієї роботи залишаться монографії "Тунгуський метеорит" і "Сіхоте-Алінський залізний метеоритний дощ" (т. I, 1959 р .; т. II, 1963 г.), а також видана за кордоном книга "Giant meteorites" (1966).

Широта наукових інтересів і комплексний підхід до проблеми дозволили Є.Л.Крінову створити в 1952 р монографію "Основи метеоритики", що охоплює астрономічні, мінералогічні, фізичні та інші аспекти цієї області знання. У 1960 р монографія була перевидана за кордоном.

Е.Л.Крінов був ініціатором і натхненником багатьох робіт, присвячених взаємодії космічного речовини з Землею, зокрема вивчення космічного пилу і метеоритних кратерів на поверхні Землі. Ці питання в числі інших знайшли своє відображення в його працях, загальне число яких досягає 300.

Заслуги Є.Л.Крінова перед наукою отримали широке визнання в нашій країні і за кордоном. У 1952 р він удостоєний Державної премії СРСР за роботи в області метеоритики; в 1961 р йому - одному з небагатьох - Академією наук СРСР присвоюється вчений ступінь доктора наук honoris causa. З 1957 р Є.Л.Крінов - член міжнародного метеоритного товариства, а в 1971 р Суспільство присуджує йому медаль Леонарда - по суті найвищу міжнародну нагороду за роботи в області метеоритики. Протягом ряду років Є.Л.Крінов був президентом і віце-президентом Постійної комісії з метеоритів Міжнародного геологічного конгресу. У 1968 р один з метеоритних мінералів - незвичайний силікат (Na, Mg, Cr), що не зустрічається в земних породах, був названий на честь Е.Л.Крінова - кріновітом.

Подякували

3 :gordon2903, Олег К, rgb

[SIDEROCRATOR]

10 років тому 6 березня 2015 р. апарат "DAWN" прибув до Церери

https://science.nasa.gov/mission/dawn/
https://www.astroclub.kiev.ua/forum/index.php?topic=37611.msg460580#msg460580

Подякували

2 :Андрій1939, Антарес

[SIDEROCRATOR]

8 березня 1914 р. народився Яків Борисович Зельдович (8 березня 1914, Мінськ — 2 грудня 1987, Москва) — радянський фізик, фізико-хімік та астрофізик

Народився 8 березня 1914 в Мінську. З середини 1914 по серпень 1941 жив у Петрограді (потім Ленінград), до літа 1943 в Казані, з 1943 у Москві. З осені 1930 по травень 1931 навчався на курсах і працював лаборантом Інституту механічної обробки корисних копалин. У травні 1931 був зарахований лаборантом в Інститут хімічної фізики АН СРСР (ІХФ), з яким був пов'язаний до кінця життя. Почавши роботу в ІХФ без вищої освіти, займався самоосвітою за допомогою та під керівництвом співробітників інституту. З 1932 по 1934 навчався на заочному відділенні фізико-математичного факультету ЛДУ, який не закінчив; пізніше відвідував лекції фізико-механічного факультету Ленінградського політехнічного інституту. У 1934 був прийнятий в аспірантуру ІХФ, в 1936 захистив кандидатську, а в 1939 докторську дисертацію. З 1938 завідував лабораторією в ІХФ. Наприкінці серпня 1941 інститут був евакуйований у Казань. У 1943 разом з лабораторією був переведений до Москви. З 1946 по 1948 завідував теоретичним відділом ІХФ і водночас був професором Московського інженерно-фізичного інституту.
З лютого 1948 по жовтень 1965 займався оборонної тематикою, працюючи над створенням атомної і водневої бомб, у зв'язку з чим був удостоєний Ленінської премії і тричі — звання Героя Соціалістичної Праці СРСР. З 1965 по січень 1983 завідував відділом Інституту прикладної математики АН СРСР. З 1965 професор фізичного факультету МДУ, завідувач відділом релятивістської астрофізики Державного астрономічного інституту ім. П. К. Штернберга (ГАІШ МДУ). З 1983 завідувач відділом Інституту фізичних проблем АН СРСР, консультант дирекції Інституту космічних досліджень АН СРСР. З 1977 керівник Наукової ради з горіння АН СРСР. У 1946 був обраний членом-кореспондентом АН СРСР, а в 1958 академіком. Нагороджений золотою медаллю ім. І. В. Курчатова за передбачення властивостей ультрахолодних нейтронів і їхнє виявлення і дослідження (1977).
Теоретичної астрофізикою і космологією займався з початку 1960-х років. Став одним із творців релятивістської астрофізики — нової галузі науки, в якій загальна теорія відносності застосовується до астрофізичних об'єктів. Розробив теорію будови надмасивних зірок і теорію компактних зоряних систем; ці теорії можуть бути застосовані для опису процесів в ядрах галактик і квазарів. Вперше описав повну якісну картину останніх етапів еволюції звичайних зірок різної маси, досліджував, за яких умов зоря має або перетворитися на нейтронну зірку, або випробувати гравітаційний колапс і перетворитися на чорну діру. Детально вивчив властивості чорних дір і процеси, що протікають в їхніх околицях. Зазначив на можливість виявлення цих об'єктів як джерел рентгенівського випромінювання в тісних подвійних системах. У 1962 показав, що не тільки масивна зірка, але й мала маса може колапсувати при досить великій щільності; в 1970 прийшов до висновку, що чорна діра, яка обертається, здатна спонтанно випромінювати електромагнітні хвилі. Ці результати Зельдовича підготували відкриття С. В. Гокінгом явища квантового випаровування чорних дір.
У роботах Зельдовича з космології основне місце займала проблема утворення великомасштабної структури Всесвіту. Вчений досліджував початкові стадії розширення Всесвіту. Разом із співробітниками побудував теорію взаємодії гарячої плазми розширюваного Всесвіту і випромінювання, створив теорію зростання збурень у «гарячого» Всесвіту в ході космологічного розширення, розглянув деякі проблеми, пов'язані з виникненням галактик в результаті гравітаційної нестійкості цих збуджень; показав, що утворення високої щільності, які виникають і, ймовірно, є протоскупченнями галактик, мають пласку форму. Низка передбачених Зельдовичем ефектів одержали експериментальне підтвердження. В останні роки були відкриті велетенські порожні області у Всесвіті, оточені згущенням галактик, та виявлено зниження яскравісної температури реліктового радіовипромінювання в напрямках на скупчення галактик з гарячим міжгалактичним газом (ефект Зельдовича — Сюняєва).
Зельдович працював також над проблемою походження магнітних полів зірок та галактик в рамках «теорії динамо». В останні роки життя розробляв «повну» космологічну теорію, яка включала б народження Всесвіту. Створив школу релятивістської теоретичної астрофізики.

Подякували

1 :rgb

[SIDEROCRATOR]

13 березня 1781 р. Уільям Гершель відкрив планету Уран

Зради справедливості варто зазначити, що вчені спостерігали Уран ще до Вільяма Гершеля, але зазвичай сприймали його за зірку. Найбільш раннім задокументованим свідченням цього факту є записи англійського астронома Джона Флемстіда, який спостерігав його в 1690 році, 6 разів, і зареєстрував як зірку № 34 в сузір'ї Тельця. З 1750 по 1769 рік французький астроном П'єр Шарль ле Моньє спостерігав Уран 12 разів. Всього Уран до 1781 року спостерігався 21 раз.

Під час відкриття Гершель брав участь у спостереженнях параллакса зірок, використовуючи телескоп своєї власної конструкції, і 13 березня 1781 вперше побачив цю планету з саду свого будинку № 19 на Нью Кінг стріт (місто Бат, графство Сомерсет у Великобританії), зробивши такий запис у своєму журналі:

У квартилі поруч з ζ Тельця ... Або туманна зірка, або, можливо, комета.

17 березня в журналі з'явилася інша запис:

Я шукав комету або туманну зірку, і виявилося, що це комета, оскільки вона поміняла місце.

запис з журналу Гершеля про тспостереження Урана
22 березня його лист до сера Вільяма Вотсона було вперше прочитано в Королівському товаристві. Потім було ще три листи (29 березня, 5 квітня і 26 квітня), в яких він, продовжуючи згадувати про те, що виявив комету, порівнював знову відкритий об'єкт з планетами:

У перший раз я спостерігав цю комету зі збільшенням в 227 раз. Мій досвід показує, що діаметр зірок, на відміну від планет, не змінюється пропорційно при використанні лінз з більшою силою збільшення; тому я використовував лінзи зі збільшенням 460 і 932 і виявив, що розмір комети збільшувався пропорційно зміні сили оптичного збільшення, даючи привід припустити, що це не зірка, так як розміри взятих для порівняння зірок не змінювалися. Більш того, при більшому збільшенні, ніж дозволяла її яскравість, комета ставала розмитою, погано помітною, тоді як зірки залишалися яскравими і чіткими - як я і знав на підставі проведених мною тисяч спостережень. Повторне спостереження підтвердило мої припущення: це дійсно була комета.

23 квітня Гершель отримав відповідь від Королівського астронома Невіла Маскелайна:
Я не знаю, як це назвати. Це може бути як звичайною планетою, що обертається навколо Сонця по майже круговій орбіті, так і кометою, що рухається по дуже витягнутому еліпсу. Я поки не помітив ні голови, ні кометного хвоста.

У той час як Гершель ще продовжував обережно описувати об'єкт як комету, інші астрономи запідозрили, що це якийсь інший об'єкт. Російський астроном Андрій Іванович Лексель встановив, що відстань від Землі до об'єкта перевищує відстань від Землі до Сонця (астрономічну одиницю) в 18 разів і зазначив, що немає жодної комети з перігелійнимі відстанню більше 4 астрономічних одиниць (в даний час такі об'єкти відомі). Берлінський астроном Йоганн Боде описав об'єкт, відкритий Гершелем, як «рухому зірку, яку можна вважати подібної планеті, що обертається по колу поза орбітою Сатурна», і зробив висновок, що ця орбіта більш схожа на планетарну, ніж чим на кометну. Незабаром стало очевидним, що об'єкт дійсно є планетою. У 1783 році Гершель сам повідомив про визнання цього факту президенту Королівського товариства Джозефу Банксу:

Спостереження найвидатніших астрономів Європи довели, що комета, яку я мав честь вказати їм в березні 1781 року, є планетою нашої Сонячної системи.

За свої заслуги Гершель був нагороджений королем Георгом III довічної стипендією в 200 фунтів стерлінгів, за умови, що він переїде в Віндзор, щоб у королівської сім'ї була можливість подивитися в його телескопи.

Відразу після відкриття постало питання як назвати планету. Невіл Маскелайн написав Гершелю лист, в якому попросив його зробити послугу астрономічному співтовариству і дати назву планеті, відкриття якої - цілком його заслуга. У відповідь Гершель запропонував назвати планету «Georgium Sidus» (з латини «Зірка Георга»), або планетою Георга в честь короля Георга III. Своє рішення він мотивував в листі до Джозефа Банкса:

У давнину планетам давали імена Меркурія, Венери, Марса, Юпітера і Сатурна в честь міфічних героїв і божеств. У наш освічений філософський час було б дивно повернутися до цієї традиції і назвати недавно відкрите небесне тіло Юноною, Палладою, Аполлоном або Мінервою. Під час обговорення будь-якої події або визначної події насамперед ми розглядаємо, коли саме воно сталося. Якщо в майбутньому хтось запитає, коли була виявлена ​​ця планета, хорошою відповіддю на це питання було б: «У царювання Георга III».

Французький астроном Жозеф Лаланд запропонував назвати планету на честь її першовідкривача - «Гершелем». Пропонувалися і інші назви: наприклад, Кибела, по імені, яке в античній міфології носила дружина бога Сатурна. Німецький астроном Йоганн Боде першим з учених висунув пропозицію назвати планету Ураном, на честь бога неба з грецького пантеону. Він мотивував це тим, що «так як Сатурн був батьком Юпітера, то нову планету слід назвати на честь батька Сатурна». Найбільш раннє офіційне іменування планети Ураном зустрічається в науковій роботі 1823 року, вже через рік після смерті Гершеля. Колишня назва «Georgium Sidus» або «Георг» зустрічалося вже нечасто, хоча в Великобританії воно і використовувалося протягом майже 70 років. Остаточно ж Ураном планета стала називатися тільки після того, як видавництво Морського альманаху Його Величності «HM Nautical Almanac Office» в 1850 році саме закріпило цю назву в своїх списках.